Євгена Бастиля поховали через два роки після загибелі. Олександр Василенко був єдиним у матері. Ігор Малько воював на Луганщині. Сергій Дарнопих поліг напередодні дня народження

19 та 20 вересня у Катерининській церкві відспівали чотирьох воїнів.

19 вересня в Катерининському храмі відспівали 32-річного Євгенія Бастиля. Колишнього випускника шкіл  №№15 та 19, Чернігівського державного інституту економіки і управління. До повномасштабного вторгнення Женя працював монтажником висотних робіт і захоплювався риболовлею. Загинув у серпні 2022 року. На прощанні найближчими людьми були сестра та рідний дядько по батьку.

— Матері немає вже 22 роки. А батько помер через три дні після того, як йому принесли сповіщення з військкомату, що син зник безвісти.  Женя  пропав  14 серпня. 9 вересня батьку вручили  сповіщення, 12-го він помер. Тату було 64 роки.

Женя пішов добровольцем 20 квітня 2022 року. Спочатку був у Десні, потім відправили в саме пекло, Мар’їнку Покровського району Донецької області — розказує 37-річна Ольга  БАСТИЛЬ, сестра. — Тіло повернули цієї весни, коли був обмін. Потім довго не могли опізнати. Робили експертизу ДНК. Потім ще одну, повторно.

 — Чому?

— Тіло збереглося частково. Я пропонувала здати свій аналіз ДНК, про всяк випадок. Не взяли. Відповіли, що в їхній базі є батьків. Він встиг здати. У труну поклали пакет з останками, форму військову, взуття, усі похороні атрибути.

— Оскільки батьків немає, дружини і дітей теж, то і 15 мільйонів гривень за його загибель нікому не виплатять?

— Дали десять тисяч гривень, їх вистачило лише  на труну і хрест. І все, бо я не член сім’ї. Ну як це так? Солдат віддав життя за країну, а рідня за все плати. Я платила за катафалк, за розпорядника, за копання ями, встановлення хреста.  Коли тіло забирати в Кропивницькому, то я родичка, а як усе решта — ти ніхто.

Дядько ходив у військкомат. Тепер мені ще багато інстанцій треба обійти, зібрати документи, довести, що я сестра, аби встановили Жені пам’ятник.

Доки брат був між небом і землею, часто мені снився. Наче приходив додому, але все ховався, не  відповідав на моє запитання: «Де ти?» А як поховали, упокоївся і перестав.

  ***

19 вересня в Катеринці попрощалися з 31-річним Олександром Василенком, чернігівцем. Його оплакувала 59-річна Алла ВАСИЛЕНКО, мати. Він був у неї єдиною дитиною. 88-річна бабуся Ганна втратила онука.

 Загинув  Олександр 7 вересня поблизу Галицинівки Донецької області. Покровський напрямок.

—  Син після дев’ятого класу закінчив училище. Вивчився на слюсаря з механоскладальних робіт та механіка. Згодом вступив до політеху. Закінчив магістратуру  за спеціальністю «Інженер зварювального обладнання». Працював. Створити  власну сім’ю не встиг, — стримує сльози Алла Миколаївна. — Не встиг і повоювати.  Мобілізували 4 червня. Потім була учебка. Далі —  фронт.

— На похороні люди казали, що Сашу 31 серпня привезли на позиції, 7 вересня загинув.

— 6 вересня говорили востаннє. Він дзвонив,  але нічого не було чути. 7-го вже не змогла з ним зв’язатися.  Поганого передчуття не було.

 Згодом  принесли з військкомату сповіщення, що загинув. Проте я до останнього не вірила. Доки не повідомили, що ДНК співпало.

— Робили ДНК, бо тіло не вціліло?

 — Тепер такий порядо: ДНК беруть перед тим, як хлопці виходить на завдання. Якщо військовий гине, ДНК порівнюють з його ж зразком.  Мені так сказали в морзі.

***

20 вересня  відспівали 28-річного Ігоря Малька, чернігівця. Ігор закінчив Харківський навчально-науковий інститут «Університет банківської справи». Відслужив строкову в підрозділі Державної служби транспорту.  До повномасштабного вторгнення працював у «Sense банку».

