31-річний Євген МОТЧАНИЙ, будівельник, та 39-річний Олександр МОМОТ, приватний підприємець, до війни займався виробництвом деревного вугілля для мангалів, у березні-квітні на своїх машинах вивозили людей з Чернігова. Не на захід і не за кордон, у інший бік — до райцентрів, де не стріляли. Забирали від пішохідного мосту, звідти довозили до Анисова. Там біженці пересідали в інші автобуси, машини, їх везли до Авдіївки, Ковчина, Куликівки. А звідти, хто хотів на Мену, Сосницю і т. д., їхав до річки. Там чекали човни і переправляли через Десну до Гориці і Локнистого, на Менщину.
Зараз цей шлях з двома-трьома пересадками, від Чернігова до Куликівщини, волонтери називають «дорога життя», частіше кажуть російською «дорога жизни». 1000-1300 чоловік рухалось кожного дня, особливо після того, як 23 березня ворог скинув бомби на автомобільний міст.
— Оце ось діра від снаряду, — каже Євген, піднімаючись пішохідним мостом. Розмовляємо 22 вересня. — Я лежав метрах у десяти, на середині мосту, коли прилетіло. Дату пам’ятаю — 25 березня. Страшний був день: навколо все горить: понтонний міст, автівки, кругом мертві, поранені. І знову почало крити снарядами. Летіло від Лукашівки, Іванівки, Шестовиці. Мене не зачепило. Повертався з Чернігова в Анисів через Єньків Хутір, і теж під обстрілом. Три машини волонтерські тоді розстріляли. Молода дівчина-волонтерка згоріла. Її волосся на капоті лежало.
— А перед виїздом, у дитячому садку, я її ще чаєм поїв. Як зараз її пам’ятаю, мурахи по шкірі пішли.
— У перший день вторгнення побіг отримувати автомат, хотів вступити в тероборону. Коли стояв у черзі, побачив знайомого Ярослава Семенюка, командира взводу тероборони «Вулкан». Сказав, щоб я записався до нього. Але автомата мені не вистачило. Вирішив поїхати в Авдіївку, там у мене мати живе. Через тиждень там видали зброю, — розповідає Олександр. — Десь з кінця лютого ми з Женею запустили переправу.
Від Авдіївки до річки — кілометрів три. Ми автобусами, джипами дітей, старих, жінок підвозили. А разом з ними були папуги, морські свинки, коти, собаки.
Здоровенні мужики першими заскакували в машини і стрибали в човни. Аби можна було, прикладом бив би їх, таке зло брало. Толя Маценко, теж біженець із Чернігова, спочатку сам возив своїм «Течиком». А потім нам віддав. Женя Осипенко з Мени, як псих, з ранку до ночі перевозив.
У кого своя машина, добирались до Авдіївки чи до річки і залишали там транспорт. Автівки стояли на фермах, сушарках, просто в полі, біля річки, у мене у дворі. Штук 300 точно. Власники лишали мені ключі, а я питав дозволу, чи можна взяти, аби возити людей. Возили на них і хліб, і двохсотих.
— Я їздив своїми: «ВАЗ», «Хюндай Туксон», «Славута», «Течік», — додає Євген. — У перші дні вторгнення родину відправив на захід України, сам записався в анисівську тероборону. Допомагав військовим. Анисівці готували їжу, а я розвозив хлопцям на позиції. Ще 8 березня з військовими на «саушках» їздили, від орків відстрілювалися. 10 березня «Ураганами» із Лукашівки обстріляли село. Загинуло 11 чоловік.
А з 15 березня чернігівці почали йти пішки до Анисова, бо через Іванівку, Количівку не пускали. Їду зранку до військових, дивлюся: у бік села полем простує колона, чоловік 300. З малими дітьми на руках. Старенька тягнула на інвалідному візку свого діда. До села десь 7,5 кілометра. По «щебеню» кілометрів три, полем — 4,5. Мамки з дітьми, баби, діди. Грязюка по коліна. Грузив і довозив до Анисова, до сільради. А вони все йдуть і йдуть.
— З Анисова мої хлопці везли у Куликівку, Ковчин, Авдіївку, — продовжує Олександр. — П’ять мікроавтобусів, десятки машин. Там уже по Десні, із Авдіївки тисяч 30, і в Ковчині 25 тисяч за весь час переправили човнами на той бік.
—У мій «Туксон» влізло 18 чоловік, — і зараз дивується Євген. — Штабелями грузились, ноги стирчали з багажника. Чоловіки їхали зверху, на даху. Зараз ця машина «на колінах» стоїть. На ремонт треба 60 тисяч гривень. Інші вже відремонтував, продав.
Декілька разів брав трактор, грузилися в причіп. Ось тут, на перехресті, — стоїмо справа від пішохідного мосту біля згорілої автівки, яку ще не прибрали, — лежала здоровенна купа велосипедів, інвалідних, дитячих візків. Звідси «дорога життя» і починалася. Тільки я за день перевозив 120-150 чоловік. А нас, перевізників, було десять точно.
