Скинути пам’ятник Леніну в центрі Сновська (тоді ще Щорса) пробував Олександр Ткаченко з села Великий Щимель

Олександр Ткаченко

Це було восени 1996 року. У 1997-му за вироком суду Ткаченко отримав термін: три роки в зоні суворого режиму. Відсидів від дзвінка до дзвінка.

1. «Він вказує рукою на ресторан. Я розвернув його на хлібний магазин»

Олександр Ткаченко – місцева знаменитість. Досить запитати: «Де знайти того, хто Леніна валив?» Щимельці із задоволенням розповідають: де, хто і як вирахували міліціонери. Наче це було вчора. Усіх подробиць, зрозуміло, не знає ніхто. Крім самого Олександра Володимировича.

Зараз Олександру Ткаченку 51 рік (розмова була в 2011-му, то ж роки самі додавайте). Сам щимельський, дружина – кучинівська, з сусіднього села. У них двоє синів, уже дорослі. Обидва працюють, старший у Києві. У родини Ткаченків велике господарство – корова, свинки, птиця, город.

– Розкажіть, як тоді було?

– Горілки багато, а жерти ні хріна. Так виходило.

У мене друг хороший працював на тракторі. Я ж тракторист з пелюшок – батько працював на тракторі. Я до друга підійшов і кажу: «Юро, мені потрібен трактор».  «Без проблем».

Я тоді працював на фермі. У нас нічого не закривається. Прийшов, узяв трактор. Підібрав момент, коли перезмінка в міліції, у пепеесників (патрульно-постова служба). Із третьої до четвертої години ранку. Завів трактор, поїхав. Трос уже був приготований. Трактор – ЮМЗ-6.

– Це такий невеликий?

– Вистачило сил Леніна розвернути.

– А трос який був?

– Звичайний. На 12 або на 14 (товщина). Довжиною понад 30 метрів.

– Де ви його взяли? Теж у колгоспі?

– Та навіщо? Працювати все життя на техніці, і щоб нічого не було? Під’їхав до центру культурно, трактор працював тихо. Накинув трос на пам’ятник. Хотів його повалити, та не вийшло. За голову зачепив спочатку.

– Як? Невже кидали трос, як ласо?

– Навіщо? Жердина була. Лісом їхати… Так от, накинув петлю на голову. Спробував тягнути – не бере трактор. Буксує. Тоді був кінець жовтня чи початок листопада. Уже підморозило, перший льодок на землі. Асфальт тоді ще не поклали. Потім я за руку зачепив. Вона витягнута метра на два, плече велике. У Щорсі Леніна так встановили, що він показує рукою на ресторан. Мовляв, «вірною дорогою йдете, товариші». Ось я його і розвернув у бік хлібного магазину. Частина ноги відпала.

– Чому ж не повалили?

– Стукіт, гуркіт, рев. Навпроти житлові будинки. У вікнах загорілося світло, стали визирати люди. Я відчепив трос і поїхав. Поставив трактор на місце. І пішов спати.

2. Не п’є навіть пива

Від Щорса до Великого Щимеля близько, пішки можна дійти. Або велосипедом. Машиною – так узагалі хвилин десять. Олександр Ткаченко крутить самокрутку. З газети й особисто вирощеного тютюну.

Я сумніваюся:

– Ось так одразу пішли спати і сто грам не накотили?

– Горілки в мене тоді вистачало. Це тепер я непитущий. А тоді випивав. Зараз навіть пива не п’ю.

– Тільки курите?

– Так. Важко відмовитися. Навіть кодувався від куріння. Не допомогло.

– А пити кинули без кодування?

– Сам надумався. У мене були причини. Дружина запила, дивлячись на мене. Запила серйозно. Приїхала моя сестра з Кронштадта, подивилася на наше життя і відвезла її кодуватися. Дружина пити перестала. Довелося і мені кинути.

Раптом з’ясувалося, що я багато чого не встиг зробити. Для свого будинку, у дворі. Тепер надолужую. Провів газ. Вода в будинку вже давно. Поїхали, подивимося?

Будинок у Ткаченка, за сільськими мірками, добротний, не тісний. Стіни обклеєні світлими шпалерами. Білі стелі, блакитні стіни. У хаті, у дворі порядок. Виховали і синів, і племінника. Опікунства не оформляли, просто прийняли хлопця в дім. Тепер він одружився з сусідською дівчиною.