З 25 лютого 2022 року  обороняв  Чернігівщину. Згодом воював у найгарячіших точках фронту. Загинув 1 липня поблизу  Макіївки Сватівського району Луганської області. Встановити воїна вдалося за ДНК-експертизою.

Попрощатися з Ігорем прийшли близькі, друзі, колишні колеги. З найрідніших були 70-річна Любов МАЛЬКО, бабуся по батьківській лінії, котра виховувала онука з 14 років, після того, як мати померла, і батько. Бабусі по матері не стало три роки тому.

— Ігор казав: «Любо, не смій сховати повістку, якщо не хочеш  осоромити мене на роботі», — пригадує Любов Миколаївна.

— Називав  вас Любою?

— Жодного разу не назвав  бабусею.  Та я зовсім не ображалася. Він змалечку і мене, і материну матір  звав Танею, і прабабусю  (мою матір) Катею.

Є в нас окрема квартира. Коли повернувся з армії, сказав: «Любо, зробімо ремонт, я там житиму». Відповіла: «Добре. Ти інститут закінчив, армію відбув, роботу маєш».  У нього в квартирі був такий порядок,  не в кожної жінки є. Щонеділі до мене заходив, приносив пакет продуктів і  обов’язково цукерки.

24 лютого 2022 року прийшов: «Любо,  я в тебе ночуватиму». Наступного дня  взяв рюкзак:  «Любо, у країні війна, зрозумій». І пішов служити. З березня щомісяця надсилав мені квіти і  кошти.  Телефонував:  «Любо, я тобі гроші кинув, іди  до  магазину, купи собі  солодощів». Від усіх букетів  зберегла  стрічки. Було, і  25 троянд дарував.  22 червня прислав кур’єром останній букет. Я сказала: «Ігорьку, наче немає ніякого свята». А тепер я йому квіти носитиму, доки й житиму. Отаке золоте дитя, і проклята війна його забрала. Я рашистів буду ненавидіти до останнього подиху.

Щодня знаходив час, аби зв’язатися зі мною. 1 квітня 2023 року був поранений у Серебрянському лісі. Та  не зізнався. А я ж відчувала: щось не так.

Буває, душу так пече, що  досі набираю його у вайбері або ват цапі, смски пишу і відправляю. Хоча він ніколи їх не отримає.

28 червня поспілкувалися. А потім немає дзвінка ні наступного дня, ні через день. Заспокоювала себе:  онук  не може вийти  на місце, де є зв’язок. Згодом дізналася, що загинув.

Щодня прошу: «Сонечко, наснись. Розкажи, чи мати тебе там зустріла». Не сниться, — плаче Любов Миколаївна.

Нещодавно в Катерининській церкві попрощалися з двома захисниками.

***

Сергію Дарнопиху, молодшому сержанту, було 40 років. Народився і виріс у Чернігові. В училищі №18 вивчився на столяра. Відслужив строкову. Працював у більярді маркером. Маркер підраховує бали під час гри.

З 2013 року трудився у «МЖК» монтажником металопластикових конструкцій. А в 2016 році перейшов до «Чернігів-Буд Гарант». Після деокупації області демонтував пошкоджені та  встановлював нові вікна в школах та садочках Чернігова.

— З чоловіком прожила 17 років. Доньці Поліні вісім років, — розповідає 37-річна Віта Дарнопих,  вдова. — 14 березня нинішнього року Сергія мобілізували. Трохи побув в учебці, а потім відправили в Донецьку область штурмовиком. Двічі сходив на завдання. Під час третього його поранили в плече. Лежав у лікарні. Згодом дали місяць на реабілітацію. Побув трохи вдома. Пройшов ВЛК. Його визнали обмежено придатним. Проте 30 липня відправили назад на службу. Правда, перевели зі штурмовиків у ТРО. Копав окопи, будував бліндажі в сірій зоні. Вчотирьох вони ходили виконувати завдання. Перед тим, як загинув, наснився. Наче несподівано приїхав. Запитую: «А чому не попередив?»  «Спішив додому». В обід повідомили… Їх накрили дронами поблизу села Антонівка Покровського району Донецької області. 10 вересня чоловік загинув, а 11-го в нього мав бути день народження.

Ми ходили на опізнання. Був цілий, тільки голова чорна.Доньку на прощання не брали. З моргу ненадовго завозили чоловіка додому.

Валентина ОСТЕРСЬКА