Чую: «Фонарь!» — і зразу постріл. Око наче вибухнуло…

Антон Бобровнік

29-річному Антону БОБРОВНІКУ на цьому тижні видалять око. Чоловік постраждав під час бойових дій в Чернігові. Але не від рашистського снаряду. «Прилетіло», звідки чекав найменше. Від тих, хто його захищав. Через ліхтар.
Антон з племінницею Настею живуть на Масанах в Чернігові, на вулиці Незалежності. Сестра Анна з чоловіком ще до війни поїхала на заробітки до Польщі. Туди ж збиралася і 15-річна племінниця. Квартира батьківська.
— Коли почалося російське вторгнення, ми з Настею жили тут удвох. Кума сестри Катя жила на дев’ятому поверсі в багатоповерхівці на Забарівці. В неї троє дітей: чотири, дванадцять і п’ятнадцять років. Запросив їх до себе, бо на першому поверсі безпечніше. Квартира трикімнатна, площа дозволяє. Вони перебралися сюди на час обстрілів, з чоловіком і дітьми, Данилом, Іванкою і Боженою.
Вікна квартири будинку номер 60 на першому поверсі досі завішені покривалом.
— До мене ще прийшов друг Роман Акуленко. Живе в цьому ж будинку на дев’ятому поверсі. 16-річна сусідка Карина з дому поряд теж прийшла до нас. Тобто п’ятеро дітей і четверо дорослих у той вечір сиділи в квартирі. Всі разом ховалися від обстрілів та бомбардувань.
21 березня десь на початку восьмої почули стук у вікно. Комендантська година вже була з 20-ї. Ми, дорослі, були в кухні, чоловіки вечеряли, Катя ходила туди-сюди. Ми з першого ж дня війни всі вікна позабивали-позанавішували. Щоб підсвітити, використовували простий переносний ліхтарик. Газ був. Стук у вікно першими почули діти. Потім Катя казала, що стукали автоматом. Коли ми зібралися виходити, він ще в кухню постукав.
— Навіщо ви пішли? Війна, кругом небезпека…
— Подумав, сусідка проситься, щоб впустили. Кажу другові: «Ромко, ходімо вдвох про всяк випадок». Я взяв ліхтарика, підсвічую під ноги. Бо вже було зовсім темно. Відкриваю двері під’їзду, виходжу першим, Роман за мною. Крок ступив, чую: «Фонарь». Я не встиг нічого ні зрозуміти, ні сказати — він зразу вистрелив мені під ноги. Я це добре запам’ятав, бо саме вниз світив.
Біля входу в під’їзд у бетоні ямка.
— Ось цей слід від його пострілу, — присідає Антон. — Кулею вибило бетон, він зрикошетив і полетів мені в око. Бах! Пішли іскри. Я думав, що мене контузило, я вже нічого не бачив, — з жахом пригадує. — Роман стояв у мене за спиною. Схопив мене під руку, ми кинулися тікати. Ми тоді думали, що він біжить за нами. А він, схоже, одразу просто пішов. Я зразу вирішив, що він прострелив мені обидва ока, перші хвилини жодним з них не бачив.
— Мабуть, був страшенний біль?
— Не пам’ятаю, я був у шоковому стані. Кисть руки трохи посікло, ногу теж.
— Роздивилися того, хто стріляв?
— Майже ні. Разом з Романом пригадували: сивуватий, середнього зросту. Ніби без бороди, — невпевнено пригадує Антон Бобровнік. — Він був у формі, військових черевиках і з жовтою пов’язкою на рукаві. Роман каже, років 45-50, трохи нижчий мене. Але більше ми його не бачили. Думаємо, з тероборони.
— Ви пили в той день?
— Ні. Я прибув на лікування в тверезому стані. Мене оглядали.
— А він?
— Я не побачив, не встиг. Телефонуємо в поліцію, вона недоступна.
Око було ніби розрізане «розочкою». Все текло з нього. Жах.
Швидка приїхала хвилин за 15-20. Привезли, зразу на каталку і почали робити операцію. Генератор ввімкнули, бо світла не було. Перша операція тривала чотири з половиною години.
Людмила Ріпа, лікар, сподівалася око врятувати, шила його. Два дні поспостерігала, сказала, що ще треба дошивати. Після другої операції пролежав у лікарні три тижні. Спочатку кололи знеболювальне постійно, потім набряк став потроху стухати. Нібито почав трохи бачити світло, з’явились перспективи для ока. Відпустили додому. Але за два тижні око запалилося, нестерпно боліло, температура нижче 38 не спадала. Дві ночі я не спав. 4 травня повернувся до лікарні, пролежав ще вісім днів. Краще не стало. І Людмила Миколаївна відправила мене в Київ на консультацію. В офтальмологічний центр «Очі клінік». Поїхав своїм ходом, вже пустили маршрутки. А в клініці все безкоштовно. Приїхав учора. Лікар у Києві сказав, що око треба видаляти. Звичайно, від такого вердикту я ледь не впав. Лікар сказав, що є два варіанти: намагатися око зберегти, тоді доведеться пересаджувати рогівку, яка може й не прижитися. Або видалення.
Я порадився з іншими лікарями, з батьком. І таки прийняли рішення видаляти, щоб хоч друге око зберегти. Звичайно, морально це дуже важко.
Око видалятимуть в нашій обласній лікарні, а протез треба буде ставити в Києві або в Одесі. Лікарі заспокоюють, що протези зараз роблять хороші, зовні все гарно виглядатиме. Але моє живе око він мені, звичайно, не замінить.
— Звикли вже бачити одним оком?
— Трохи, — сумно киває головою Антон. — А які варіанти? Травмоване око постійно приносить дискомфорт. Ниє, сльозиться. Можливо, будуть якісь пільги як постраждалому від воєнних дій. Дуже зараз важко психологічно.
Заяву в поліцію я написав. Збираю документи, довідки, виписки, шукатиму адвоката. До речі, мою заяву в поліції ще навіть не зареєстрували. Тоді була така метушня, боюся, чи не загубили вони її. Буду заново тоді писати.
— Тобто, того ТРОшника ще ніхто не шукав?
— Ні. Ми самі намагалися щось взнати у знайомих з ТРО. Ті пообіцяли знайти, але нічого…
— Ніхто вашим станом здоров’я не цікавився, не приходив, не телефонував?
— Не виключено, що він навіть не знає, що через нього я втратив око… Ми ж не чекали, доки він ще раз вистрелить, зразу втекли в квартиру.
— Ви ще ж нежонатий. Дівчина не втекла?
— Ні, вона мене підтримує.
— Випадок жахливий, — переживає за свого пацієнта Людмила РІПА. — Коли Антон поступив у відділення, я була вражена. Хоча вже всякого за війну надивилася, 16 діб жила у відділенні під час бойових дій. Тільки іноді до дочки відлучалася, її квартира ближче до лікарні. Був випадок, що одному пораненому я шила око, а хірург тут же різав йому ногу. Було, що людині вибухом розірвало око. Але вони були в окупації в Лукашівці. І поки він добрався, рана почала затягуватися, зрослося все докупи: і частини ока, і повіки. І я вже не знала, що там різати, що до чого шити… Я дуже хотіла врятувати око Антона. На жаль, не вийшло.

Олена ГОБАНОВА
Фото автора