– Вирок суду я довго зберігав, а потім сказав дружині, щоб викинула, – пояснює господар.

– А трактор де, ЮМЗ-6?

– Немає його, списали.

– Якби можна було прокрутити життя спочатку, поїхали б знову?

– Так.

– Немає його, списали.

– Якби можна було прокрутити життя спочатку, поїхали б знову?

– Так.

«ПОКИ НА СХОДІ УКРАЇНИ ПРОДОВЖУЮТЬ СТОЯТИ ПАМ’ЯТНИКИ ЛЕНІНУ, ДУХ ЙОГО ІДЕЙ БУДЕ СЕРЙОЗНО ГАЛЬМУВАТИ РОЗВИТОК НАШОЇ ДЕРЖАВИ. БУДЬ-ЯКИЙ ПАМ’ЯТНИК – ЦЕ СИМВОЛ. А ВОНИ МАЮТЬ СИЛЬНИЙ ВПЛИВ НА НАВКОЛИШНЄ СЕРЕДОВИЩЕ».

Астролог Іван КРУП’ЯК

3. «Я втік, як Котовський. Шкода, паспорт вкрали…»

– А як з’ясували, що це ви хотіли звалити Леніна?

– На пушку, будемо так говорити, вони мене взяли. Довести мою причетність було важко. Думаю, хтось «стукнув» про трактор. Тому й приїхали відразу в Щимель. Біля пам’ятника розсипався підфарник. Я його відкрутив, вирвав і викинув. Трос лопнув і розбив заднє скло в кабіні трактора. Я заїхав, уже вранці, до однієї сусідки – за самогонкою їздив. Друзів же було багато, і всі «непитущі». Так от, висипалося там скло. І я його до кінця вибив. А в тракторі ж осколки. Я сам помилки припустився – треба було скло замінити!

Пам’ятник я валив у п’ятницю, у суботу ми ще день пили на фермі, а ввечері в селі вже побувала міліція. У неділю вони приїхали до мене додому. Два майори. Але не дарма ж мене по тюрмах прозвали Котовським! Я пішов від них, затримати мене не змогли. Працював у Києві, жив там сім місяців. Поки одного разу в електричці в мене не вкрали паспорт. Ну, куди без документів? Повернувся. І мене заарештували. Судили за двома статтями: півтора року дали за пам’ятник (ст. 207 КК) і за міліцію, що втік, – півтора (ст. 189 КК, один з варіантів).

– Де сидіти довелося?

– 95-а. Березань. Це в Київській області. Зона суворого режиму. Неодноразово засуджені. У камері нас було 28 осіб.

– На зоні вас вважали політичним?

– Так.

– А ви самі себе таким вважали?

– Так. Хоча я теж неодноразово судимий. Якщо рахувати разом із пам’ятником – чотири рази. Уперше я потрапив за ґрати в 17 років. За що?  Займався коханням у громадському місці (так висловився Ткаченко). Раптом хтось мене за плече: «Що це ви тут робите?» Я йому і вмазав. Щелепу зламав. Виявилося, цікавився працівник прокуратури, та ще й не з останніх. Так я отримав чотири роки на Півночі. У Пермській області, на лісоповалі. Коли потрапив на «Білий лебідь», думав, не виживу. Але вижив. Потім тричі сидів у Березані.

За що вдруге – не розповів. Третій – за бійку.

– Покидьків у в’язницях – один відсоток, – вважає Ткаченко.

– А хто ж там?

– Люди.

4. «Табори сибірські, розкуркулення – це ж від нього пішло»

– Чому ви хотіли звалити пам’ятник Леніну?

– Мені не подобалося, що він показує на ресторан. І зараз не подобається. У той час країна спивалася, роботи ніякої, грошей немає! Зарплати немає. Пам’ятник Леніну в кожному місті, на кожній площі – це пережиток сталінського режиму. Нашого прадіда розкуркулили, виселили в Сибір усю сім’ю, дев’ять осіб. Вижили не всі. У Щимелі залишилася тільки донька. Її врятувало те, що вийшла заміж, жила в іншій родині.

