Дмитро Романченко керував звільненням Спірного

Дмитро Романченко керував звільненням Спірного

Спірне Бахмутського району, що на Донеччині — українське селище. Але з 7 липня 2022 року було окуповане російськими військами та підрозділами ДНР. На початку вересня почалася операція по звільненню Спірного. Керував нею 25-річний капітан Дмитро Романченко, командир розвідувальної роти 54 ОМБР ОК «СХІД» Сухопутних військ Збройних сил України. Чернігівець.

10 вересня Спірне повністю зачистили від окупантів. Дмитро Романченко загинув 9 вересня.

До останнього

— Спірне брали штурмом, — згадує 28-річна бойова медичка бригади з позивним «Сокира», —під командуванням розвідувальної роти. Операцією керував Дмитро Романченко. Це був стрілковий контактний бій між групою Дмитра і ворогом. Автоматна перестрілка. Сили противника переважали. Багатьох наших з групи поранили. Дмитро знайшов спосіб вивезти тяжких, а сам бився до останнього. Залишив біля себе ще двох стійких. І тут артилерійський обстріл. Всі вони загинули.

Назавтра селище Спірне повернулося під контроль України. Це великою мірою заслуга Дмитра, що там і зараз майорить український прапор, — не має сумнівів медичка. — Влітку під керуванням Дмитра відбили ворожий наступ на Новомихайлівку. Знищили багато піхоти противника, міномети, танки. Всі їх штурми відбили. Насправді, кращого командира я не зустрічала.

Звання «Герой України» Дмитру Романченку було присвоєно 8 липня 2023 року. За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові^[.

29 серпня минулого року, у День пам’яті загиблих, на Михайлівській площі біля стіни пам’яті президент Володимир Зеленський вручив «Золоту зірку» батькам загиблого, Олені та Юрію Романченкам.

Збирався в інженери, а пішов у розвідники

— Всі думали, що Діма буде інженером. Збирався до київського політеху. В 11-му класі пішов на курси, писав контрольні, — очі 44-річної Олени Романченко блищать, коли розказує про старшого сина. — Був 2014 рік. Росіяни окупували Севастополь, знімали український прапор. Це показали по телевізору. Нахимівці співали гімн України. Тоді Діма сказав мені: «Мамо, я теж так хочу». «Ти ж не туди йдеш вчитися, Дімо».

А він вже переговорив з другом і обрав одеську академію, бо там був факультет воєнної розвідки і сил спецпризначення. Я телефоную чоловіку: «Приїжджай, Діма до  воєнного вишу вступати зібрався». Думала,  відмовить, а він підтримав: «Це його вибір». Менший син Влад через рік теж туди пішов. Щоб разом вчитися.

Ми завжди багато часу проводили вчотирьох. Синам було цікаво з нами, ми дружили.

— Коли хлопці навчалися в Одесі, я туди перевівся по роботі. З центрального апарату податкової служби України. А дружина що вихідних їздила з Чернігова  в Одесу. Ми бували у квест-кімнатах, на природу їздили з палатками, — говорить Юрій Аксентійович. Олена Михайлівна працює начальником відділу у Головному управлінні казначейства Чернігівської області.

— А я з 20 січня 2023 року безробітний. Вдома, займаюся ремонтом, — продовжує батько.  — Чекали мене на роботі довго, брав всілякі відпустки. Але ж дружина тут, я там. Ми багато років так жили, від вихідного до вихідного, але зараз це неможливо. Бо коли приходиш ввечері додому, а там нікого, і ти один на один зі своїм горем, — не знаю, як таке люди витримують.

В кутку кімнати на меблевих полицях  фотографії Діми. Від маленького хлопчика до мужнього бородатого чоловіка. Дмитрові нагороди. Золота зірка героя. Посмертно. Медаль ООС «За звитягу та вірність», 2020-го року. Орден «За мужність» третього ступеню, за операцію в Ольгинці.

Його досягнення. Його речі. Часточки життя. Батьки називають це місце в квартирі «Дімин куточок».

— Діма вів шкільний випускний всіх 11-х класів свого випуску, — показують фото юнака з мікрофоном.

— В суботу випускний, а в неділю — іспит на чорний пояс по тхеквондо, — дістає з кутка синів чорний пояс сина Юрій.  — Як один з кращих в академії, Діма був учасником двох військових парадів, 2016 і 2017 років.

— По телефону мало говорив. Розвідка, — тримає в руках синову нагороду Юрій.  — Казав: «Батьку, ми слухаємо їх, вони нас. Приїду у відпустку  — багато розповім».

У 2022-му році відпустки не було. З початку повномасштабного жодного разу не приїхав.

— Медаллю «За досягнення у військовій службі» другого ступеню нагороджений 25 липня 2022 року. Але побачити нагороду  не встиг. Нам її пересилали з частини через рік.

Казав «Я  фартовий»

У 2019-му закінчив академію. Лейтенант, підписав контракт на п’ять років. Призначення — командир розвідувального взводу розвідувальної роти 54 ОМБр. Розташування — Бахмут.

— Це, звичайно, шокувало. Ну, чому Бахмут? — переходить на напівшепіт мати.

