«Збив чи не збив, а з десяти разів шість попав точно!»

Валерій Зюзько на лавці під двором

Березень, Масани. Димить і бахкає. На лавці під двором сидить бородатий дід в надвинутому на очі картузі, з рушницею. Проходимо повз.
— Дров треба?
— Спасибі, ми самі, — махнув мій чоловік сокирою в бік лісу.
— Ну, як хоч. А то в мене є, — киває дядько за спину. Там гараж у три поверхи.
А недавно пройшла звістка, що цей самий дід, 72-річний Валерій ЗЮЗЬКО, отримав медаль від прикордонників. За те, що збив російського літака з тієї самої рушниці.
— Правда з рушниці збили? — пішла перепитати у Валерія Федоровича. Дядько поголився, без хутряного картуза, тепер і дідом не назвеш. Та й який дід при молодшій на 17 років дружині. Валерій Федорович лагідно називає її Ганнусечкою і поки чекає з роботи (жінка працює швачкою), готує коханій вечерю.
— Та ви що! Я ж не один там був, — сміється Валерій. — А з мене вже такого героя зробили!
— Ви мисливець?
— Колись таке було, — мружиться чоловік
— Зброю покажете?
— Конєшно. Карабін калібру 7,62. У війну постійно його при собі тримав.
Федорович приніс два дозволи на зброю:
— Оце синочка Дениса, а ось мій, — відкриває корочки.
— Це той самий літак Красноярцева, що збили ППО, і він упав за супермаркетом «Седам»?
— Той самий СУ-34. Другий збили далі, на полі. А цей гад, як падав, два двори не долетів до моєї другої хати. А грохнув його і я теж, — пишається Валерій Федорович.
— 5 березня ми з племінником поїхали забити доччин балкон на першому поверсі. У дев’ятиповерхівці на вулиці Незалежності. Бо скло повилітало. Фанеру взяли, зброя в машині.
Працюємо, а воно як загуде! Усі заметушилися. Вискакуємо, а літак звідти, від погранців, летить! Я в карабін зразу 10 патронів — бах! А хлопці ж теж не зівали. Не знаю, мо’, сто стволів ще було, мо’, і більше. І з блокпостів палили по ньому, хто з під’їзду, хто з-за кіоску. А він, падло, отак над лісочком, над новостроями, над самими кранами будівельними… І летить просто в мене над головою, я думав, і вуха обсмалить. Ще б чуть і 17-поверхівку синю змантулив! Я 10 патронів випустив, він ще не димів. Ну, пролетів і ладно. Ми з Андрюхою повернулись до балкона. Аж знову гул, друге коло робить. Від «Чермету» летить. Я знов десять патронів у магазин. І по літаку з усіх боків пальба. У кого що було. Навіть племінник Андрюха кинувся був до пістолета. Він у держструктурі працює. Кажу: «Залиш свою хлопавку!» А задимів літак якраз у нас над головами. Бачу, труба йому.

Документ на нагороду (ту саму медаль)

— ППО спрацювало?
— Я не бачив. Коло нас не було, вони десь коло погранзагону. А пілоти ж обидва катапультувалися, коли їх підбили. І тут хлоп! Коло під’їзду дверцята літака впали. І тероборонівці мені їх в «УАЗ» закидають. Літак за базарчиком грохнувся, там у них якась канонада знов почалася. А ми поїхали додому.
Ті трофейні двері я довго зберігав у гаражі. Великі отакі, чоловік піднімає руку вище голови. — А вчора віддав, щоб виставили на аукціон в інтернеті. Гроші на ЗСУ підуть. Завантажили хлопці й повезли.
Медаль мені додому принесли. Місяць тому. «За сприяння в охороні державного кордону». І ще до неї якийсь знак, типу монети. Нагороджував особисто головний прикордонник країни Сергій Дейнеко: «Хоч невелику подяку прийми».
— У вас родичі в прикордонниках?
— Нікого. У мене отут, у гаражі, півтора місяця були і погранці, і тероборона. Я дерева пиляв, землянки робив, возив. А як по-іншому могло бути? Ніяк.
А до кого вони тут прийдуть? У них блокпост був поряд, землянка. У кого тут що є вдома? Хіба щоб брови підкрасити. А в мене гараж, машина.
Дров у мене ще на два роки хватить, — у гаражі Валерія Зюзько порубані поліна попід стіною складені аж під високу стелю. Над ямою стоїть «УАЗ», на таких раніше їздила «швидка».
— Так, я його сам склав. І вже був розібрав, а як росіяни на нас пішли, знову зібрав.
Лом є, сокира, пилка, інструменту всякого повно. І я все це їм давав. Племінник гуманітарку возив для тероборони і погранців, у мене в гаражі коробок всяких повно стояло: котлети всякі морожені. Було холодно, він там залишав. Хлопці тут собі й варили.
Валерій Зюзько водій. Працював у молодості на чернігівському заводі «Металіст». Потім постачальником.
— Завжди була машина. «МАЗ», «ЗІЛ». Їздив на смолинський, семенівський торфобрикетні заводи, забезпечував бабусь у селах торфом.
— Ви зі своєї рушниці могли влучити, скажімо, у бак?
— Я не хвалюся. І на полюванні був давно, і зір уже не той. Але з десяти патронів, що в обоймі були, як мінімум шість туди, у російський літак, уклав! — упевнений чоловік. — А вже як вони пошкодили, то інший вопрос.
Першу рушницю батько подарував років у 16. Ще й приклада не було. З мілкокаліберки стріляв так, що на змагання посилали. А ще меншим, як дядько приїжджав, постріляти любили. Бабі Просі вірьовку для сушки білизни у дворі перебив. «Ох, пранці б тебе забрали!», — лаялася, — весело згадує Валерій Федорович.
— А оце поїхав у своє село Черецьке на Городнянщину, картоплі набрати.
Хлопці, воєнні (тероборона, погранці), попросили: «Діду, привези дров». «Добре». «УАЗом» поїхав, попиляв.
А рушницю тим часом — хоп! І зпулили… Просто з хати, серед білого дня. Тільки чохол та патрони залишились. Приїхав, кажу: «Хлопці, я й машину для ЗСУ віддам, аби ту наволоч знайшли, яка мій карабін поцупила!». І в поліцію заяву написав.
Усю війну з ним не розлучався. Сидимо отут з сусідом на лавці, саме росіяни бахкають, електрики в районі нема. А на п’ятому зверху поверсі сімнадцятиповерхівки з вікна наче вогнище сіяє. Туди, у біку об’їздної, що біля Білоуса. Військовим зателефонував, прикордонникам. Вони походили. Ніхто не відкриває. А вже, мо’, десята вечора. «Ну що його робить?» Кажуть: «Дивись по обстоятєльствам». Ну, я сидів, сидів, карабін коло мене. Підняв і стрільнув туди кілька разів. Убойна сила мого карабіна — три кілометри. Потухло.
У мене дядько генерал. Узнав, що зброю вкрали, питає: «Валєра, мо’, тобі вінчестер привезти?» А мені мій карабін треба.
Дядько, генерал-полковник Анатолій Лопата, колишній начальник Генштабу України. На 10 років старший. Чоловік материної сестри. А в бабушки 11 дітей було.
— А у вас?
— П’ятеро: два сини й три дочки. Денис, Олексій, Кристінка, Наташа і Лєна. І вже шестеро онуків. Від двох попередніх дружин. Діти дорослі, пороз’їжджалися. Польща, Швейцарія. Тільки Льошка з сім’єю зараз у Києві.

Олена ГОБАНОВА, фото автора