Олег Литвин був третім сином, дарував мамі золоті прикраси

Головна » Війна » Олег Литвин був третім сином, дарував мамі золоті прикраси

29.01.2025 | Війна

27 січня в Катерининській церкві Чернігова відспівали 32-річного Олега Литвина, командира бойової машини. Він з села Льгів Чернігівського району. Третій син Ніни Литвин. Ридали над труною мати, п’ятеро сестер та четверо братів.

— Олег на свята дарував мені золото, — плаче 55-річна Ніна ЛИТВИН. — Я багатодітна мати. Син навчався в школі-інтернаті в Чернігові. Потім закінчив училище №15, вивчився на ремонтника автомобілів. У 2015 році уклав контракт і пішов в АТО. Відтоді служив.

Усіх хлопців з села агітував йти до війська — і питущих, і ні. До нього дослухалися, бо поважали. Навіть брат Ігор, який до того п’ять років працював у Польщі, повернувся додому. Сказав: «Олег воює, і я не буду відсиджуватися». Два роки воював під Вугледаром. Був тяжко поранений. Його відпустили з передової, оскільки брат пропав безвісти. Уже тривалий час лікується, операція за операцією.

26 грудня 2023 року ми з Олегом бачилися востаннє. Сина відпустили на два дні перед виїздом на фронт. Обійшов братів і сестер, наче прощався.

Підрозділ Олега обороняв Харківщину під Куп’янськом. Востаннє телефонував 1 січня 2024 року десь о другій ночі. Говорив, аби не переживала і два дні йому не дзвонила, бо не буде на зв’язку.

По голосу сина відчула, що йому важко. О четвертій ранку вони виїхали на позиції. Наступного дня принесли сповіщення: пропав безвісти. Я здала ДНК, і діти поздавали.

Цілодобово сиділа в інтернеті. Шукала його серед полонених. А десь через місяць повідомили: «Знайшли вашого Олега». Мовляв, і військовий квиток при ньому. Прислали фото. Та коли я пішла на впізнання — на ноги глянула, — відразу зрозуміла: не він. Я ж його пальці знаю. А коли відкрили всього, на сто відсотків пересвідчилася — це не моє дитя.

Ходила до церкви, молилася за нього, як за живого. Після тих походів відразу снився. Стоїть і мовчить. Зверталася до ясновидиць. Говорили, що живий.

Минув рік. Подзвонили, що ДНК збіглося. Потім, що тіло Олега везуть. Тиждень чекали. І нарешті впізнання. Не знаю, де його зберігали чи відкопали. Нам про це не повідомили. Та по обличчю ще можна було впізнати. І браслет його.

Однак не можу повірити, що більше не побачу сина. Його щодня жду і чекатиму, доки й житиму. Єдине, що залишилося живим, його голос. Прослуховую на телефоні всі синові голосові повідомлення. Коли казала, що вдома щось сталося, втішав: «Мамо, не плач. Я приїду і все буде добре».

А ще є внучка, сім років. Її не записали на Олега. Та вона так схожа на нього. Її мати вийшла заміж і з дитиною нам не давала спілкуватися. Та тепер все буде інакше. Сподіваюся, ми знайдемо спільну мову.

У мене десятеро дітей, втратила одного і наче серце вирвали. А подумаю про матерів, які поховали єдиного сина, то їм хоч у могилу поряд лягай. Знаходжу сили жити далі.

* * *

Разом з Олегом Литвином відспівували ще одного воїна, 39-річного Дениса Волошина, чернігівця. Його оплакували мати, два брати. Денис пішов у ЗСУ добровольцем. Воював на Донеччині. Після контузії пролікувався. Потім повернувся в механізовану роту 58-ої окремої мотопіхотної бригади. Захищав Харківщину. Там і обірвалося його життя.

Валентина ОСТЕРСЬКА.