ОЛЬЗІ АЛІМОВІЙ ПРИШИЛИ ПРАВУ РУКУ

8.07.2022 | Перехрестя
41-річна Ольга АЛІМОВА, чернігівка, 3 березня о дванадцятій дня вийшла купити коту Кузі корм. Зі свого дому на Богуна, 44 йшла до бутика на вулиці Чорновола. Якраз в той час прилетів літак і скинув шість авіабомб. У жінки уламкове поранення правого передпліччя та перелом плечової кістки з дефектом м’яких тканин. Відкрита рана руки. Ходить з апаратом Єлізарова.
— Для пересадки шкіру брали з правої ноги, — показує слід на стегні. — Бо шкіри на передпліччі не було, вирвало з м’ясом. Пошкоджені сухожилля, роздроблена кістка.
Коли Чернігів бомбили, мій чоловік казав, як доля, то так і буде. А я навпаки, боялася, переживала. На ніч ходили в бомбосховище. О п’ятій ранку поверталися додому. Вдома кіт Кузя, за нього переживала. Того дня чоловік пішов на кухню ставити чайник. Якраз хтось із сусідів сказав, що біля магазину «АТБ» відкриють ларьок з зоотоварами. Сирени не було, десь хвилин сорок як закінчилася. Пішла.
Вийшла до аптеки «Бажаємо здоров’я». Там стояли люди. Молоді багато. Виходили поспілкуватися, покурити. Глянула в бік 17-поверхівки, там якраз біля «М’ясної кухні» черга за курчатами стояла. Подумала, буду повертатися, треба зайти.
Сусіда зустріла. Він якраз додому йшов. Перемовились декількома словами. Він мені зараз дякує, що затримала. Бо підходив до самого епіцентру, куди бомба впала.
Іду, тітці набрала. Вона в районі Красної площі живе, одна в квартирі. Тільки сказала, що все в порядку, чую страшенний гул. До цього чула, як бахкали «Гради».
Розвертаюся в бік жовтої новобудови. Стала як вкопана, голову підняла і рот відкрила. Летів низько, якраз на рівні тієї 17-поверхівки. Тоді ба-бах. І я бах. Мене відкинуло, впала. Скільки там пролежала, не знаю. Коли відкрила очі, піднялася, хитало по сторонах. Про себе подумала: «Я жива». Що коїлося навкруги, не чула. Оглушило. Дивлюся на праву руку, а вона теліпається біля коліна. На чому тримається, незрозуміло. Я була в пуховику, плечову частину наче утюгом пропалило.
Болю не відчувала. Піднялася і кричу: «Ведіть мене в бомбосховище». Кому я тоді кричала? Хто знає. Піднімаю очі, панельний зелений будинок весь в диму, горить. Всюди пилюка. Біля мене зупинився чорний джип, вискочив хлопець. Оце б знайти його, подякувати. Якби вчасно не привіз, руку б я втратила. Лікарі сказали, що питання стояло про ампутацію. Він кричить: «В машину». Запхнув. По дорозі казав: «Тільки говори зі мною». А мені дуже пити хотілося. Віз в обласну лікарню. Запам’ятала, як їхали, на постах казав «третього рівня». Можливо, ступінь поранення?
Пуховик у лікарні викинули. Рукав посічений. Ззаду, біля лопатки, все в маленьких дірках. З пуховика ще уламки дрібні діставали, і з волосся.
Оперував Олександр Несін, лікар ортопед-травмотолог обласної лікарні. Він і врятував мою руку. Зібрав по кісточках. Пришив. До тями прийшла після операції, в палаті, коли надворі вже темно було. Почала шукати телефон, бо не знаю, де чоловік. Чи вдома. Через час під наркозом рану промивали, бо швидко виникло нагноєння.
Готували до пересадки шкіри. Її брали з ноги. Ось, вже майже все і прижилося. Оперував Віктор Яременко, завідуючий опіковим відділенням. Лікар каже, рани затягнуться, але ямка в руці лишиться. Коли прийшов час виписувати, Віктор Васильович запитав, чи є куди мені іти. Якщо ні — будь у нас, скільки треба.
Тепер права рука стала трохи коротшою. Поворушити великим пальцем можу. Навіть якщо її і розроблю, то повноцінно працювати, як раніше, вже не буде. В кулак не стисну і дулю нікому не скручу, — сміється. — Немає сили. Намагалася попрати. Взяла в цю руку тряпку, намилила і більше нічого, біль віддає до плеча. Писати теж не зможу. Починаю вчитися все робити лівою рукою. Можна оформити групу інвалідності. Але зараз якісь зміни в законі, і можу подати документи на комісію тільки через 120 днів із дня отримання травми.
Зараз і паспорт соромно відкривати, хоч міняй. Бо там написано місце народження — Москва. Мамина сестра туди заміж вийшла. Працювала головним лікарем в пологовому. А я була крупна. Через це баба Оля і позвала маму народжувати до неї.
— Після пережитого ви усміхаєтеся, жартуєте.
— Лікар теж дивується: «Олю, ти у мене одна з усмішкою по лікарні ходиш». А що робити? Вийдеш на вулицю, глянеш навколо. А в лікарні… То без ноги, то без руки привозять. В лікарні пробула 48 днів. Через два місяці треба було йти до лікаря. Я чогось собі подумала, нарешті знімуть апарат Єлізарова. Лікар пил мій прибив, каже, з такою травмою люди пів року з залізяками ходять.
Квартиру, в якій живемо, отримали батьки чоловіка. Чорнобильці. Ось, із нашої трикімнатної квартири стала п’ятикімнатна, — відкриває двері кімнати, а далі немає стіни. — Раніше там були сусіди. На балкон виходити не можна. Підлога наче грає. Наш будинок біля «монолітки» (17-поверхівка) і панельки (будинок біля аптеки, що згорів). Їх показували всі і всюди. А наш дім в закапелку. Але про те, що і сюди, до нашого під’їзду, прилетіла бомба, ніхто і не згадав. Жінку з першого поверху від ударної хвилі винесло з під’їзду. Посічена вся була. Ми навіть не знаємо, що з будинком буде далі. Дзвонила в міський колл-центр, сказали, під’їзд аварійний. А під ремонт чи зносити? Люди живуть в квартирах без світла, газу. У деяких і води немає. У мене є вода. Аби хоч щось сказали, була б надія.
Чоловік на пенсії по інвалідності, з однієї ниркою живе, працював на столярці. Зараз роботу шукає. Я кухар, останнім часом вдома була. Тепер на реабілітації.
Юлія СЕМЕНЕЦЬ, Ольга САМСОНЕНКО
Фото Юлії СЕМЕНЕЦЬ
На знімку: Ольга Алімова

Пошук по сайту