«Ніхто тебе в мене не забере»

Тетяна Музирьова взяла під опіку хлопчика

Тетяна Музирьова з сином Олексієм

— Привіт! Мене Олею звати, — вітаюся. Даю хлопчику шоколадку.
— А мене Льоша. Дякую, — підходить ближче і завмирає.
— Він вас обійняти хоче, — пояснює Тетяна МУЗИРЬОВА, мати.
Обнімаю малого, а він притискається до мене.

Десятирічний Олексійко щойно повернувся зі школи. Майже два роки в нього нове життя, нові батьки, нова школа.

— Ноги намочив трохи, — звертається до матері хлопчик.

— Так в тебе ж нові черевики. Не повинні були промокнути, — хвилюється жінка. — Знімай бігом мокрі шкарпетки.

— Мамо, ну ти ж бачила, яка слякоть на вулиці. От калюжі і не зміг оминути, — посміхається хлопчик.

Дмитро Музирьов

Дмитро любив спорт, працював тренером

51-річна Тетяна і 53-річний Олександр Музирьови взяли під опіку Олексія в січні 2023 року. За рік до того, 28 лютого 2022 року,  у Киїнці загинув їх 26-річний Дмитро Музирьов, єдиний син.

— За покликом душі Дімка був тренером. З дитинства займався веслуванням. Це був командний вид спорту, а він перейшов на одиночне — каное.  Веслування на одній нозі, друга на коліні. Син жив річкою, удома його майже не бачили. Мав понад 50 медалей. Згодом і в нього самого з’явилися учні. Працював тренером на чверть ставки, — каже пані Тетяна. — Пішов після закінчення педу, у 22 роки, на строкову службу. Служив у 95-й окремій десантно-штурмовій бригаді. Поки його не було, зробили ремонт у кімнаті. Але він тут майже не жив. Тепер це кімната Олексія.

Обожнював дітей, однак на тренерську зарплату не проживеш, тож став шукати іншу роботу. У 2019 році Діма побачив оголошення про набір до лав поліції Чернігівщини й успішно пройшов конкурс. Спочатку кілька місяців працював оперуповноваженим сектору кримінальної поліції Прилуцького відділу поліції. З жовтня 2019 року — на посаді інспектора групи документування роти поліції особливого призначення ГУНП у Чернігівській області.

29 жовтня 2019 року на залізничній колії в Прилуках знайшли мертвим 14-річного Дениса Чаленка. Діма їздив до колег у Прилуки та допомагав розслідувати справу.

Своєї родини старший лейтенант Дмитро Музирьов створити не встиг.

— Була дівчина, планували весілля. Узяв двокімнатну квартиру в іпотеку. Мріяв про машину і купив її. Спочатку «Калину», потім «Фольксваген». Квартиру ми виплатили, там і досі живе його дівчина. Я її називала «декабристкою». Усюди хвостиком їздила за сином, — згадує мати. — 24 лютого 2022 року зранку Діма подзвонив і сказав, щоб ми зібралися і всі були в одній квартирі. Я з чоловіком, його і моя мати, дівчина зі своєю матір’ю. Казав, що йому так легше, коли ми всі поряд. Над нашим будинком — живемо неподалік «Епіцентру» — постійно був перехресний вогонь. Жили в підвалі понад місяць. Виїжджати не планували, бо не хотіли наші матері. Моїй — 72 роки, свекрусі — 75. Та й тіло Діми лежало в морзі. Як ми його могли покинути?

Три дні, до 26 лютого, Діма чергував на автомобільному мосту. Забіг якось на мить додому. Аж раптом телефонний дзвінок: «Ти з нами?» «Так», — відповів, не роздумуючи. І знову пішов.

Два дні патрулював з напарниками вулиці міста. Навіть вдалося з товаришами впіймати дргшника.  27 лютого востаннє заночував. З нами в підвалі. Те, що це остання зустріч, відчув лише дев’ятирічний Тед, синова собака породи хаски. Зазвичай Тед ходив на лапах біля нас.  А тут уперше, коли побачив Діму, стрибнув йому на руки.

