Віктор Устинов: «Врятувала банка спирту. А так був би зеком десь». Останнє інтерв’ю. Березень-2017

31.01.2025 | Перехрестя

Нещодавно була річниця смерті відомого чернігівського архітектора Устинова.

Віктор та Інга Устінови

Віктор та Інга Устінови

 

Секрет

«Під час сварки набрати в рот води»

Чернігівський архітектор 90-річний Віктор УСТИНОВ разом із дружиною 79-річною Інгою Петрівною живуть у трикімнатній квартирі в центрі Чернігова, на Магістратській. У триповерхівці-сталінці. Стелі високі, кімнати просторі.

– Котедж не побудували собі?

– Не побудував. Це хороша квартира. До війни жив секретар міськкому. У 1937-му його розстріляли. Тоді така мода була. А під час війни жив начальник гестапо. Будинок побудований перед війною. Під час війни згорів. Німці відновлювали. Перші п’ять сходинок бетонні, а далі гранітні.

У подружжя – двоє дітей. Син живе в Петербурзі, донька в Києві. Є правнуки.

Інга Петрівна за фахом математик, закінчила Ленінградський педінститут ім. Герцена, працювала в чернігівському педуніверситеті та в профтехучилищі.

– Я з Ленінграда, – розповідає Устинов. – Батько у фінську війну загинув. Мати померла. Під час блокади 1943 року мене вивезли в Казань. Поселили. Пам’ятаю, була орава дітей. Тітка Оля, мачуха Інги, золота людина, усіх прогодувала.

Інзі було шість років, коли я пішов в армію. У тому ж 1943 році. З 1945 року був на радянсько-японському фронті, у піхоті. «Ледар в артилерії, красень у кавалерії, п’яниця на флоті, а дурень у піхоті», – жартує про той час. Другій світовій віддав 7 років 6 місяців і 13 днів. – А коли демобілізувався, студентом Московського архітектурного інституту приїхав на практику в Пітер.

Віктор Устинов
в молодості

Жив у молодшого брата, аспіранта. Він запропонував: «Давай до тітки Олі сходимо». Вона після війни з дітьми повернулася з Казані в Пітер. Один раз сходив, другий. А потім одружилися з Інгою. Золоте весілля вже було.

– Поділіться секретом мирного подружнього життя.

– Я жодних секретів не знаю. Як жив, так і жив.

– Щоб не пив, – каже дружина. – Люди в чарку дивляться, через це сім’ї ламаються. Вітя спокійний, може поступитися. «Під час сварки треба набрати води до рота і мовчати. Тоді все минає», – це його слова.

 

На краю

«Агітацією займаєшся? Гасло кинув?»

У житті Віктора Устинова було два випадки, які могли змінити не тільки його особисту долю, а й архітектурну долю Чернігова.

– Напередодні  нового 1950 року вивезли нас під Владивосток, кинули на корейську війну, – згадує. Корейська війна 1950-1953 років — збройний конфлікт між Північною та Південною Кореєю. Радянська армія воювала на боці Північної Кореї. – А перед цим ми жили в будиночку, і в нас була бочка спирту. Нам шинелки (так вимовляє це слово) видали англійські, хороші. Дружини офіцерів з них потім пальта шили. Шинелки видали, але кажуть: «Віддайте на склад, якщо вб’ють, так і буде, якщо живий залишишся, знову отримаєш».

Прийшли в Корею – зима, холодно, а нам не дають шинелей. Добре, що будиночок зайняли, в якому жив жандарм японський. У нього була шинелка чорна. Ось у ній ми й стояли на посту, охороняли електростанцію, по черзі. Прибіжиш на пост, вартовий роздягнеться. Він біжить по морозу в казарму, прибіг, а старшина йому чарочку спирту. Випив і лягай спати. А спали – на підлозі. Топилися не печі, а під підлогою. Вся підлога, як пічка російська, тепла.

І ось нам сказали: «Все, на свою територію». Так старшина що придумав? Був заводик невеликий, там консерви робили. У металеві банки спирт налив, конвеєр пустив. Ми банки зі спиртом – у речмішок і в похід.

