«Тоня і мене прооперувала, і мою кішку, а Інна перефарбувала в блондинку». Антоніна Скрека досі дружить зі своїми рятівницями

— Уже пів року  вдвох, — загадково посміхається 59-річна Антоніна СКРЕКА. — Валерій Вікторович кримчанин. Жив у Змітневі, біля Десни. Це знайомий мого покійного чоловіка Миколи Івановича. Переписувалися. Співчував. Запропонував допомогу. Спочатку він думав, що ми обоє загинули. Потім приїжджав допомагати. Так і зійшлися. Уже і роботу тут запропонували — двірником у школі.

Поживемо — побачимо, — розмірковує жінка. — Одній у селі важко.

Антоніна Григорівна отримує пенсію по втраті годувальника.

— Усе одно Коля — один такий, — сідає біля чоловікового портрета жінка. Він так само стоїть на столику на чільному місці в будинку Антоніни Григорівни в Кувечичах.

Антоніна Скрека біла портрета покійного чоловіка

Розстріляли дорогою до лікарні

«Весть» писала про цю історію в 2022 році. Машину, в якій подружжя намагалося добратися до лікарні, 7 березня розстріляли російські військові на під’їзді до Чернігова. Микола Іванович був на гемодіалізі.

Без гемодіалізу при його захворюванні нирок токсини не виводяться і настає смерть. На Чернігів йшли ворожі колони. Антоніна постала перед вибором: або їхати з  Миколою з ризиком натрапити на російських військових, або залишити помирати в селі. Інтоксикація наростала. І поки чоловік ще міг сісти за кермо — жінка машину не водить, — поїхали. До міста, де є лікарні, і 75-річного Миколу врятують.

— Ми думали, назустріч життю, а то була дорога смерті,  — досі не може оговтатися Антоніна. Обоє розуміли, що шанси невеликі.

Їхали зі швидкістю 30 кілометрів на годину. Машину обвішали білими ганчірками. У висунутій у вікно руці Антоніни майорів білий шарф. Дорогою пробили колеса на їжаках і поміняли. Майже добралися. Поворот до Старого Білоуса, за кілька кілометрів від Чернігова, був завалений деревами. Антоніна вийшла з машини прибрати гілку. І тут по них почали стріляти з «Ураганів».

«Єто нєчаянно», — заявили потім буряти. Микола помер на місці. «Ланос» загорівся. Жінка відповзала, коли шматок металу увійшов у груди. Буряти перегукувались: «А она живая?» «Я ще жива. Добивайте», — з останніх сил підвелася Антоніна.

Микола так і залишився в машині на дорозі. А зрешечену уламками жінку російські військові  день возили з собою. Орківська медичка відмовила: «Я її не візьму. Розірваний кишківник. Тут треба хірург». Солдати шукали, як позбутися пораненої. Заносили у двори. Люди лякалися.

Стікаючу кров’ю жінку забрали пенсіонери Василь та Ганна Пінчуки з села Льгів. 45-річна Інна Бойко та 31-річна Антоніна Клевець надали допомогу. Принесли ліки, обробили рани. Обрізали обгорілі клапті шкіри на спині. Тоня рукою вийняла кулю. Вона ветеринарна лікарка. Зашила стерильними нитками. Інна — перукарка, але колола уколи.

Наприкінці березня Антоніна повернулася додому. Росіяни пропустили чотири машини. Однією з них жінку довезли до Довжика. Кілька кілометрів до Кувечич ішла пішки, з картиною і ціпком, які подарували у Льгові.

Військовий злочин є. Злочинців шукають

— Приїздили в село представники прокуратури. У сільраду мене викликали. Дали документ. Написано, що ведеться розслідування, зареєстровано військовий злочин. Років два тому. Більше мені нічого не повідомляли, — розводить руками Антоніна Григорівна. — Я знаю тільки те, що були буряти. Періодично втрачала свідомість, доки вони возили мене на своєму БТРі. Ні імен, ні прізвищ при мені не називали.

Антоніна Скрека не виїхала з Кувечич. Навпаки, квартиру на Шерстянці в Чернігові продала. Там жила дочка Ірина. Її чоловік забрав до Литви.

У кімнаті Миколи зробили гарний ремонт. Вона зовсім не така, як у 2022-му: світла, з новими меблями (перевезли з Чернігова).

Миколу Скреку поховали в Кувечичах 15 квітня.

— Публікацію я побачила у фейсбуку, — згадує Таня. Так її називають у селі. — У мене якраз був дуже високий тиск. Тут сусіди чергували, ліки приносили. Як тільки трохи відпустило, на п’ятий день зайшла у фейсбук. Була 21.30. І перше, що відкрилося, — публікація, що при розмінуванні знайшли дві могили. З номерами машин на них. Один номер був наш. Зателефонувала дочці Оксані, тій, яка в Одесі: «Коля знайшовся!» А мене сусід назавтра в лікарню мав везти. Не знаю, що робити.