Діму з товаришами приєднали до Збройних сил і направили згідно з наказом тримати оборону села Киїнка під Черніговом. Нібито мала зайти ворожа колона. Поїхав о 6.00 і більше ми не бачилися.

Близько двох годин дня наші позиції обстріляли зі «Смерчу». Розривається беззвучно в повітрі касетний снаряд, а з нього безліч маленьких металевих кульок вилітає. Діма з товаришами тоді був у полі, заховатися чи притулитися нема де. Ті хлопці, які вижили, розповідали, що пройшли АТО і не бачили таких потужних обстрілів. Доводилося ховатися навіть під трупами побратимів.

Дімі уламки потрапили під каску, у голову. Загинув миттєво.

Про смерть сина дізналися, коли сиділи в підвалі. Близько 17.00 побачили у фейсбуку пост поліції з фотографіями, що загинуло троє наших. На фото був і Діма. Чоловік почав дзвонити до знайомих, йому підтвердили…

Коли сина не стало, з чоловіком підійшли до Теда і сказали: «Діми більше немає». І пса як підмінили. Уперше за сім років піднялася температура. Нічого не їв. Не пив. На вулицю не хотів виходити. Разом з нами переживав втрату. Просила його, плакала, щоб швидше одужував. На вулиці стріляють, де шукати ветеринарів? Чим лікувати? За кілька днів очухався.

— Чернігів був в облозі 36 днів. Коли вдалося поховати сина?

— У день загибелі подзвонили з поліції і сказали, що беруть організацію поховання на себе. Пропонували поховати в Ялівщині. Але ми та родини інших поліціянтів відмовилися. 44 дні тіла пролежали в морзі.

13 квітня, коли ховали нашого Діму, а також Дмитра Лук’яненка та Володимира Настича, це були перші похорони на «Яцево» після того, як росіяни відступили. Ішли  вузенькою стежкою. Боялися зійти вбік. А раптом міни? Кладовище ще було не повністю обстежене після воєнних дій.

За ці майже три роки після загибелі Діма приснився лише раз. Начебто сидить у нашій машині біля будинку. Я підхожу, відкриваю двері і питаю: «Ти що, тут? Що ти тут робиш?» А він мені у відповідь: «Так, тут. Своїми сльозами ти не даєш мені піти».

«Я відчула, що це моя дитина»

Доки розмовляємо, Олексійко перевдягнувся в домашні одяг і пішов у кухню.

— Сідай поїсти, — каже Тетяна.

— Я вже грію собі їсти. Кашу і котлети, — кричить з кухні хлопчик.

— Й огірки не забудь взяти в баночці. Обожнює котлети. За перші пів року Льоші їх стільки насмажила, скільки, мабуть, за все життя не робила, — сміється мати.

— Коли стали задумуватися про молодшого сина?

— Не повірите, на третій день після загибелі Діми. Чоловік спочатку казав мені: «Це неправильно. Куди ти поспішаєш». Зупиняв мене. Я відповідала: «Я не зможу так, мені треба для когось жити». Матері та свекрусі сказала те саме: «Будьте готові. У вас буде ще один онук». Мене підтримали: «Чим зможемо, тим допоможемо».

Мене підтримали й на роботі. Але все одно боялася осуду людей, мовляв, одного тільки поховала, а вже про іншого думає…

Зверталася з молитвами до синочка, просила вибачення. Ми його не зраджували. Навпаки, хочемо дати шанс дитині без батьків жити в родині.

У травні 2022 року я почала гуглити самостійно і шукати дитячі будинки, де можна взяти дитину. Дзвонила всюди. Вийшла на соціальні служби, написали там заяву на усиновлення. Вказала: «Шукаю дитину від п’яти до 12 років». Стать була не важлива. Нас попередили, дівчаток швидше «розбирають».