І ось уже під Владивостоком до мого багаття підсів старослужащий – йому років 30. «Можна до твого багаття?» – «Будь ласка». Розмовляємо про службу. Він і каже: «Ось, ми тут сидимо, а люди Новий рік зустрічають». Я йому: «А ти що, старий, випити хочеш?» – «Не завадило б». Розгорнув я свій мішок, витягнув банку, дві дірки пробив. Коли дві дірки зробиш, тече добре. Дістав кухоль алюмінієвий. Він каже: «А в мене на закуску є консерви американські». Набулькав йому, собі. Випили, закусили, все добре.

В 1952 році я був у полковій школі, де готують сержантів. І мене стали агітувати на надстрокову. Я кажу: «Та ви що! Якщо так і далі буде добре служити (за сім років я дослужився до старшого сержанта), генерал-майором я стану в 115 років. Це мене не влаштовує». І чорт мене смикнув за язик додати: «Горобці й ті мріють стати вільними орлами». Це не мої слова, а Шота Руставелі.

Одного разу йду у своїх справах, біжить посильний зі штабу: «Устинов, до особіста» (особливим відділом називали спецслужби). Я прийшов, двері оббиті дерматином, відчиняю. Дивлюся, сидить мій цей, з ким біля багаття за новий рік випивали. Але тоді він був рядовий, а зараз вже майор. Я відразу й не впізнав, але придивився: знайома морда. І він мене впізнав, але не сказав, що пам’ятає. Він мені: «Ти що ж, старший сержант, служити не хочеш? Агітацією займаєшся? Гасло кинув?» А на ті часи це – антирадянська агітація, 25 років таборів могли дати. Кажу: «Винен, товаришу майор, по дурості». «Ну, дивись у мене. Йдіть!» Врятувала банка спирту. А так був би зеком десь.

 

Притирання

«Виходить, що він дурень, а ти розумний?»

– Мені якось сказали: «Тебе викликає перший секретар обкому Микола Борисенко». Вирішив влаштувати зустріч з архітекторами, інженерами. Поки туди-сюди, Борисенко з одного кінця столу сів, а я візаві (навпроти). Борисенко каже: «Збудуємо завод силікатних виробів, буде біла цегла, і будинки будуть білі, як цукрові». А я приїхав з Куйбишева, де силікатний завод давно працював, і в нас стояла проблема, що робити з цими будинками. Вони швидко адсорбували (поглинали) пил, кіптяву. Потім не знаєш, чи то фарбувати, чи то облицьовувати. Я сказав про це. Борисенко каже: «Зате силікатна цегла міцна!»

Але не з будь-якої силікатної цегли можна висотні будівлі зводити, потрібна спеціальна марка. Я знову сказав. Що і перші поверхи не можна з цієї цегли робити, вона боїться вологи, не можна цокольні. Борисенко стукнув кулаком: «Ось що! Якщо ти агітацію будеш вести, нам такі архітектори не потрібні! Забирайся з нашого міста!». Так і сказав. Я до Мухи Степана Несторовича зайшов, голови міськвиконкому. Кажу: «Так що, їхати?» «Та ні, – каже, – Борисенко відхідливий. Просто вийшло, що він слово, а ти поперек. І виходить, що він дурень, а ти розумний. Не можна ж так».

Микола Борисенко став відомий завдяки «Справі Борисенка»

У листопаді 1970 року поблизу Києва, після святкування 7 листопада, в районі селища Конча-Заспа (територія дачного селища Управління справами ЦК КПУ), після святкового застілля з компанією друзів зник безвісти син Борисенка – двадцятирічний Євген. Незважаючи на масштабні пошукові зусилля, його так і не знайшли, а обставини його зникнення досі залишаються нез’ясованими.

За популярною, але недоведеною версією, Євгена Борисенка нібито збив автомобіль, яким керував офіцер міліції; він застрелив тяжкопораненого з табельної зброї, а тіло сховав під полотном дороги, що на той час асфальтували.