— Доля, — зітхає батько. — Він пішов на військового.

На другому курсі Діма отримав травму ока. Уламок на полігоні пробив роговицю. Прооперували. Попередили, що для військової розвідки він, скоріш за все, вже не годен. Питаю: «Що робитимемо?» «Батьку, я хочу залишитися». Це було непросто. Комісуватися було б легше, ніж його там залишити.

Зір відновився до 0,6. Якщо дивитися на останні фото, то одне око завжди примружене. Планували заміну кришталика кожен рік. Все ніколи. У 2022-му контузії дали ускладнення.

Нема в них зараз жодного, у кого б не було 1 – 2 контузій, — згадує розмови з сином батько. — І тільки якщо вона важка, пішла кров — тоді вже госпіталізують.

Постійно під обстрілами, а йому все: «Добре, повезло!». «Другий поверх рознесло, а я був на першому». Або «Машину розбило поряд, а я не в ній був». «Слава Богу, сказав закласти вікна мішками з піском. Прилетіло поряд зі стіною. На ліжко ліг, голову зажав: ну, будь що буде. Невелика щілина зверху була, і то піском і уламками засипало».

— Каже: «Я фартовий», — сумно посміхається мама. — Вже командиром роти був, казав: «Нема у взводі, з ким починав,  жодного, хто б уже не отримав поранення. Я один». Ще й пошуткував: «Хоч би який осколок у ногу прилетів, щоб я трішки відпочив».

З машини врятував тільки парадну форму

Зразу, в Золоте Луганської області, батько відвіз його своєю машиною.

— Сину на першу лінію. Їхати 650  кілометрів. Блукали, поки знайшли.  Побув там з ним день і назад. На зворотному шляху заснув під ранок за кермом, — посміхається чоловік. — «Шкода Октавія» злетіла в кювет біля Вертіївки, перевернулась і лягла на дах. Двома ногами вперся у пасажирські двері і відтягнув так, щоб можна було протиснутись. Знайшов телефон.

— Приїхали до нього: сидить на узбіччі і форма сина парадна розкладена поряд на бугрі. Перше, що рятував з машини. Забрав її додому, бо на фронті вона не потрібна, — пригадала дружина.

В Золотому Діма воював півтора місяці. Наступна ротація — в Авдіївку. Теж на першій лінії.

— Коли ми гнали йому «Ниву», що Діма купив, зустрілись під знаком «Авдіївка — це Україна». Донецьк зовсім поряд. І на небі рожеві сполохи. Питаю: «Діма, то блискавка?» Він сміється: «Мамо, ти колись рожеву блискавку бачила? Їдьте вже додому».

В Мар’їнку, біля Донецька, вони прийшли в 2021 році. Там його застало 24 лютого 2022 року.

— Я, коли почалося, зібрав рюкзак і наступного дня теж думав іти. Дмитро каже: «Старий, та куди? В голові нічого нема?», — хитає головою Юрій. — Менший син Влад покинув достроково академію в 2020 році. Йому не подобався армійський устрій. Якщо піти з академії до закінчення навчання, то контракт не підписуєш. Але треба повернути гроші державі, яка витратилась на навчання. За всі роки, за утримання. Вийшло 53 тисячі гривень. Отримав ступінь бакалавра і пішов у бармени. Жив в Одесі з дівчиною. Зараз в Чернігові. Дуже тяжко переносить загибель брата. Різниця у віці два роки.

              Батьки мріяли зустрітися з Дмитром  на його день народження, 28 вересня.

• Казав: «Я вже знайшов машину, погладив форму з капітанськими погонами,..», — зітхає батько.

— А вийшло так, що не приїхав, а привезли — вже не може стримувати сльози мама. — Ми ховали його на день народження, 28 вересня. Так вийшло.

У шапці з балабоном і з собакою Батоном

— Він завжди, навіть коли вже став командиром роти, ходив зі своїми підлеглими на завдання. Говорив: «А хто піде, якщо не йде командир?». «Якщо хочеш, щоб твої команди виконували, ти маєш їх вести за собою». І він брав участь в усіх операціях, які проводив взвод (взвод – до 30 чоловік). Коли став командиром роти, участь брав там, де міг.

Ходив там, у Мар’їнці, в шапці з балабоном. І це командир взводу, — показує фотографію батько. — Він навіть до комбрига на нараду в шапці з балабоном  умудрявся бігати. А це собака Батон на руках. Він тварин дуже любить. Офіцер нового покоління. Не з тих, що по штабах сидять.

Він своїх хлопців в першу чергу у відпустки відправляв: у кого дружина, діти. А сам залишався. А знаю я це все більш-менш тому, що був  у Мар’їнці і допомагав їм з ремонтом авто. Я звільнився тоді з роботи і в листопаді – грудні 2022 року прожив півтора місяці з його взводом. Жив у закинутій хатці, там само, де й син. Самі обладнали світло, воду. Грітися —  буржуйка. Топив черговий. Пункт харчування там був, отримували продукти і самі готували. Медичка їхня навіть торт примудрилася спекти.

— На якесь свято?