У соцслужбі на початку нас відмовляли від усиновлення. Боялися, щоб ми не нашкодили ні собі, ні цій дитині.

Коли поспілкувалися з нами обома, коли ми пройшли навчання і тести, зрозуміли, що ми готові прийняти дитину і не відступимо. Пройшли медичну комісію, здали безліч аналізів.

Десь через пів року подзвонили з опіки і сказали, що є шестирічний хлопчик Олексій. Жив у патронатній родині. Це було неочікувано, адже деякі майбутні батьки чекають і кілька років. У мене було уявлення, як у фільмі: приходиш і до тебе біжить зграя дітлахів, вибираєш собі дитину, яка сподобалася.

 Купили малому фруктів, іграшку. Погуляли з дитиною і якось не відчули його своїм. У соцслужбі сказали, що так буває.

За кілька днів нам передзвонили  знову і сказали, що знайшли саме такого хлопчика, якого ми шукаємо. Теж Олексій.

З ним познайомилися на Різдво, 7 січня 2023 року, у дитячій лікарні. Його якраз вилучили з родини і направили на обстеження. Він був цілком здоровий. Така процедура.

Купила солодощів, фруктів та іграшку і поїхала до малого. З ним розмовляв психолог. А я сиділа поряд. Потім на кілька хвилин нас залишили вдвох. З лікарні я вже йшла на емоціях. Я відчула, що це моя дитина. Навіть на роботі колеги мені сказали: «Ти прийшла зараз зовсім іншою. Веселою. Давно ми тебе такою не бачили». Потім двічі на день бігали до малого вже з чоловіком, провідувати.

Через шість днів, 13 січня, Льошку вже забрали до себе. Оформили йому тимчасове проживання в нашій родині. 6 лютого виконком Чернігівської міськради надав мені статус офіційного опікуна.

32 роки працювала головним товарознавцем у КП «Будинок книги», чоловік — у ПрАТ «Отіс» електромеханіком по ліфтах. Мені роботу довелося покинути. Оформила пенсію по втраті сина й опіку над малим. Ішли на усиновлення дитини. Однак нам підказали: поки що взяти дитину під опіку. Опікуном може бути лише одна людина і звичайно я оформила на себе.

Наступного дня пішли на ринок за новими речами для Олексійка. Його шапка і куртка були на кілька розмірів більші, брудні. Сусіди дали куртку онука, щоб ми в чистенькому пішли.

Зараз він важить 27 кілограм при зрості 129 сантиметрів, а два роки тому був 22 кіло і 122 сантиметри. Стою на ринку і гублюся. Як ті розміри правильно вибирати? Плуталася. Думала, продавчині нас засміють, називатимуть бабою і дідом. Аж ні, мамою і татком називали.

Що таке цукерки чи солодощі, малий не знав. І зараз це не є для нього якимись смаколиками. Іграшки жодної в дитини теж не було. Тепер він любитьляє складати конструктор.

Олексійко повертається з кухні і сідає за уроки. Каліграфічно виводить кожну цифру. Робить математику. Він — четвертокласник.

— Улюблені предмети — математика, інформатика, фізкультура, — пояснює мені хлопчик.

— Іноді здається, що все йде по колу знову. Багато співпадінь зі старшим сином. Біля будинку в нас дві школи, але Льоша ходить у ту саму школу, що і Дмитро. Більше того, він потрапив до тієї ж класної керівниці, що і Діма, — каже мати. — А ще любить читати. Швидше за мене. Ми в бібліотеці часті гості. Треба вивчити вірш. Раз його прочитав і вже знає напам’ять.

Займається сучасними танцями. Уже дві медалі має. Друг Діми навчив Льошку грати на гітарі, — пишається молодшим сином жінка. —  Рік, доки жив з вітчимом, до школи не ходив. Так само не вчився на дистанційці, коли школи закривали під час коронавірусу. Не знав у вісім років, коли в нього день народження. Лише, що народився у 2014 році. Льоша розумна дитина, швидко схоплює всі уроки і гарно вчиться.