Устинов працював у Куйбишеві (Новосибірська область, Росія). У 1964 році побачив оголошення в «Будівельній газеті», що в Чернігові потрібен головний архітектор. І переїхав. Він автор проєкту Алеї Героїв у Чернігові, храму Всіх чернігівських святих на «Ниві» (висота 52 метри!), Свято-Миколаївського храму в Сновську (висота 32 метри! ), храму Святителя Феодосія на «Яцевому», дзвіниці храму Архістратига Михаїла біля ринку «Бойова», церкви Свято-Лаврентіївського монастиря у Вересочі Куликівського району, забудови чернігівської Бобровиці та багатьох інших об’єктів.

Вісім років був головним архітектором Чернігова, 15 років – головним архітектором проєктного інституту «Гіпроцивільпромбуд», працював також начальником відділу охорони та реставрації пам’яток архітектури в обласному управлінні архітектури.

 

Проєкти

найважливіший:

«Вулиця Ріпкинська. Вона напряму, дорогою під мостом, з’єднала місто з Подусівкою»

– Мій найважливіший проєкт для Чернігова – це пробивка Ріпкинської вулиці, – вважає Віктор Устинов. – У місті найголовніше – це, по-перше, розв’язки транспортні, по-друге – хороший транспорт. Якщо все це є – у місті добре жити.

Ріпкинська вулиця: тролейбус пірнає під міст і з’єднує місто з Подусівкою. А то було – місто ніби окремо, а Подусівка окремо.

Там, де зараз Ріпкинська вулиця, розташовувалися бази, склади. Потрібно було оглянути бази й урізати їхню територію. Цей проєкт був не тільки найважливішим, а й найскладнішим. Багато треба було обстежити об’єктів.

найбільші:

Храм Всіх чернігівських святих. Алея Героїв

– Серед храмів найбільший – на «Ниві». Проєкт Алеї Героїв – великий. Зламали. Хоча там багато розстріляних радянською владою, жертв режиму*. Син Антонова-Овсієнка, Антон, 10 років відсидів за батька свого. А донька Галя – 15 років. Коли Сталін помер, її звільнили з в’язниці, дали в Москві квартиру. Вона цю квартиру поміняла на квартиру в Чернігові, на Серьожникова. Казала: «У Чернігові пам’ятник батькові, а де він там (у Росії) – не знаю». У 1938 році його розстріляли, і справа з кінцем. Вона жила тут деякий час, а потім знову на Москву змінила.

Як вважаєте, варто було б архітектурно змінити Алею Героїв, якщо герої вже не вважаються героями?

– Її ніяк не зміниш. Пам’ятники стояли на однаковій відстані один від одного. Закінчена композиція.

Коли я сюди приїхав, архітектор Карнабед Андрій Антонович перший мене знайшов, каже: «Алею Героїв треба запроєктувати». Але в той час без рішення обкому не можна було робити таку штуку, як Алея Героїв. А я як головний архітектор міста часто бував у Москві. Мені кажуть: «Зв’яжися з родичами героїв цих, щоб вони в ЦК, в обком лист написали з проханням зробити Алею Героїв». Вони це зробили.

– Пам’ятаєте, хто писав?

– У Юрія Коцюбинського були впливові родичі. У багатьох родичі жили в Москві, у будинку на Набережній (офіційне найменування — «Будинок уряду»). Я зідзвонювався з ними.

Пам’ятаю, до Підвойських прийшов, подзвонив у квартиру. Відчинили, зайшов. Світла не ввімкнули, але видно – великий передпокій. Дивлюся, у кутку половик, шкура така. Думаю: «Чи то ноги витирати, чи то не треба?» Шкура заворушилася, встав собака ось такий ось. Думаю, добре, що не став ноги витирати. Світло ввімкнули. Показують квартиру. На кухні стіл великий, витесаний, видно, якийсь сабантуй був недавно. Непогано б щось і підзакусити. Але ніхто не запропонував.

