Брати Кириченки купують і ремонтують машини для фронту

Головна » Війна » Брати Кириченки купують і ремонтують машини для фронту

28.03.2024 | Війна

Брати Кириченки купують і ремонтують машини для фронту

55-річний Сергій та 59-річний Юрій КИРИЧЕНКИ купують авто для захисників. В одному з гаражних кооперативів Чернігова ремонтують їх і передають фронт. Сергій, внаслідок поранень під Бахмутом, інвалід першої групи. Ходить з ціпком. За бойові заслуги нагороджений кількома медалями та різними відзнаками. Двічі удостоєний ордена «За мужність». Юрій інвалід другої групи, побував у російському полоні.

«Фіат Добло», «Фольксваген Пасат», і «Міцубісі Паджеро» купили за свої гроші й відправили воїнам. «Мерседес» ще доробляють. Відновлюють розбиті машини, щоб ті знову повернулися на передову. За останні півтора року завдяки Кириченкам туди таких повернулося п’ятнадцять. Скоро ще й «Форд сієра» поїде під Соледар. А ще Юрій допомагає списаним зі служби через поранення бійцям і тим, хто приходить у відпустку.

— За бойові хлопець купив машину, брат допомагає її робити, — показує Сергій на одну з тачок у гаражі. — Правда, хазяїн придбав запчастин вже на 25 тисяч гривень. Ми вже вклали в цю справу шість тисяч доларів своїх заощаджень. Фінансово допомагає чернігівський бізнесмен Володимир Пригода. Він купив дві машини для чернігівських батальйонів.

— Останні роки перед війною я займався реставрацією ретро-автомобілів у київському клубі «Красна звєзда». 24 лютого 2022 року з братом пішли на вулицю Верені, записуватися в тероборону. Там зустріли мера Владислава Атрошенка. Ходив з кейсом і автоматом-коротишем, це автомат танкіста, його ще називають «ксюха». Атрошенко красава, поважаю… Записалися, отримали талончики, проте того дня нам автоматів не вистачило. Поїхав вивозити дружину і сина у Слободу Іванівської громади. Там і потрапив в полон, — пригадує Юрій Кириченко. — Тільки загнав авто у двір, бачу, йдуть до мене орки, десь чоловік десять. Під Вікторівкою якраз отримали звіздюлєй від наших, тому були злющі. Заскочив у хату, замкнув двері. Стали стріляти, замок понівечіли та він не відкрився. Двері зрешетили, однак зайти не змогли. Вибили вікно на кухні й вдерлися. Приставили до горла ніж: «Убйом!». Мої в сусідній кімнаті від жаху кричали. Мене посадили на БМП і повезли в їхній штаб.

Спитали, чому чіпаєте, я ж цивільний?

— Нічого не питали. Привезли, кинули в сарай. Там вже сиділо п’ятеро наших (цивільних і військових), зі зв’язаними за спиною руками, побиті. І мене стали дубасити. Кулар і Орджак, два тувинці. Як дали по горбу дерев’яною палицею, в очах заіскрило. Думав, хребет перебили. Згодом з’ясувалося, ребра поламали.

— Ти ще й імена їх запам’ятав? — здивувався Сергій.

— Сидів вже там понад місяць. Мені їх ніколи не забути. Низенькі, ноги колесом, автомат по землі волочиться, злі. Росіяни гуртувалися окремо. На тувинців командир кричав, що в них мозок, як у рибки. Якось ховалися у погребі, затягли туди газову плиту. Треба було поставити чайник. Один відкрив газ, стоїть і дивиться. Дивом не рвонуло.

—Що від вас вимагали?

— Нічого, просто лупцювали. Від розстрілу татуха врятувала. У минулому я військовий. Навчався в Казані у танковому училищі. Всі його випускники робили традиційну наколку. Пощастило, що їхній командир танкового батальйону Пал Палич теж виявився випускником того училища. І в нього таке ж татуювання. Говорив: «Ми, люди старшого покоління, офіцери, прапорщики, розуміємо, що займаємося тут хернею. Відморожені ті, що виросли при Путіні». Пригрозив підлеглим: «Будете Михалича бити, пристрелю». Забрав в хату і ми там пили горілку. Двадцять років я не пив і не курив, а тоді знову почав. Коли служив з москалями у 82-му гвардійському танковому батальйоні в Заполяр’ї, біла гарячка хапонула. Там же всі зранку до вечора пили, окрім замполіта.

— Братан, ти мені про це ніколи не розповідав, — знову дивується Сергій.

— Досі пам’ятаю, як все сталося, — сміється Юрій. — Здавалося, за мною гоняться, стріляють. Я до начмеда. Той каже: «Не перестанеш пити, капець тобі». І я на наступний день кинув. А через три дні й палити перестав.

Так от, Палич так набухався, що сів на велосипед і кудись поїхав. А орки з автоматами до мене: «Навіщо командира споїв, він же дупля не відбиває». Кажу: «Я що, йому заливав?». Москалі пили, тувинці — ні. Одного разу так налигалися, що забули двері у хлів, де нас тримали, вилами заштрикнути. Навпроти танк стояв. Могли б на ньому втекти. Не страшний був патруль, який час від часу проходив. Переживали за біженців з Чернігова, їх 26 сиділо у сусідньому погребі, в тому числі й діти. Через нашу втечу їх могли розстріляти. Поговорили між собою і вирішили: залишимося, що буде, те й буде. Вони ж застрелили мужика в «Ланосі», пакет на голову натягли й лишили труп у машині. Через тиждень її спалили, ще й танком переїхали. Москалі спеціально танками і БТРами людям гаражі, огорожі розвалювали.