— Максим Ядута, — загинає пальці, рахуючи хлопців, які перевозили чернігівців, Олександр. — Брати Вадим і Сергій Соломки, Женя Осипенко, Толя Маценко, Дмитро Молібога, Дмитро Титаренко, куликівські капелани Олександр Гришилов і Андрій Семак, Микола Івасенко, Сергій Смик. Андрій Семак потім пішов воювати. Під Бахмутом був поранений, кажуть, зараз у полоні. Олександр Гришилов десь під Ізюмом.
— Їдемо полем, обстріли, земля із осколками в нас летить, а ми печемо, — продовжує Євген. — У село заїхали — мертва дівчинка на дорозі лежить, поряд жінка.
— Возили без бронежилетів?
— Так, у ньому дуже важко їздити. Безпілотник кацапський збив. Біля озера Магістратське літав «Орлан». Летів не низько, але видно було добре. У мене ж автомат був. 32 патрони випустив, але приземлив. «Орлан» завис на дереві. Повідомив поліцію. Коли дістали, на ньому був напис: «На Киев». Не долетів, — сміється, показуючи ворожий «Орлан» на відео. — Вишукували нашу військову техніку, а били куди попало, у цивільних, нічого святого.
— Людей возили з самого ранку, до восьмої вечора. Хлопці дзвонили з човнів, казали: «Сашо, закривай, уже руки не слухаються, весла не тримають».
— У Чернігові заправляли тільки військових і тероборону, по 20 літрів за раз. Звідки ви брали пальне?
— 26 лютого біля Низківки Корюківського району підірвали ешелон з соляркою для рашистських танків. Спрацював «Байрактар». В ешелоні було 56 цистерн. Щось згоріло, а все інше місцеві зливали, везли до Гориці і човнами передавали нам, — каже Олександр. — Бензином допомагали підприємці. Звідки його брали, не знаю. Щось купували, у людей просили. До мене приїздили прикордонники, сбушники, казали: «Закривай цю колію, бо вас із космосу видно», — має на увазі рух біля річки. — Я відповів: «Хлопці, ми будемо рятувати людей».
—Я і в камері встиг посидіти, — сміється Євген. — Під час комендантської години супроводжував машину з гуманітарною допомогою. Куликівські поліцейські її пропустили, а мене в «клітку» зачинили. Просидів там до ранку. А коли вийшов, побачив свій «Туксон» уже без задніх коліс. А мені ж дітей треба було забирати під мостом. І до цього часу не знаю, хто колеса зняв. А ось, що в Лукашівці творилося, — показує відео на телефоні. На дорозі, біля розбитих будинків лежать два обвуглені тіла. — Грузили, возили в морги. З Анисова видно було, як Лукашівкою танки кацапські їздили. 71 одиниця техніки там стояла. Друга Діму Малого там із автомата розстріляли, знайшли тижнів через два в лісовому масиві. Аби Анисів взяли, по Десні з боку готелю «Брянськ» понтонний міст кинули б — і Чернігів повністю в кільці. Але не вийшло в них.
— Багато ще людей будемо знаходити мертвими. І живих бурятів, так, Женю? — звертається до Євгена Олександр.
— Так, — сміється Євген. — Через тиждень, як вони пішли, плив один рашист. Видно, з Чернігова, з Бобровиці, через Десну. Ішов через Єньків Хутір голий, в одній футболці, без трусів. Жителі побачили, подзвонили. Якраз у полі сидів. Питаємо: «Чого сидиш?» — «Засмагаю». Передали поліцейським.
— Зеків із Макошино ловили, — уточнює Олександр. — Стою на переправі з автоматом, ідуть на мене троє. За виглядом зрозумів, що зеки. Кажуть: «У нас є дозволи». Показали бумажку, що в них є звільнення, ідуть на війну. Посадив їх у машину і передав у куликівський військкомат. Там вони вже далі розбиралися.
— Чернігівські волонтери теж возили безкоштовно, але кажуть, що деякі брали від тисячі доларів, щоб вивезти через міст.
— Такси не було, ні копійки не брали. Запитали, навіщо ми це робимо? Бо війна! Я ще своїм хлопцям сказав: «Не дай Бог, дізнаюсь, ноги прострелю», — каже Олександр. — Поки вигружалися, на ходу кидали по 200-500 гривень, і навтьоки. За весь час у людей попросив дві буханки хліба і три пачки цигарок, які поділили на 60 чоловік. На переправі тим, хто на човнах, якийсь підприємець протягнув пачку доларів. Не взяли, переправили безкоштовно. Невідомі рахунок поповнили на 300 гривень. Як все притихло, орки відступили, почали приймати людей назад. Але там, на березі, на лузі, уже така каша зробилася, що проїхати можна було тільки трактором. Возив їх Олександр Чугуй трактором місцевого підприємця.
Юлія СЕМЕНЕЦЬ. Фото автора та Олександра Момота На знімку: Олександр Момот (зліва) та Євген Мотчаний, біля мосту, переправа через Десну.
