Щоб відбудувати дім, Юлія працювала на рибному заводі в штаті Орегон

Родина Буденних у день весілля

44-річна Юлія (у першому шлюбі ШЕВЕЛЬ), чернігівка, волонтерка, власниця м’ясного магазину на Ремзаводі, наважилася вдруге вийти заміж. 41-річний Володимир БУДЕННИЙ з Полтави. У мирному житті працював інженером-механіком, його фірма продавала комбайни «Джон Дір». Служить у Першій окремій танковій Сіверській бригаді. Пройшов гарячі точки на донецькому напрямку. Зараз воює на Курщині. Разом пара півтора року.

— Взагалі я вчителька української мови, — розповідає Юлія. — Працювала трохи в селищі Березна. Зрозуміла, що то не моє. Відкрила власний бізнес.

Російське вторгнення застало жінку в Чернігові. Тоді ж вона почала волонтерити. Разом з подругою Катериною Андрушко збирали в селах яйця, молоко, м’ясо і привозили в Чернігів. Віктор Єжкун, підприємець, та інші жителі Березни на початку квітня, коли росіяни вийшли з Чернігівської області, зробили дерев’яний настил, щоб по мосту можна було проїхати. Та це було нелегко, не у всіх виходило, не всі наважувалися. Юлії здавалося, що машина падає вниз, а потім злітає. Майже те саме і на мосту через річку Замглай. Їздили в Киселівку через зірвані мости на автівці Юлії «Шевроле Лачетті».

Плити мосту біля Снов’янки після вибуху впали донизу, ніби перевернута верхівка від трикутника.

Приміські села були окуповані. На блокпості біля Киселівки стояли буряти.

 — На щастя, нас не вбили, — каже Юлія. — Однак шукали зброю. Наказали роздягатися догола. Не знайшли нічого, відпустили. Забрали трохи їжі. Таких зустрічей на блокпості було кілька. Через деякий час буряти нас уже знали і пропускали.

Двох доньок Юлія виховувала сама. Живе біля обласної лікарні. У двір прилетіло. Будинок на 120 метрів квадратних постраждав, встояли лише три стіни. Юлія вирішила відбудовувати. На старшу доньку, 24-річну Владиславу, оформила довіреність, щоб вона могла доглядати за меншою, 12-річною Валерією. Сама поїхала в Америку, у штат Орегон на рибний завод. Зароблених грошей вистачило, щоб відновити дах і стіни.

Коли повернулася, продовжила волонтерити. Так і познайомилася з Володимиром.

— У кінці червня 2024 року Володя з побратимами приїхав на ротацію з запорізького напрямку. Разом з іншими волонтерами шукала їм житло на Чернігівщині, — розповідає Юлія і порівнює два сусідні регіони: Чернігівщину й Сумщину. — Два тижні тому повернулася з Сумщини. Возила волонтерку хлопцям на кордон. Там таке! Хати розбиті. Немає плити. Вмикати обігрівачі не можна, вибиває проводку. У деяких обійстях навіть туалету у дворі немає. Місцеві здають військовим хати по 300-600 гривень за добу.

— Перші місяці в нас були виключно робочі відносини. Просив щось докупити, випрати речі, — посміхається Володимир. — Але в Юлю я закохався з першого погляду. Старався часто дзвонити, шукав приводи, щоб зустрітися.

— У мене були токсичні попередні відносини. Важке розлучення. Тож я вирішила, що буду жити для себе і донечок. Усім казала: «У своє серце більше нікого не впущу. Ніколи більше не вийду заміж☺», — посміхається жінка. — Але Володю виділила одразу. Завжди зустрічав мене з посмішкою. Де треба, подасть руку, підставить стілець, пропустить вперед. І щось тьохнуло всередині. Увесь час про нього думала. Але старалася близько не підпускати☺.

1 грудня 2024 року Володя приїхав у відпустку і запросив Юлію на побачення. Поїхали на Голубі озера. Не спали всю ніч. Володя привіз з собою свічки. Увечері дивилися, як сідає, а вранці, як сходить сонце. Смажили шашлики, слухали музику, годували безпритульних котиків.

А через місяць, 31 грудня, було освідчення.

— Вові знову вдалося вирватися до мене, — згадує Юлія. — Знає, що зранку я полюбляю пити гарячий шоколад. Приносить. У мене поганий зір. Роздивляюся, а там два стаканчики. Один в одному. Запитую: «Навіщо так зробив?» Володя розгубився. Перепитую: «Що сталося?» Він мовчить. Почала хвилюватися. Не можу зрозуміти, що трапилося. Володя починає жартувати: «Подивись, стакан протікає». Вкотре підіймаю верхній стакан, а в нижньому обручка лежить☺. Він витягує і питає: «Чи вийдеш за мене заміж?»

Вова все продумав наперед. Спочатку зателефонував та спитав, чи не проти нашого шлюбу моя мати. Вона живе 25 років у Литві. Потім поцікавився в моїх донечок: «Чи приймете мене у свою родину». І коли всі дали добро, Вова зробив пропозицію.

Одружилися 14 лютого, у День закоханих (дивіться на відео зворушливі моменти розпису).

— До останнього не знали, чи відбудеться наше весілля. Чи відпустять чоловіка, — розповідає Юлія. — Командир дозволив їхати в Чернігів лише 12 лютого. Неспокійно зараз там, де вони служать.

— Дали два тижні відпустки, — радіє чоловік.

Володя допомагає Юлії ремонтувати відновлений будинок. Робить нове опалення.

Ольга САМСОНЕНКО. Фото авторки