Нам, як собакам, кацапи кидали свій сухпай (армія росії). За місяць у мені з 90 кілограмів стало 82. Перед війною зважувався, я ж в тренажерний зал ходив.

По звуках вибухів розуміли, що відбувається в Будах, Вікторівці. Орки звідти приїздили, тряслися від страху. 74-а Омська бригада. Їх у Слободі було більше півтисячі.

О третій ночі 29 березня москалі почали прогрівати техніку і від’їздити. Так тривало до сьомої. О восьмій ранку почув звук нашого танку. Його ні з чим не переплутатєш. Їхні працюють тихо, а наш двотактний, без глушника. Коли наші зайшли, люди плакали, обіймалися, словами не передати тих емоцій. Ми з СБУ поспілкувалися, потім пішов до дружини й сина. Понад місяць вони не знали про мене нічого. Вдягнений був, як махновець. Мені якийсь кожух дали, холодно ж ночами було.

— Хотілося йти русню бити?

— Стався другий інфаркт. Перший був десять років тому. Лікарі поставили «пружину» в судину, що веде до серця. Дали групу інвалідності. Трішки одужав і став підшаманювати машини. У нас є бокс неподалік того місця де йшла погрузка військових. І вони до нас то те треба, то те. Відтоді все і почалося.

Мій робочий день починається з восьмої. Працюю, доки й не стемніє, навіть у вихідні. Ось хлопець у відпустці, 25-го має бути з відремонтованою машиною у підрозділі на передовій. І він замість того, щоб перепочити, погуляти з жінками, весь день старається підсобити. Хлопці скидаються зі своїх зарплат на ремонт. У нас армія народна: що народ дав, на тому і їздять, — гірко посміхається Юрій Кириченко.

— Зате поліція на хороших іномарках. Ще й військових щимить, — зауважує Сергій. — Послали мене на КТ, їду, тримаю пакет для випорожнень, бо стома в животі (для відведення калу, – авт.). Зупинили недалеко від Мегацентру, мовляв, знак, а ти поїхав. Показую поранення, направлення, кажу: «Я військовий. Їду на обстеження». Їм по барабану, виписали штраф.

— Руками не можу допомогти братові, бо на одній руці пальці майже не згинаються. Тому веду організаційну роботу, відеозвіти. Юра каже: «Треба двигун поміняти». Шукаю двигун. В міру можливості ключ подам. Скоро чергова машинка поїде на передову. У нас з братаном свій фронт і мета одна — визволення України, — продовжує Сергій Кириченко. — То колись були розбіжності у політичних поглядах. Як почався другий Майдан, брат був за Яника. Я йому казав: «Він же мразота, а Юра: «Та ні. Він краде, але й людям дає жити». Юрій не був на Майдані, а я з першого дня. І з майдану пішов у батальйон «Донбас». Якби я зі своїми патріотичними тату попався ворогам, точно б розстріляли. (Сергій показує наколки на руках і плечах). Провоював півтора місяця і загострилися спинні грижі. Тоді було легше звільнитися. Підлікувався. Працював далекобійником у Польщі. Перед повномасштабним вторгненням мав візу на виїзд за кордон, проте лишився. Автомат отримав 25 лютого. Наш підрозділ обороняв Чернігів, щоб не прорвалися орки зі сторони Михайло-Коцюбинського та Шестовиці. Після деокупації області стояли пів року на прикордонні. Потім відправили на фронт (напрямок Бахмут – Соледар). Там був заступником командира взводу, командиром відділення (11 чоловік). Вагнерівці лізли й лізли, а ми їх били й били, бувало, і по сотні за добу Та це їх не зупиняло, «м’ясні штурми» продовжувалися, вони йшли як зомбі. І їх було в рази більше. Невдовзі ми опинилися в напівоточенні, потім в оточенні. Вдалося вибратися. Втрати були, але невеликі. Ми мали втримувати Красну гору і знову на нас перли вагнерівці. 9 січня 2023 року був стрілецький бій. Один побратим з гранатометом попросив: «Михалич, прикрий». Він вийшов з окопу, я за ним, і в нього осічка на гранатометі. Поставив трубу, я її перезаряджав, і мені в бочину прилетіла куля (снайпер). Зайшла між плитами броніка під праву руку. Пробила легені, печінку, кишківник. Переніс чотири операції в різних госпіталях. Рік провів по лікарнях. Порізаний весь. До того ж були зачеплені нерви, і рука й нога відтоді погано працюють. Плюс знову загострилися грижі. Дали першу групу інвалідності. На лікуванні у чернігівському госпіталі знайшов мене мій перший орден «За мужність». Його вручив президент.

— Попередили, що прийде Зеленський?

— Нас четверо в палаті, заходить начальник госпіталю Слєсаренко: «Михалич, президент приїжджає». І невдовзі заходить президент, з головою ОВА Чаусом та з якимось іноземцем. Зеленський вручив мені орден. Поговорив з кожним у палаті. Спілкувався понад годину. Обнімав кожного. Я сказав, що поважаю його за те, що у важкий час не покинув державу. Відповів: «Я б не покинув». Потім стали фотографуватися. Я поряд з президентом і він питає: «Михайлович, а знаєте, хто нас фотографує?» Віцеканцлер Німеччини!