— Нема в них там свят. Була, мабуть, вільна хвилина. Коли тут свято, там — звичайний день. Діма вставав раніше мене і часто я вже лягаю, а його ще нема. Вони виїжджали, а я з автобусом возився.

За той час і до обстрілів звик. Поки я їх автобус робив, вони на моєму бусику їздили. Не можна так, а що робити? За п’ять кілометрів іти пішки зі зброєю на пост? Якщо машин ніхто не виділяє. В 90 відсотків вони користувалися власними машинами для бойового забезпечення.

Їх розвідувальна рота в складі 54-ї ОМБР займає окремий структурний рядок. Командир роти напряму підпорядковується комбригу.

Опізнали по татуюванню

— Як дізналися, що Діми нема?

— 9 вересня він не виходив на зв’язок. Мені десь об 11 ранку скинув картинку: відпочинок на Середземному морі, круїзний лайнер. В інстаграм. Я запитала: «У відпустку збираєшся, чи нам підшукуєш?» Відповіді вже не було. І Влад каже: «Щось Діма не відповідає». Стала набирати — нема зв’язку, — Олена переводить очі на чоловіка.

— 9 вересня я рано ліг спати. І рано проснувся. На телефоні — пропущений виклик з невідомого номеру. Мене трохи кинуло в жар. Він перетелефонував, представився і сказав: «Шаман — двохсотий».

— Позивний Шаман. Сам собі такий обрав. У нього татуювання на руці було. Діма захоплювався скандинавською міфологією. Зробив уже після академії, коли приїжджав у Чернігів. Потім друге татуювання набив. І дуже хотів ще одне зробити, – пояснює мати.

— Як сказати Лєні? — продовжує Юрій. — Я  вийшов і, як є: «Дмитро загинув».

Нам сказали, що було пряме попадання і тіло розірвало. Шукали його ночами. Не ходили, а лазили. Територія там замінована. Сіра зона.

І одного разу знайшли те, що від нього залишилося. Покидали до мішка і витягували. Ще одного забрали разом з Дімою.

Ми поїхали на опізнання в Дніпро. Подивились фото. Впізнали по татуюванню. Залишилася його частина.

А коли вже прийшли забирати, судмедексперт питає: «Так ви дивитися будете?». «А можна?» «Звичайно». Нам відкрили той чорний мішок. Так ти краще розумієш, що не помилився. І що сина вже нема.

Живого коридору не було через кортеж з Києва

— Ми були пригнічені відношенням до загиблих, до їх родичів,  — каже Юрій. — Забираємо капітана. А перед нами батьки, старші за нас, свого хлопчину. В Полтавську область їхати з Дніпра. Виносять їм чорний мішок: «Куди вантажити?». «Як це?» «Випишемо довідку, кладіть мішок до свого легковика і везіть в Полтаву». З одного боку батько взявся за мішка, з іншого — судмедексперт. Поклали в салон легковика і повезли додому.

Нам запропонували зробити так само. До моргу претензій нема, — судмедексперти працюють, не присідаючи. Це парафія військової частини або військкомату. І вони скидають це одне на одного. Військкомат каже: телефонуйте в бригаду, хай дають машину. А представник бригади в морзі порадив звертатися у військкомат. Ми заночували в готелі. І зателефонували в бригаду, замполіту. Той сказав комбригу. І машина в Дніпро їхала з заходу України. Це були волонтери.

— Відспівували в Катерининській церкві. Ми запитали про живий коридор. Коли вже привезли Діму, перед церквою підійшов представник ТЦК до мене і  сказав: «Живого коридору не буде, нам не дозволили», — згадує Олена.

— Бо в цей день до Чернігова завітав пан Стефанчук*, — пояснює Юрій. — Він привозив когось у Новоселівку. Коли ми стояли наверху біля Катеринки, під горою пролітав кортеж. Ми потім говорили: от їхав ти, представник влади, мимо церкви. Бачив, що військового хоронять. Варто б піднятися, сказати слово, вшанувати пам’ять полеглого. А через тебе навіть провести живим коридором не дали.

Поховали на «Яцево», біля центрального проходу, зразу за капличкою.

На могилі завжди свіжі троянди. Батьки їздять щодня або через день. Зранку, перед роботою.

— Мовчимо, — бринить голос матері. — Буває, поплачемо, буває — пожартуємо з ним. Ми ні на кого не тримаємо зла чи образи. Хіба на того, хто все це розпочав.

Виплати за загиблого вже почали отримувати.

— Пам’ятник ставити будете?

— Обов’язково. Але не можемо визначитися. Хочеться щось особливе, — розказує мати.

***

— Спірне і зараз наше, українське. Але ситуація складна, там тривають бойові дії. Селище фактично на нулі, — повідомив 16 лютого Дмитро ПОЛОНЕВИЧ, прес-офіцер 54 ОМБр.

Олена ГОБАНОВА, фото автора

Руслан Стефанчук — голова Верховної ради України з 8 жовтня 2021 року.

Газета “Весть” продається в кіосках і на розкладках у супермаркетах, у поштових відділеннях Чернігова та області, а також її можна передплатити на сайті “Укрпошти”.