Головна » Війна » Даня з мамою повернулися з Німеччини в підвал
11.10.2023 | Війна
Ніна Винник
— Будівництво нашого житла зупинили. Руслан, син, у Киселівську сільраду поніс список, що нам необхідно, дали лише третину від написаного: блоки, цеглу, руберойд, клею 10 мішків. Ні мішка цементу, ні заліза, ні шиферу на дах. Балки і дошки — усе сама діставала. Цвяхи, шурупи, уголки й інші дрібниці купували за свій кошт, — засмучена 63-річна Ніна ВИННИК, бабуся Дані.
Про родину 13-річного Данила Рака з Новоселівки, що під Черніговом, «Весть» уже писала. У березні 2022 року рашисти зруйнували їхній будинок. Людмила, мати хлопця, попала під обстріл, уламки міни посікли ноги. Родина перебралася у Вознесенське (Улянівку). Аби зібрати грошей на лікування матері, Даня через день їздив велосипедом 15 кілометрів з Вознесенського до Чернігова і назад. Продавав молоко від своєї корівки. Після публікації Даню помітили волонтери. Він з матір’ю поїхав до Німеччини. Бабуся Ніна залишилась у Новоселівці, стерегти залишки будинку. Тато, вітчим і дядько Дані на фронті.
1. «Війна зробила всіх злими». Бабуся Ніна посварилася з Чаусом
— Чого зупинили будівництво?
— У ГО «Бо можемо» закінчилися кошти і будматеріали, — показує на коробку будинку Ніна Василівна. — В який фонд не звернемося, кажуть: не положено. А як так? Донька інвалідом стала. Син і зять — військові, сидять в окопах з 2014 року. За що?
Ніна Винник уже п’ять місяців живе поряд з будівництвом, у підвалі гаража. Тут облаштувала собі ліжко. Поряд стіл та пляшки з водою. На вході — шторка, миска для котів.
— Хто тільки не приїздив до моєї хати роздивлятися, як я влаштувалась у підвалі, — розповідає жінка. — Може, вісім делегацій з різних країн було. І негри, і китайці, й американці. Фотографувалися та їхали собі.
Розтягнуть усе тут, якщо не стерегти. Корівку Калинку та теличку Малинку забрала з Вознесенського із собою. За городом пасуться. На ніч замикаю в сусідському сараї. Посадила город — соток вісім — біля згорілої хати. Усе сама обробляла.
Розбитий дім у нас був на 120 квадратів. Вісім кімнат, у кожного своя. Жили там дружною сім’єю.
— До сусідів чому не ходите ночувати?
— Немає сусідів. Війна зробила всіх злими. Розділилися на два ворожі табори: у кого домівки розбиті і в кого вціліли. Ненавидять один одного. Причому більше будматеріалів роздавали саме тим, у кого більш-менш цілі хати. Матеріалів прийшло кріпко багато. До 15.00 їх роздавали в сільській раді. А через дві години, я особисто бачила зі свого городу, як везли їх в невідомому напрямку, попід лісом.
Де мені зимувати? Даня з матір’ю повернувся з Німеччини і засмутився. Думав, що хоч одна кімната буде готова. Додому хоче, у Новоселівку. А де ж йому тут жити.
Порахували: щоб дах накрити, аби крокви не згнили, і фронтони зашити, треба щонайменше 500 тисяч гривень. Рахували і передавали цю інформацію у фонди: французький, данський, норвезький, «Зоо», «Людина в біді», «Червоний Хрест». Усі відмовили. У «Червоного Хреста» вісім місяців просила і плакала. Не виплатили. Мовляв, у нас житло повністю зруйноване. А вони дають гроші лише на відбудову частково зруйнованого. Двічі з Чаусом зустрічалася. Просила будматеріали. Уперше в Новоселівці, удруге — у нього в кабінеті. Бо чула, як він казав, що в першу чергу треба забезпечувати родини військових, поранених і загиблих. Сказав: «Нехай вам дають у сільраді, на вашу громаду багато виділено». Кажу йому: «Кого ж тоді мої хлопці захищають? Удома в них попелище, немає де жити». Відповів: «Самі себе». Ну ми і посварилися.
* * *
— Жодних юридичних зобов’язань «Бо можемо» на себе не брала. Є речі, які не залежать ні від мене особисто, ні від членів нашої громадської організації. Для багатьох війна вже закінчилась і відбудова стала нецікава. Немає фінансів, — пояснює 37-річний Андрій ГАЛЮГА, голова громадської організації «Бо можемо». — Своїх грошей родина для відновлення житла не давала. Лише будматеріали, цвяхи тощо.
— На інших об’єктах будівництво триває.
— Так, маємо гроші по двох грантових програмах. Міжнародні донорські кошти плюс трохи матеріалів, плюс заощадження власників зруйнованого житла.
Працюємо зараз у провулку Дьошина, 32 у Зарічному і на вулиці Шевченка, 280 на Бобровиці. Відновлюємо будинки з нуля. Є вже коробка і дах.
* * *
— Те, що Ніна Василівна замовляла, сільрада дала за списком і ще зверху. Зараз у нас немає будматеріалів, — каже 55-річний Володимир ШЕЛУПЕЦЬ, голова Киселівської громади. — У Новоселівці наша громада утримує модульне містечко. У родини Дані там є кімната. І, наскільки мені відомо, з хати у Вознесенському їх теж ніхто не виганяє.
