85-річна «Снайперка» Людмила Крокос десять років нарізає стрічки для маскувальних сіток

7.03.2024 | Війна

85-річна Людмила КРОКОС, чернігівка, в «Єдиному волонтерському центрі» допомагає військовим. Ножицями рівненько нарізає тканину, з тих смужок інші жінки-волонтерки плетуть маскувальні сітки. Людмила Михайлівна —  найстарша в колективі. Волонтерить з 2014 року. Кожного дня до 20 жінок-пенсіонерок плетуть сітки з ранку до вечора. Обід пів години, кожна приносить тормозок, п’ють чай-каву.

Людмила Крокос ножицями ріже флісову тканину

— Чую вже погано. Сиджу собі тихенько в куточку, на стільчику, щоб ніхто не чіпав, — не відриваючись від роботи, скромно розповідає Людмила Михайлівна. — Живу недалеко від нашого «штабу». Намагаюся ходити щодня. Коли відчуваю, що вже важкувато, роблю перерву. На день. Пробувала плести сітки, голову задерла, запаморочилось. В моєму віці краще різати смужки. Сьогодні тканина флісова, товста. Трапляється, навіть бодіки дитячі приносять.

Праву руку вже не відчуваю. Травмована, вибита. В молодості грала в волейбол, ручний м’яч (як гра в футбол, тільки м’яч перекидають руками). Був період, коли займалася легкою атлетикою. Зріст у мене метр 58. Вага — 57 кілограмів. Завжди слідкую за нею. Але на дієтах не сиділа.

Коли почалася війна, — згадує 2014 рік, — їздила у військові госпіталі до наших хлопців. Возила сало, цигарки, яблука. На передову відправляла передачі. Хлопці казали, їжа домом пахне.

— Вона у нас така, збігає на базар, купить сала, принесе — їжте. Або яблук. Каже, що треба ділитися з усіма тим, що є. А ми їй: «Не купуй, до пенсії ще дожити треба», — каже Надія ІВАНОВА про Людмилу Крокос.

Жінки жаліються, що тканину несуть не так активно, як хотілося б. Та і бажаючих плести сітки стає все менше.

— День у мене починається з зарядки,  — ділиться графіком Людмила. — Син питає: «Коли ти зупинишся?». «Не дочекаєтеся», — відповідаю всім. Хоч і відчуваю перепади погоди. Голова болить. З квартири не виходжу, поки не розімнуся. Пів години це займає. Обов’язково склянку води випиваю.

— Вас називають снайперкою.

— З рушниці вмію стріляти, — посміхається. — Якби по віку підходила, була б вже там, — має на увазі схід України.

— І зараз, як треба, то поцілить, — жартують подруги Людмили Михайлівни.

— За освітою медик. Снайперкою мене прозвали, бо з першого разу голкою потрапляла в вену. Кликали, коли треба було укол зробити або крапельницю поставити.

Починала з Чернігівської обласної дитячої лікарні. Більше десяти років працювала за кордоном. Тоді з військкомату прийшов бравий майор, сказав, скільки потрібно медиків. Відправили мене в Німеччину, коли було 19 років. П’ять років працювала по військових госпіталях. Повернулася і пішла на роботу в наш, чернігівський госпіталь. Потім почалася «празька весна» в Чехословаччині. І там була, і Афганістан пройшла.  Тоді ми допомагали росіянам, у мене і посвідчення учасниці бойових дій є ще з тих часів. А зараз ми, виходить, шкідники? Якби ж знати, що такі часи будемо переживати.

Чоловік Леонід у медичному училищі викладав фізичну культуру. 25 років, як немає.  Одружилися, вже коли мені за 30 було. Сину Віктору 52 роки, в Києві живе, працює. У чоловіка є син від першого шлюбу.

— І на Майдані ви були.

— Два місяці в наметі прожила. Один стояв біля Київської міської ради, інший — біля головпоштамту. Тоді і перемерзла, і ускладнення на вуха дало. Подзвонили знайомі. Попитали, чи можу допомогти. А чого ж ні? Поїхала. До беркутівців підходила, розмовляла з ними. А вночі діставала своє знаряддя. Ножиці. Різала тканину для коктейлів молотова.

— Додому приїжджали?

— Декілька разів. На Майдані борщі готували на польовій кухні. Київ вивчила погано. А в Чернігові на базарі мене всі знають. На Центральному купила спецій, ковбаси, хліба. Дві сумки в руках. У м’ясному павільйоні взяла задню частину свині. Поклала в рюкзак. Поросячий хвіст стирчав з-за моєї голови. Всі дивились, що  я там везу.

Думаю, росіяни ще тоді хотіли на нас піти. Але зрозуміли, що з народом домовитися неможливо. Ми така нація, хоч в асфальт закатай, а ми проростемо.

***

Між перекусом та кількахвилинним перепочинком Любов СИВОПЛЯС, плетільниця сіток показує дівчатам відео на телефоні з сином.

— Оце він після поранення, — на екрані видно, як 39-річний Євгеній з навантажувачами на ногах підіймається сходами. — Вдома тренувався. За раз проходив вгору тисячу сходинок. А це намагається піднятися вже на милицях, — міняється картинка на відео, де син Любові Григорівни з ампутованою ногою. — Авдіївка, — коротко пояснює жінка. — Третя штурмова бригада. Поранення отримав, коли виходили з міста три тижні тому. Головне, що живий. Зараз в Луцьку  в лікарні. Як Чернігів почали бомбити, ми в підвал, а він у військкомат. Після навчань поїхав у Бахмут. А тоді перекинули на Авдіївку. Три рапорти написав, аби перевели в третю штурмову. Отакий у мене син. Після реабілітації хоче повернутися в ЗСУ. А я буду різати і плести сітки разом з нашою Снайперкою та іншими.

Юлія СЕМЕНЕЦЬ Фото автора

Цей матеріал підготовлено за ініціативи Національної спілки журналістів України в межах проєкту «Близько до «нуля»: життя прифронтових громад» в партнерстві з порталом Gazeta.ua та журналом «Країна» за підтримки Free Press Unlimited.

Пошук по сайту