За 11 місяців поховали трьох синів

У Катерининській церкві Чернігова відспівали 42-річного Андрія Лук’яненка, бійця 115-ї окремої механізованої бригади.  Загинув 21 січня під селищем  Котлине Покровського району Донецької області.

Андрій Лук’яненко

Над труною сина плакали батьки: 69-річна Анастасія Михайлівна та 75-річний Володимир Іванович.

Анастасія та Володимир Лук’яненки, батьки Андрія

— Тепер ми з дідом самі лишилися. А  ще рік тому було три сини. Старший  Павло і двійнята  Саша та  Андрій. Саша помер у березні минулого року від хвороби. А Паша — у серпні, інсульт, — тамує сльози Анастасія ЛУК’ЯНЕНКО, мати.  — Андрій  деякий час працював  у «Зеленбуді», обпилював дерева. Їздив на заробітки в Чехію. Саша хворів, був на групі. Андрій на другий день повномасштабного вторгнення пішов у військкомат.  Охороняв міст, доки не розбомбили. Після деокупації області направили в Бахмут. Там його   поранили в руку. Її склали, поставили пластини. А потім сина списали.

Сподівалися, що нарешті таки відремонтуємо будинок. Ще 23 березня 2022 року в дім прилетіло. Повилітали вікна. Згоріло залізо на даху. Отримали 13 тисяч гривень допомоги, і все. Залізо купували за свої гроші, вікна міняли теж за свої. Деякі і досі фанерою забиті. Стеля потріскана, бо доки  дах був дірявий, позатікало. На другому поверсі вже і впала. Уся надія була на Андрія. А тепер що? Де знайти волонтерів, які б нам допомогли?

 Як поховали другого сина, Андрій став рватися на фронт. У нього під Бахмутом найкращий друг загинув. Я йому кричала: «Ти не маєш права не повернутися». Та хіба втримаєш. У жовтні знову пішов добровольцем. Спочатку побув на навчаннях. Згодом відправили під Покровськ. У військовому квитку   вказано, що він водій і мінометник.

 Потім виконував завдання під селищем Шевченко на Донеччині. З десяти їх лишилося троє.  Після цього потрапив на кілька днів у госпіталь, а потім повернувся у свою частину. 20 січня о 14.00 вислав фото, де він біля знака Донецької області. А о 16.45 подзвонив: «Нас посилають на нуль. Речі зібрані, зв’язку не буде. Але сильно не хвилюйся».

24 січня з ТЦК повідомили: пропав безвісти. А в суботу, 31 січня, привезли сповіщення: загинув. З Дніпра тіло доставили 16 лютого. Сказала: «В якому б стані не був, я повинна на нього подивитися». Поранення в голову, лице синє, ручечки сині. У труні його обняла й поцілувала.  Вирішили на похороні домовину не відкривати. Нехай сина запам’ятають таким, яким був.

Хотіли прямо з церкви везти на «Яцево». Та я пам’ятала, коли син їхав на фронт, сказав: «Мамо, якщо не вернуся і мене будуть відспівувати, обов’язково привезіть у двір». Ледь впросила, аби завезли. Він же з вулицею хотів попрощатися. Поховали неподалік його друга Олексія Жовтика. Олексій був поліціянтом, на міні підірвався. Дружили зі школи.  Один до одного в армію їздили на присягу. Були як рідні брати.

— Сім’я в Андрія лишилася?

— Кілька років жив з дівчиною, нерозписані. Дітей не було. А потім розбіглися.

Плачу день і ніч.  Швидку допомогу викликають, живу на таблетках та уколах.  Якби племінниця не допомогла, не знаю, чи б впоралися. Вона всім займалася.

 У мене на душі пітьма. Вийшла на вулицю — сонце світить, небо таке блакитне, а мої діти лежать на кладовищі.

Я і собі місце біля Андрія забронювала. Мені хочеться скоріше до нього. А батько буде біля двох синів. Так вийшло, що спочатку біля Саші ми залишили собі два місця. А коли Паша помер, віддала йому своє, щоб брати лежали поряд.

 Валентина ОСТЕРСЬКА. Фото авторки