До речі, у громаду припинено поставку всіх будматеріалів.
— Хто їх надавав?
— «Червоний Хрест» і обласна військова адміністрація. В’ячеслав Чаус, начальник ОВА, каже, що останнім часом будівельні матеріали йдуть на південь країни. Мовляв, там вони потрібніші.
Також створили комісію, куди входить архітектор, провідний експерт-будівельник, інженер-проєктувальник. Ця комісія приймає заявки за програмою «єВідновлення» — електронний сервіс, через який чернігівці чи жителі області, чиї будинки, квартири та інші житлові приміщення зазнали руйнувань внаслідок бойових дій, можуть оформити компенсацію за зруйноване житло.
* * *
— Оброблено 37 заяв і починають виплачувати компенсацію. Суми різні: 71, 144, 182, 199, 311 тисячі гривень, — розповіла Оксана ШЛЬОНЧИК, секретар комісії по «єВідновленню» Киселівської громади. — 71 тисяча — там, де незначні пошкодження. Постраждалі вже зробили ремонт за свій кошт і чекають компенсацію «за чеками», за вже витрачені кошти.
— Від Ніни Винник є заявка на «єВідновлення»?
— Поки немає. Вона не подавалася ні на зруйноване, ні на пошкоджене.
Даня Рак з мамою
2. Силіконову стопу Людмила вдягає, як шкарпетку
Даня з матір’ю Людмилою повернулися з Німеччини наприкінці вересня. Там вони пробули 11 місяців. Жінка тупає по дому самостійно, без милиць, як було рік тому.
— Зробили мені силіконову стопу. Одягається, як шкарпетка. Трохи давить, але про це попереджали лікарі. З часом розноситься. Тепер треба носити тільки спеціальне взуття з жорсткою устілкою, — дістає з чорного мішечка і показує протез 41-річна Людмила КОВАЛЬ, мати Дані.
Силіконовий протез Людмили
Марія-Мар’яна Двуліт, волонтерка, допомогла нам виїхати в Німеччину. Жили на околиці Букстехуде. До Гамбурга, де всі клініки, — близько 30 кілометрів. На пів року розтягнулося обстеження і реабілітація. Німці все роблять повільно. Возили в різні клініки, робили рентгени, комп’ютерну томографію. Знайшли ще уламки, які не виявили в Україні. Вирішили їх не діставати, щоб не зробити гірше. Деякі лікарі хотіли ампутувати ногу, але все ж таки зійшлися на тому, що краще силіконовий протез. Три лікарі роздумували, як краще його зробити. Виготовляли такий уперше в своїй практиці. На відео знімали собі на пам’ять і по відео консультувалися з колегами з інших країн.
Добиралися додому на бусику удвох з Данею. За дорогу заплатили 320 євро (близько 12,5 тисячі гривень) і ще 1500 гривень — за таксі по столиці.
— Чи важко було навчатися в німецькій школі? — питаю в хлопця.
— У німецькій школі все німецькою мовою. Декілька дітей було російськомовних, то трохи легше в спілкуванні, — говорить 13-річний Данило РАК. — Треба тепер українську школу наздоганяти. Продовжував навчання онлайн. Зараз уже восьмикласник. За домом сумував.
— Синочок он як подорослішав, змужнів, — радіє мати. — Який козак уже виріс. Тільки й встигаю йому новий одяг та взуття купувати. Злі язики в селі кажуть, то, мовляв, відкормився на німецьких сосисках. Нехай самі поїдуть і побачать, як там добре живеться.
Ми отримували на двох щомісяця майже 800 євро (близько 31 тисячі гривень). Змінили три табори для біженців, потім жили на квартирі. Виплат не вистачало. Гроші, що збирали рік тому, частково витратили за кордоном.
Що залишилося, буде на реабілітацію в Україні. Отримую пенсію по інвалідності — 2700 гривень. На комісії встановили: «Загальне захворювання. Мінно-вибухова травма». І дали третю робочу групу. На днях піду на перекомісію, уже рік пройшов. Показувати, що великий палець на нозі не виріс. Довго не встою, довго ходити не можу. Болить поранена нога. У чоловіка теж лише грошове забезпечення. Трохи більше 20 тисяч гривень. «Тридцятку» бойових доплат зняли, хоча в нього бойова частина. Зараз служить в області. У казармах хлопці не живуть, тому доводиться щомісяця віддавати п’ять тисяч за квартиру.
— Даня буде знову розвозити молоко?
— Молоко від Калинки мати через день розвозить велосипедом клієнтам у Бобровиці. Є клієнти і в місті. Їздить і туди велосипедом. Вона не може без діла сидіти в модульному будинку. То город, то будівництво, то господарство. Сама корівок пасе і сіно їм заготовляє.
— З хати у Вознесенському не виселяють?
— Ні. Двері в хаті не зачиняються, прибігають друзі Дані. Кажуть: «Данило, це ти? Що з тобою трапилося, чого ти так виріс?» Півтора року війни зробили його дорослим, коли втратив домівку і став заробляти, продаючи молоко. За кордоном ріс ще швидше.
Рідним на подарунки привезли шоколад і каву. А Даня — подарунки дівчатам: двоюрідній сестрі і сусідці Оксані з Новоселівки по кулону на ланцюжку з колечком.