У Примакова в квартирі завели в бібліотеку. Там книжки, а мені потрібні фотографії для скульптур. Показали одну фотографію, де Примаков у госпіталі лежав, поголений налисо, на тиф хворів. Я кажу: «Мені таку». Це гарний знімок для роботи скульптора. «Добре, надішлемо». (Фотографії надіслали, але тієї, яку просив, не виявилося). Я вже хотів прощатися. Кажуть: «А ви не хотіли б зустрітися з дружиною Щорса?»

– «Звичайно, хочу» – «Зараз зателефонуємо». «А’хітектор із Ченигова? Ну що ж, нехай п’єходить, – чую, картавить так. – Але в мене не п’иб’ано, хвилин через тридцять».

Я вийшов з під’їзду у двір. 30 хвилин минуло, я в ліфт і на сьомий поверх, дзвоню в квартиру. Відчиняє жінка, видно, красива була в молодості, та й зараз нічого так старенька. Посміхнулася – білі зуби, всі цілі. Тепер розумію, що для своїх вже дуже хороші зуби були. Представилася – Фрума Ростова-Щорс. Мабуть, вийшла заміж за якогось Ростова в Москві, але вирішила, що прізвище Щорс теж не завадить. Відразу мене запитує: «Вам, можливо, ніде переночувати? У мене квартира хороша». А я в Москві шість років навчався, у мене друзі, переночувати є де. «Ви, можливо, голодні?» Я сказав, що спасибі, не хочу їсти.

Фрума Ростова-Щорс.

Фотографії Щорса показала – ті, які були в книжках з історії. Давала цілу пачку стройових записок дивізії Щорса. Яка чисельність, скільки хворих. Я кажу: «Мені це не треба, я не історик». Зібрався йти. У передпокої каже: « сином Антонова-Овсієнка не хотіли б зустрітися?» «Звичайно, – кажу, – хочу!»

Подзвонила, за півгодини приходить. Високий молодий чоловік. Той, хто 10 років за батька відсидів. Окуляри круглі товсті, в руках портфель, набитий паперами. Почав мені казати, що Маяковський написав: «Перед картой Антонов с Подвойским в карты втыкают флажки» (поэма «Хорошо»). Але це не так, це саме Антонов-Овсієнко в карти встромляє прапорці». Я думаю: «Зв’яжися тут із вами, хто куди встромляє прапорці… У мене справа інша. 10 років сидів за батька, а я причому?..»

приємний:

«Машину присилали, як за білою людиною»

– Проєктував церковцю у Вересочі, монастир.  Коли щось неясно було, машину настоятелька надсилала. Як за білою людиною. І настоятелька біля мене, коли я вирішую питання з будівельниками, і черниці біля мене. «Вікторе Матвійовичу, і як вас Бог сподобив таку красу створити?» А я, як Папанов із «12 стільців», очі донизу опущу: «Так, сподобив Бог», – усміхається.

невтілений:

Нові вулиці

– Шкодую, що в центрі Чернігова мало зроблено нових вулиць. Коли я сюди приїхав, місто ще було в руїнах. І мені не подобалося, що нові вулиці пробивають по старих. Я кажу: німці ліквідували все, будь ласка, проєктуй, свобода! Транспортні розв’язки місту потрібні. Але мені говорили: ти зі своїми розв’язками йди собі. Шкода, що в горсаду не втілений мій проєкт. Був конкурс на нього оголошений. Я перший приз отримав.

Я в Пітері був на риболовлі, там син живе. Кілометрів 40 проїхали від Пітера лісом. Величезне озеро, і в ньому рибу можна ловити. Так хотів зробити і в міськсаду. Щоб рибу  коптити,  юшку робити. Галявинка, де можна намет ставити.

(За радянських часів перетворювали річки на озера, моря, осушували болота. Навіщо? Щоб підкреслити – партія командує навіть природою. Може, й добре, що в міськсаду немає великого озера, залишилася річечка Кордівка. Звісно ж, це не применшує архітектурного таланту Устинова. – Авт.).

Тамара КРАВЧЕНКО
Фото автора та з Інтернету

Віктор Устинов

*Якщо хто не знає:

У всіх цих «жертв режиму» руки були по лікоть у крові. При комуністах пам’ятників «чужим» не ставили. Стояли на Алеї Героїв, були знесені:

Володимир Антонов-Овсієнко, 1883 (Чернігів) – 1938, розстріляний.