– Міліція розглядала версію, що ви не самі поїхали валити Леніна, а підучили вас? РУХівці?

– Ні. Я сам вирішив. Я не прихильник будь-якої партії. І атеїст. А компартія радянська стільки сала за шкуру загнала мені, моїй родині!

– Під час процесу, на зоні… – я ще не закінчила запитання, а Олександр уже зрозумів, про що йдеться.

– На зоні я отримував допомогу. Від кого, звідки – донині не знаю. У селі тоді працювали західні українці, прихильники РУХу. Дружина з ними спілкувалася. Вони їй щось допомагали вдома. Підтримували, щоб не падала духом. А я отримував гроші.

На місяць близько ста доларів. Усі три роки.

– А місцеві політики?

– …

– У Щорсі давно були?На площі?

– Давно. Я об’їжджаю її стороною. Ленін досі там. Він мені заважає. Це ж від нього пішли і табори сибірські, і розкуркулення. А скільки людей полягло, скільки крові пролилося. У мені образа на систему накопичувалася, накопичувалася – і вибухнула так.

Відремонтували його, ще й за ремонт змусили платити. А якось під Новий рік був я в Пітері, у сестри гостював. Ми пішли на екскурсію. На крейсер «Аврора».

І там до мене підходить – уявляєте! – Ленін. Рудий актор, загримований під вождя: «Батенька, чи не хочете зі мною сфотографуватися?» Я мало за борт його не викинув! Сестра, зять і його син маленький відтягли мене…

5. «Усе потрібно робити згідно з законом»

У Щорському райвідділі міліції – зміна поколінь. Але цю справу пам’ятають. Про те, що в трактора не вистачило сил, що він ковзав по мерзлому ґрунту. Заступником начальника з громадської безпеки в 1996 році працював майор Григорій Салата. У 2001 році з посади першого заступника пішов на пенсію. Саме він був одним із тих майорів міліції, які їздили заарештовувати Ткаченка.

– Уранці нам зателефонували: «Хтось намагався звалити пам’ятник. Чули трактор». Ми виїхали на місце, – згадує Григорій САЛАТА. – Від пам’ятника до будинку культури тягнувся трос. Він був накинутий на руку бронзового Леніна. Висота пам’ятника до 20 метрів.

Ми звернулися до господарств району – хто виїжджав уночі? Хто просив трактор? Досить швидко проступила оперативна інформація, що такий трактор є у Великому Щимелі. Стоїть без скла. Далі – справа техніки. Не всі джерела можна розкривати навіть через десять років.

Приїхали до Ткаченка на розмову. Він чинив опір. Дружина йому допомагала. Чіплялася за нас руками, кричала. Не могли ж ми бити жінку. А він тим часом утік. Потім його заарештували.

– Як ви вважаєте, це була політика чи хуліганство?

– Була і політика. Висувалася версія, що його попросили це зробити. Хто – з’ясувати не вдалося. По-моєму, Ленін нікому не заважає. Нехай стоїть. Якщо комусь не подобається, нехай прийде і плюне. А хтось і квіти принесе.

Усе потрібно робити згідно із законом. Якщо знімати пам’ятник, то вдень, при людях, як, наприклад, у Корюківці.

***

У райцентрі Корюківка пам’ятник Леніну скинули вдень, за розпорядженням голови райдержадміністрації Олександра Довгаля. Він посилався на відповідне розпорядження тодішнього губернатора Миколи Бутка. Це було вже після 1996 року.

***

– Комуністи тоді сильно обурювалися, – продовжує Григорій Салата. – Ленін, зроблений на совість, під вагою трактора нахилився, і частина його ноги відвалилася. Тепер про це нагадує шов.

На суді прокурор просив Ткаченку вісім років, суд залишив три.

– Чому цю історію так довго пам’ятають?

– Неординарний випадок. Убивства трапляються, але скидати пам’ятники ніхто не намагається.

***

Леніна у Сновську зняли тільки 2016 року, пам’ятник довго валявся в комунгоспі.

У 2016 знесли

Олександр Ткаченко переїхав у Займище, нова дружина на 15 років молодша. У другому шлюбі теж народився хлопчик.

Ольга МАКУХА. Текст (крім двох останніх речень) був написаний і опублікований у 2011 році.
Фото авторки