Якось з ним гуляли неподалік дому і побачив свого вітчима. Бере мене за руку і на вушко шепче:

«Мамо, а в тебе є всі документи на мене? Он машина поїхала, а там тато був».
«Звичайно, усе є. Ніхто тебе в мене не забере», — відповідаю.
«Та вони мене вже не впізнають. Я ж в якій курточці тоді був? У поганій. А зараз мене все нове. Я вже інший».

— Що відомо про родину Льоші?

— Уся рідня з Чернігова. Матері не стало в квітні 2022 року. Їй було всього 31 рік. У свідоцтві про народження в графі батько стоїть прочерк. Коли малому був рік, мати вдруге вийшла заміж. Той чоловік і був Льоші за батька. Він автоматично став опікуном після смерті матері. Але вихованням не займався зовсім. Пив, бив малого. Коли забрали, ноги малого були в саднах. Кілька місяців тому і його не стало.

Свого житла в дитини немає. Кинулися, треба прописка. Виявляється, Льошу виписали з квартири незаконним шляхом, бо неповнолітнього не можна залишати без житла. Хто і як це зробив, не змогли з’ясувати з соцслужбами. Згодом ту квартиру продали.

— Перші дні вдома з малим, які вони були?

— Прийшов і закрився в собі. Боявся поворухнутися. А я собі хвилююся. Давно вдома таких малих не було. Як розмовляти, про що?

Показали, що тепер в нього є своя кімната. Постелили там ліжечко. Через кілька днів він до мене звернувся першим: «Полежи зі мною». Став довіряти нам.

Було важко і нам з чоловіком. Це зараз там картина з вишитими конями, — показує на стінку жінка. —  Раніше там був портрет загиблого сина. Пізніше я його прибрала і зробила тут же, у кімнаті Льоші, куточок пам’яті Дмитра. Там тепер стоять його фото, лежать речі та нагороди. Обнімаю якось малого, а навпроти портрет Діми. Згадую, що коли він був у такому віці, мені не було часу, щоб його обняти і приголубити. Навчалася, працювала. У душі була якась провина, що не долюбила його. Але розуміла: там на небесах син пишається нашим вчинком. Ми вже чекали з чоловіком онуків, наші серця були відкриті для цього. Із загибеллю сина все закрилось. А любов залишилася. Тож добре, що ми знайшли сили в собі подарувати ці відчуття ще одній дитині.

Через кілька днів, як забрали Олексійка до нас, ми сіли з ним поговорити. Обняла  його і розповіла про нашу родину. Про Діму, як він загинув. А також про те, як і чого він з’явився в нашій родини. Льоша тепер пишається і всім каже, що в нього є старший брат. Мріє стати поліціянтом.

З малим часто ходимо на «Яцево» до Діми. Поговорити, прибрати, посадити квіти. Якось у 2023 році Олексій сказав: «Я хочу до мами, давай сходимо?»

«Звісно, сходимо. Але ж ми не знаємо, куди йти», — не роздумуючи відповіла я.

«Я знаю. Її поховали в Ялівщині. Неподалік могили був смітник», — швидко вигукнув малий. Я ще  сумнівалася, як дитина таке може запам’ятати.

Але, справді, коли приїхали на кладовище, майже через два роки після похорону, Льоша знайшов могилу матері. На ній був маленький дерев’яний хрест і табличка з прізвищем та ім’ям. Їздив туди один раз з вітчимом майже відразу після похорону. А смітник був — то коріння дерев, коли розчищали територію.