Наташа, дочка Миколи, залишила опис, за яким можна впізнати тіло. Колі за життя робили коронарне шунтування. І стент стояв. Плюс ланцюжок на шиї. Так і довели, що це він. Відмовилась тоді від операції, поїхала опізнавати.

Перепоховали якраз на 40-й день після його загибелі.  Батюшка службу вже не відправляв, бо 7 березня ми загинули…

 Рідні не знали, що Антоніна вижила. Назавтра дочка Ірина, яка тоді була в Кувечичах,  замовила службу за загиблими.

—  Батюшка відкрив церкву і провів обряд. Сказав: «Якщо тіла знайдуться, поховаємо. Потім  дочитаю. А якщо ні, то служба для душі вже відбулась».

Пам’ятник Миколі поставили в цьому році. Діти склалися.

Його син Сергій — атомщик, як і батько. Тепер їздить ремонтувати атомні станції. Там же працює й онук Олексій. Ми з Миколою теж познайомились, коли я працювала в Славутичі, а він — на ЧАЕС. В обох це другий шлюб. Разом прожили 22 роки.

Стали друзями

— Спілкуєтеся зараз з кимось з ваших рятівників? У гості приїжджали?

— Звичайно! Антоніна Анатоліївна стала мамою. Це та, що ветеринарна лікарка. У неї синочок народився! — радіє Антоніна. — Року ще нема.

В Інниного чоловіка проблеми зі здоров’ям. Усе кажуть: «Ми колись зберемося і приїдемо». А не виходить.

Але ми бачились. Угадайте, хто зачіску робив? Інна Бойко!

Таня змінилася. На краще. І вона тепер білявка!

— Захотілося привести себе до ладу. Перефарбуватися. Поїхала до Інни в Чернігів, у перукарню. Вона мене освітлила, зробила зачіску. Було дуже гарно.

А Тоні кішку на операцію возила. Навіть двох!  Не тільки мене прооперувала, — сміється Григорівна.

Галина Дмитрівна, Кузьмич і Мельники приїжджали. Торік я їх запросила, стіл накрила. Привозила Катюша, Пінчукова внучка.

Пінчуки зараз переїхали в Чернігів. Діти поселили батьків на Масанах, ближче до себе. Викопали город і поїхали.

А Мельники у Льгові. Василь Миколайович, художник, регулярно телефонує. Подарував мені ще одну свою картину. Коли лежала в селі, він та Іванівна, його дружина, щодня до мене приходили. Техніки російської повно, а вони якось поміж тією технікою. За велосипедик — і потихеньку, потихеньку. Продукти приносили. Немолоді. Василь Миколайович мене на ювілей запрошував, 80 років. Якби ж якась машина була, а так — незручно.

І ще багато людей тоді підтримували мене, — каже Антоніна Григорівна.

— Я безмежно вдячна Пінчукам, які мене взяли. Бо їхня хата крайня, кінець села. Орки могли мене просто вивезти і викинути в кущі.

Один вийшов, два витягли, інші там і залишаться

— Як зараз почуваєтеся? — поглядаю на великий обруч хула хуп за диваном. — Це ваш?

— Доччин, — сором’язливо засміялася жінка. — Але іноді та і спробую. Спершу не виходило, а тоді приловчилася. Але сильно не стараюсь, бо двоє ребер не зрослося. Буває, як повернусь не так — так прихватить, що без знеболювального не попускає.

— Уламки видаляли?

— Один сам вийшов. Лізла драбиною на горище. Взялася за поручень, потяглася — закололо в боку. І відчуваю — потекло. Там навіть сліду не було, де він входив. Зайшов десь з іншого боку. Фельдшерка наша, Ірина Анатоліївна, витягла. Кілька місяців потому ще рана гноїлася.

— Боляче було?

— Не дуже. Коли дівчата шили рану у Льгові, отоді боляче, — скривилась, згадуючи. — Навіть рушник у зуби давали. Рана велика.  Якби не вони, стікла б кров’ю. Ще досі в животі невеликий уламок залишився.

Осколок з грудей витягли у 2023 році.  В обласній лікарні. Інші там і сидять. У ногах, у черевній порожнині. Кажуть, особливої небезпеки не становлять.

Цього року пожиттєво дали третю групу інвалідності. Жінка регулярно обстежується в лікарні.

Рік тому діагностували цукровий діабет. Антоніна каже, що не дуже засмутилася. Просто треба приймати ліки. Бо покійний чоловік жив з цим 22 роки. І діабет дав про себе знати, коли додалася ниркова недостатність.

— Ні в кого в роду діабету не було. Ні в двоюрідних, ні в троюрідних.  Мабуть, через отой стрес, — припускає.

 — Город саджали?

— Трактором. Сапували трактором. Вибирати сусіди допомогли.

У сараї прикриті 50 качок та індокачок. І до двох десятків курей.

Олена ГОБАНОВА. Фото авторки