880 днів не бачила сина Надія Красник. Він у полоні

70-річна Надія КРАСНИК, чернігівка, з початку повномасштабного вторгнення не бачила сина. 24 липня 2024 року — це вже 880 днів. 41-річний Владислав Красник, нацгвардієць, охоронець ЧАЕС, у полоні з 24 лютого 2022 року. З дня тимчасового захоплення рашистами Чорнобильської атомної станції.

Надія Красник. Фото Тамари КРАВЧЕНКО

Владислав Красник. Фото з сімейного архіву

1. Надія Красник про сина знає тільки зі слів тих, хто за обміном повернувся додому. Каже, що один з колишніх полонених, нацгвардієць Андрій Старинщак, був у камері разом з Владиславом.

— Наш Владик хворий, — плаче згорьована мати. — Ноги опухають. Нирки відбиті. У камері 15-20 чоловік. Вони вдень стоять — не можна ні сісти, ні лягти.

Хто з полону повертається, дзвонить за можливістю. А так рідні полонених новинами обмінюються в телеграмі (соцмережі). Якщо вони є, ті новини.

— Пів року ми взагалі не знали, де Владик, — ледве стримує сльози. — Чули, що в Тульській області, у колонії. Їх (полонених з ЧАЕС) розділили. Частину — у Владімірську область, частину — у Тульську. У Владімірській лишилося чоловік п’ять. Решта — у Тульській. 84. А було захоплено 168.

Подзвонив мені о 7 ранку 24 лютого 22 року, — згадує. — Каже спокійно так: «Мамо, не хвилюйся, я в полоні». Дзвонив ще зі свого номера. Коли кімнату знімали, де їх закрили (відео було в мережі), мобілок лежало на столі — тьма. Одяг розвішаний, розкиданий. Бідна моя дитина!.. — плаче.

Розказує, що через коор­динаційний штаб (структура при Кабміні з питань поводження з військовополоненими) якось прийшли записки:

— Огризочки. Написано під диктовку: «У мене все добре. Як ви?» Почерк Владика.

Дозволили і рідним написати три речення у відповідь. Сказали: «Нічого зайвого».

— Ми сіли втрьох — я і Рома з Ірою (син і дружина Владислава) — по реченню кожен написав.  Упакували. «Новою Поштою» надіслали — не на Росію ж — на адресу координаційного штабу. Чи отримав він від нас звісточку? Ні отвіту, ні привіту.

2. Тодішнє захоплення ЧАЕС оцінювали як ядерний теракт.

— І в цей час чуєш інколи від людей: «Так вони ж добровільно в полон здалися», — обурюється Надія Красник.

Рашисти зайшли на ЧАЕС танками, іншою технікою. А в охоронців — автомати.

Зі слів матері, останній раз наживо спілкувалася з сином у березні 2022 року, коли росіяни ще тримали полонених у Чорнобилі.

— Дзвонить якась дівчина, дай Бог їй здоров’я, я й досі не знаю хто, — згадує мати. — Владик говорить їй, а вона мені переказує. Я кажу: «Може, його немає, може, ви придумали це все?» Чую, вона Владику: «Закричи». Чую, кричить: «Мамо, усе в порядку!»

А тоді, — розказує, — 30 березня 2022 року їх вивезли з України. У Білорусь. Нібито в райцентр Брагін.

3. По суботах родичі полонених з ЧАЕС стоять на мітингах у Чернігові. Мітингів було більше десятка.

— З нашої сім’ї — я, невістка, онук. — каже Надія Красник. — Та мої знайомі, чоловік вісім, Просимо, щоб влада сприяла звільненню. Як вибирають на обмін, невідомо. Ми прості люди. Я в торгівлі працювала. Чоловік токарем був. На кого нам вийти? Кого просити? Відповіді немає. Дівчата (дружини, матері) їздять у Київ, у координаційний штаб.  Обіцяють. Кажуть одне й теж: «Усе буде добре, не переживайте».

Розказує, що Папі Римському листа відвозили, щоб посприяв визволенню з полону. В ООН зверталися. У «Червоний Хрест». Просили, щоб «Червоний Хрест» добився хоча б можливості передати хлопцям теплі речі на зиму. Але марно.

— Квартира в Чернігові є, в Анисові (село біля обласного центру) хата. Не знаю, де душу подіти, — зітхає. — Посадила город, а руки не беруть. Вийду, плачу. Мучусь. Дружина Ірина переживає, жде. Син, дитині 16 років, чекає. Вони з татом настільки близькі душею.

4. — Владик служив срочну службу в прикордонних військах, — розказує. — Лишився за контрактом. Був у Добрянці на пункті пропуску. Потім начальник забрав його в Чорнобиль. Там син перейшов у Нацгвардію.

Про наближення війни знав.

— Ще перед 24 лютим 2022 року приходжу, — згадує, — а вони з Ірою, з невісткою, з м’ясом розбираються. «Кабанчика, — каже Владик, він з гумором у нас, — прирізали». — «Для чого стільки?» — запитую. — «На випадок війни, мамо».

Зі слів Надії Красник, на роботу їздив електричкою. З Чернігова у Славутич, а звідти іншою електричкою напряму в Чорнобиль. Та ще перед вторгненням працівники ЧАЕС вже не могли тією електричкою напряму їздити, а добиралися в Чорнобиль аж через Київ, пів дня. Бацька дорогу перекрив. Бо поїзд курсував впритул кордону з Білоруссю.

Тамара КРАВЧЕНКО