Триповерховий будинок 70-річного Юрія КОТОВА в мікрорайоні Бобровиця у Чернігові знають усі місцеві. Його сина Ігоря називають роботодавцем. Чоловік був приватним підприємцем, виготовляв залізні ворота і паркани, сітку-рабицю. В перший день вторгнення записався в ТРО. А тим часом його батько прихистив у себе в підвалі понад двадцять чоловік, які прожили там березень і квітень.
— Ігор прослужив лише тиждень. Загинув 3 березня, — зітхає Юрій Миколайович. — Був у школі на Подусівці, коли туди попала авіабомба. Йому було 47 років. Більше місяця вважався зниклим безвісти. Аж на новому кладовищі у Ялівщині його знайшов мій знайомий. Там він шукав свого батька і випадково натрапив на табличку з даними Ігоря. Могила була свіжа.
Згадує страшні місяці під обстрілами:
— 5 березня у нас на кутку повністю зникло світло. Газу і води не стало за тиждень раніше. Навкруги бахкало безперестанку. 6 березня на нашій вулиці впав снаряд. Постраждало більше десятка будинків навколо, у всіх повилітали вікна. А холодно ж, мінусова температура. Запропонував постраждалим сусідам і жителям інших вулиць переходити до мене. Все ж таки маю чималий підвал, є пічка і дров’яний котел. Спальні місця розклали на підлозі. Вона обігрівалася від котлу і було не холодно. Першими забрав до себе родину з Новоселівки. Біля їх будинку почався обстріл, а сховатись нікуди. 23 людей проживали постійно два місяці. З них троє – лежачих. Ще три-п’ять чоловік приходили лише на ночівлю. Найменшій дівчинці дев’ять років. Проживала у нас з мамою. Найстаршій, Клавдії Іванівні, 84 роки. Врятував її від пожежі. Вона живе сама. Стукаю, ніхто не відчиняє. Вибив скло у віконці біля дверей. Відімкнув їх. Аж бачу, задимлення у кімнаті. Виявляється, Клавдія Іванівна ногами перечепила обігрівач. Він впав на речі, і загорілося. Бабуся дивом не задихнулася.
— Де брали дрова і бензин?
— Щоб обігріти будинок і працювали насоси, на декілька годин щодня підключали їх до акумулятора машини. Цього вистачало, щоб день було тепло нам. Молодь якось придумала, як можна з’єднати. Бензином допомагали рідні тих, хто у мене жив. Привозили особисто, або передавали через знайомих. Дрова залишилися ще мої.
Багато сусідів Котова, втікаючи від війни, залишили своїх домашніх улюбленців.
— Було 12 собак, троє цуценят, дев’ять котів. Біля двору поставили будки і там їх розмістили. А ще 24 лютого в нас народилися цуценята. Мама породи акіта-іну. Коли вже було затишшя, дала оголошення і продали їх. Зазвичай дорого продаємо, цього разу віддавали значно дешевше, по тисячі гривень. Одного забрали у Чернігові, двох — у Київську область. Якраз на місяць корму вистачить на ці кошти купити. Мішечок коштує зараз близько чотирьох тисяч гривень, — підраховує 41-річна Світлана СКРИННИКОВА, донька Юрія.
Світлана Скринникова біля печі, де готували
Два місяці у будинку Юрія Котова прожила 42-річна Наталія ШИМЧЕНКО.
Наталія Шимченко з телям
— Така кількість чужих людей в одному чужому будинку. Не сварилися? — питаю Наталію.
— Бувало всяке. Притиралися один до одного десь місяць, — посміхається жінка. — Притримувались режиму згідно комендантської години: підйом о шостій ранку, спати лягали о восьмій вечора. Без світла ж жили. Було весь час моторошно. Хоч і підвал у Юрія Миколайовича капітальний. Але щоразу дім здригався від вибухів, як від землетрусу. Боялись до туалету вийти. В перші дні росіяни збили вишку на гуртожитку в мікрорайоні Бобровиця. Мобільного зв’язку та Інтернету не було зовсім. Що творилося по місту і області, ми не знали. Відремонтували усе десь на початку квітня.