Розпитали малого, які квіти і цукерки любила мати. Купили «Ромашку», живі троянди і приїхали вже вдруге. Також Олексій попросив чоловіка з’їздити і купити залізний хрест, надгробок для мами. Усе встановили, підсипали могилу. Тепер дитина збирає мамі на пам’ятник. Сам вирішив. Усі кишенькові гроші складає у скарбничку. То бабусі дадуть, то в школі заробить. Як дитина-сирота від міської влади отримує стипендію за гарне навчання. 2100 гривень за семестр.

— Коли вперше назвав на вас мамою?

— Я не змушувала дитину таке казати. Розуміла, що переді мною доросла людина. Чекала, доки він сам дійде до цього усвідомлено. Сказали, щоб називав нас мама Таня і дядя Саша. Хоча між собою, при звертанні, завжди казали мама і тато.

У травні цього року Льоша вперше сильно захворів. Температура понад 40 градусів і не збивається. Викликали «швидку». Виявляється, я трохи менше дала сиропу, чим потрібно. Уколи ставити відмовилися, бо не знали, на що в нього алергія. Малий тоді злякався. Питав: «Я що, помру?» Боявся, що ми його покинемо. Бігала весь час біля нього. Чоловік теж не відходив. За ніч Льоші стало легше. А зранку температури як не було.

Льошка прокинувся, і до нас: «Мамо, тату…». Ми переглянулися, посміхнулися, але уваги не надали. Хоча в розмові з однокласниками завжди називав нас мамою і татом.

— Усиновити не плануєте?

— Поки Льоша у нас під опікою. Так краще для нього, більше пільг. Він дитина-сирота. Зокрема, має безплатне харчування в школі, пришкільні табори, проїзд у транспорті. Безплатні навіть квитки в драмтеатр та зоопарк. Будуть пільги і при вступі до навчальних закладів. Як подорослішає і захоче, може сам подати на усиновлення.

У 39 років я дуже мріяла про другу дитину. Дуже. У мене була «уявна» вагітність. У животі були якісь шевеління, груди боліли, з’явилося молоко. Хоча я жодного дня не годувала Дімку груддю.  Але жили в той час дуже важко, грошей не вистачало. І тому не могло бути мови про другу дитину. Батькам теж затримували заробітні плати, від них допомоги не було.

Нещодавно мені знайома астрологиня сказала: «Льоша — це ваша дитина. Він потрапив у вашу родину не випадково. Вам 50, малому — 10. Тобто, коли вам було 40 років, вам його народила інша жінка». У той час, коли я, дійсно, того хотіла.

Не кожна мати мене зрозуміє. Але маючи таку втрату дитини, я щаслива. Ми врятували життя іншій дитині. Біль про втрату старшого сина не зникає, просто вчишся жити з цим. Льоша настільки легко зайшов у нашу родину, ніби з народження був у нас.

* * *

Разом з Дмитром Музирьовим у селі Киїнка під Черніговом того дня загинули поліціянти роти поліції особливого призначення ГУНП в області: 23-річний Дмитро Лук’яненко, 47-річний Володимир Настич та 36-річний Олексій Христенок, водій.

— У Володі в день загибелі був останній день служби перед пенсією. Товариші жартували над ним, щоб ішов шашлики готувати. А він вибрав на завдання піти. Олексія поховали в Киїнці, звідки він родом. Інші двоє з Чернігова, поховані на «Яцево» поряд з сином, — уточнює Тетяна Музирьова.

На честь чотирьох загиблих поліціянтів: Володимира Настича, Дмитра Музирьова, Дмитра Лук’яненка та Олексія Христенка відкрили меморіальну дошку. Їх посмертно удостоєно ордена «За мужність» III ступеня.

Також у лютому-березні 2022 року в Киїнці загинули цивільні: Григорій Бабич, Олексій Демонтович, Володимир Зозуля, Михайло Жук, Ростислав Костюкевич, Віктор Паскевич, Катерина Страхова, Володимир Фотієв та військовий Валентин Мельник.

За Україну, за її долю

Ольга САМСОНЕНКО. Фото авторки