Микола Подвойський, 1880 (село Кунашівка Ніжинського району) – 1948, помер.

Юрій Коцюбинський, 1896 (Вінниця) – 1937, розстріляний.

Віталій Примаков, 1897 (місто Семенівка) – 1937, розстріляний.

Микола Щорс, 1895 (Сновськ), загинув у 1919. Його застрелив політрук Дубовий «за завданням партії». Або тому, що сам хотів стати комдивом.

***

Фрума Хайкіна (1897 Новозибків, Росія -1977, Москва, Росія), дружина Щорса, в Унечі очолювала прикордонний загін ЧК (Всеросійської надзвичайної комісії по боротьбі з контрреволюцією та саботажем), розповідає Радіо Свобода.

Унеча була залізничним вузлом на кордоні з Україною, через який чимало росіян втікали від більшовиків. Тому чекістам було там чим зайнятися, виловлюючи різну «контру», з якою «товариш Хайкіна», судячи зі спогадів, не церемонилася – «сама судила, сама розстрілювала».​

Збереглися свідчення письменників Аркадія Аверчека й Теффі (Надії Лохвицької) про те, що Хайкіна набирала з китайців та казахів, котрі раніше працювали на будівництві залізниці, підопічних, які служили чекістам.

«За її вказівкою, в Унечі було розстріляно понад 200 осіб, серед яких жінки й малі діти. Звісно, то були жорстокі часи. Але навіть на тодішньому тлі Хайкіна виглядала просто демонічно. Це була жорстока садистка, яка не лише давала численні накази про розстріл, а й сама піддавала тортурам тих, хто потрапляв до її рук. Про цю особу можна писати роман жахів», – розповідає Радіо Свобода.

***

Володимир Маяковський, 1893 – 1930, поет. Покінчив життя самогубством. Або вбитий чекістами (є й така думка).

Шота Руставелі – грузинський поет 12 століття.

Микола Борисенко – перший секретар Чернігівського обкому в 1964-1970 рр.

Андрій Карнабед, 1927 – 2005, – чернігівський архітектор, вчений.

Архіви записів

  • Лютий 2025
  • Січень 2025
  • Грудень 2024
  • Листопад 2024
  • Жовтень 2024
  • Вересень 2024
  • Серпень 2024
  • Липень 2024
  • Червень 2024
  • Травень 2024
  • Квітень 2024
  • Березень 2024
  • Лютий 2024
  • Січень 2024
  • Грудень 2023
  • Листопад 2023
  • Жовтень 2023
  • Вересень 2023
  • Серпень 2023
  • Липень 2023
  • Червень 2023
  • Травень 2023
  • Квітень 2023
  • Березень 2023
  • Лютий 2023
  • Січень 2023
  • Грудень 2022
  • Листопад 2022
  • Жовтень 2022
  • Вересень 2022
  • Серпень 2022
  • Липень 2022
  • Червень 2022
  • Травень 2022
  • Лютий 2022
  • Січень 2022
  • Грудень 2021
  • Листопад 2021
  • Жовтень 2021
  • Вересень 2021
  • Серпень 2021
  • Липень 2021
  • Червень 2021
  • Травень 2021
  • Квітень 2021
  • Березень 2021
  • Лютий 2021
  • Січень 2021
  • Грудень 2020
  • Листопад 2020
  • Жовтень 2020
  • Вересень 2020
  • Серпень 2020
  • Липень 2020
  • Червень 2020
  • Травень 2020
  • Квітень 2020
  • Березень 2020
  • Лютий 2020
  • Січень 2020
  • Квітень 2019
  • Травень 2018
  • Квітень 2018
  • Березень 2018
  • Березень 2017
  • Квітень 2016
  • Травень 2015
  • Квітень 2015
  • Травень 2014
  • Червень 2013
  • Квітень 2013
  • Березень 2013
  • Серпень 2012
  • Квітень 2012
  • Серпень 2011
  • Липень 2011
  • Квітень 2011
  • Листопад 2010