— Як ділили обов’язки між собою?
— Хто, що вмів, те й робив. Я от була прибиральницею. Бо готувати не дуже люблю. Також я завідувала тваринами. На вулиці Шевченка дім розбомбили, власники виїхали. Залишилися корова з телям і тільна корова. Вони трохи обгоріли, бо були зачинені у хліві. За ними став доглядати сусід. Одну забрав собі. Іншу не схотів. Поряд з нами живе фермер, дав сіна тільній корові. Облаштували їй хлів у врем’янці Клавдії Іванівни. Борька народився, коли на вулиці було мінус одинадцять градусів. Няньчили його усією вулицею. Жив там з мамкою тижнів зо два. Через два місяці власники повернулися. Дорослих корів забрали назад. Борьку дозволили забити, а теличку Марту залишили у сусіда, котрий їх підібрав на початку. Народилася вона за десять днів до початку війни, 14 лютого.
— Де добували їжу для такої кількості людей?
— Усі поприносили свої запаси з дому. Потім знайомі наших постояльців почали привозити продукти. Раз на день на пару годин вмикали морозильні камери, щоб зберігати продукти.
В мирний час я хліба майже не їла, була байдужа до нього. А як почалася війна, то організм постійно вимагав хліба. Наріжуть два шматочки на обід, а я дивлюся, може хтось не доїсть і я собі заберу. Їсти хотілося сильно.
Чавун на 15 літрів щодня готували для тварин. Такий самий для супу або борщів, і третій – для другої страви. Щоб стушкувати картоплю на 23-ох, я начищала десятилітрове відерце. В обід уже все в нас було готово і прибрано.
— А воду де брали?
— Метрів за 200 від мого будинку є свердловина. Вона працює без електроенергії. Щодня хлопці привозили на тачці звідти десять алюмінієвих бідонів по 40 літрів. Їх вистачало на їжу і туалет.
— Чим займалися решту дня?
— Грали в карти, шахи, читали книжки. Чоловіки грали на гітарі. Прочитала багато книжок, а от про що вони, навіть і не згадаю. У Юрія Миколайовича у гаражі, біля підвалу, велике віражне вікно. Часто спостерігали у нього, як пролітали літаки і з них випадали ракети з палаючими хвостами. Для нас це найстрашніше було. Бігли миттю ховатися у підвал. А потім, як усе трохи затихало, лізли на горище і дивилися, де горить. Вели сумну статистику. Щодня, в середньому, палали як свічки п’ять-сім приватних будинків. І так увесь березень. Рятувальники не могли до них дістатися, бо навкруги велися активні бойові дії. Води навкруги не було.
Хоч і пройшло вже більше двох місяців, як російські війська покинули нашу область, досі п’ю заспокійливе, не можу нормально спати. Сняться жахіття. У всіх, хто сидів у підвалі, й до тепер болять спини. Закладені ніс і горло. Як тільки згадую ті події, відразу хрипіти починаю. Важко дихати. Зверталася до лікаря, вона сказала, що то від нервів і з часом мине. Що казати, ніколи не думала, що почну у 42 роки курити.
— Де брали цигарки? У магазині не було!
— Сусід Льонька приніс з горища тютюн десятирічної давності. От і курили.
За два місяці поїли усі домашні запаси. Навіть посівну картоплю. В квітні зустріла знайомого фермера Олександра Ментея і поділилася нашим горем. Він послухав і через декілька днів на наш куток людям привіз даром 300 кілограм картоплі, щоб посадили.
— Коли повернулися по домівках?
— Як тільки ввімкнули світло. Пробули у Юрія Миколайовича рівно два місяці. 5 березня заселились, 5 травня виселились. Мій дім теж постраждав, снаряд попав у город. Дах побитий. Вибило три металопластикові вікна і два дерев’яні. Водяна система тріснула, бойлер розірвало від ударної хвилі. Якби не Юрій Миколайович, замерзли б у своїх будинках або вмерли з голоду.
Постраждали ми і від мародерів. Поки бахкало повсюди, поки ми сиділи у підвалі, з наших погребів повигрібали усю консервацію і картоплю!
