Микола Тополь пролежав під плитами майже добу. У розбомбленій 18-ій школі. Медики прозвали його Мурахою

38-річний Микола Тополь, тероборонівець, третього березня був у школі №18 на Старій Подусівці в Чернігові. О 12.35 російський літак скинув на школу бомбу. Микола 22 години пролежав під плитами і вижив. Про другий день народження згадує з гумором. Але тоді, каже, смішно не було.

Микола Тополь показує місце, де пролежав майже добу під завалами

Праву ногу не відчуває, праве око не бачить, вухо закладає, але Тополь і далі служить в теробороні.
— Заступаю на чергування, їжджу на полігон на навчання, — сміється. — От Колєньки не так лєгко ізбавіться.
З Києва до Чернігова — за чотири тисячі
— 24 лютого був у Києві, — згадує перший день вторгнення. — Працював на заводі з виготовлення пластикових вікон. Безкоштовно жив у гуртожитку. У Чернігів приїздив на вихідні. Тут у мене рідні: сестри, брати, нас дев’ятеро в батьків. Є племінники, дівчина Марина. Ніхто з Києва в Чернігів не хотів везти. На «Лісовій» (станція метро в столиці, звідти стартують маршрутки на Чернігів) черга стояла на три кілометри. Добрався на таксі за чотири тисячі гривень. У Чернігові був десь о п’ятій вечора. Пішов до військкомату, там закрито. В інтернеті побачив оголошення, що на Подусівці, у санаторії «Зелений гай», роздають зброю, записують у тероборону. 25 лютого разом із друзями дитинства, Олександром Шакуном та Ігорем Шкабарницьким, пішли. Автомати отримали наступного дня. Когось відправили у 21-шу школу, а нас у 18-ту. Там зібралось десь 400 чоловік тероборони, — згадує третє березня.
— Військовий досвід є?
— Працював у МЧС у Чорнобилі. «Нахлєбався» радіації, звільнився.
Ось мій кросівок ще тут лежить, — 28 жовтня йдемо шкільним двором, Микола піднімає взувачку з купи сміття. — Розірваний. А ось тут я лежав, — піднімається руїнами на другий поверх. — Усі, хто був у той момент у класі, загинули. «П’ятисотка» (бомба вагою 500 кілограмів) упала на третій поверх.
— А ваші друзі?
— За дві хвилини до вибуху вийшли до їдальні. Вижили. Коли був під завалами, чув їхні голоси, їх дістали того ж дня.
У кабінеті фізики було багато лінз, карта України. Біля вікна сидів наш командир. Він якраз складав список хлопців, які записалися в тероборону. О 12.00 у нас був обід. Першими в їдальню йшли ті, хто повернувся із чергування: з Киїнки, Астри, позицій у лісі. А ми вже їли потім. Я тим часом охороняв автомати в класі.

«Думав, ребрами серце проб’є, а голова трісне, як кавун»

— Як летіло, не бачив. А от свист бомби ніколи не забуду. Наче потяг гуде тобі у вухо. Я сидів у класі, на другому поверсі, на стільці біля стінки, і розумів: це все, кінець. Секунда часу. Пилюка в очах, і я разом з плитами рухнув. Темрява. Відкриваю ліве око. Поворухнутися не можу. Гул сирени, крики. «Швидка», пожежники, поліцейські. Ні на секунду не втрачав свідомість, усе, що відбувалося, чув. Узяв себе в руки, не панікував. Лежав під здоровенною плитою. Голова внизу, ноги зверху. Права рука і нога нерухомі, під завалами. Думав, як виживу, ампутують. На правому оці лежав уламок, на голові — плита. Ліва рука була не придавлена. Відчув, як щось потекло з ока. Подумав: капець, витекло. З вуха текла кров. Усе було засипане щебенем. Холодно, мене так колошматило! Кричав про допомогу, поки були сили. Почався обстріл і всі служби роз’їхалися. Лежав і не розумів, що взагалі відбувається. І кричати вже не міг. Після обстрілів рятувальники повернулися, діставали тих, хто був зверху — живих і мертвих. А мене не чули. Коли почало темніти, знову всі роз’їхалися.

Лівою рукою почав обмацувати — що, де. Намацав дірочку, пальцями пробив її. Пішло повітря. Думаю: «Живемо, Колян, до ранку протримаюсь». Прибрав каменюку з ока. Пів години ще боявся помацати його або те, що від ока лишилося.
Плити час від часу осідали і придавлювали мене. У якийсь момент зрозумів, що не можу дихати. Здавило ребра. Дірочка, через яку заходило повітря, забилася. Думав, ребрами серце проб’є, а голова трісне, як кавун. Металеві прути давили на голову, спину, попу, ляжку. Молився, аби померти швидко. Бо така довга смерть — страшніша за миттєву. Увесь час піді мною дзвонив телефон, разів тридцять, не міг його дістати. То були рідні. А я рахувався як безвісти зниклий. Вони мене вже і поховати встигли, на аватарки в соцмережах траурні свічки поставили. Потім жартував, що швидко списали.
Витягли мене наступного дня, 4 березня. Мій брат теж допомагав витягати. Не пам’ятаю, розказували. Коли хлопців діставали, перед школою було дві купи. Медики промацували у всіх пульс і ділили: того до живих, того до мертвих.
— Про що думали всю довгу ніч?
— Весь час думав про рідних. А лівою рукою перебирав камінчики.
— Чули інших хлопців?
— А це було найстрашніше. Стогони, останні подихи. Не передати те відчуття.
— Алкоголь вживали? Є поговірка: пощастило, бо був п’яний.
— Ні. П’ять років алкоголю не вживаю взагалі. У мене була мрія — купити приватний будинок. Збирав на нього. Навіть придивився хороший у Киїнці. Його, мабуть, теж розбило. Після обіду якраз повинен був заступати на чергування. Портфель напакував шоколадками. Чотири магазини з патронами було. Автомат, гранати.
— Як зрозуміли, що вже ранок?
— Півні почали кукурікати. Годині о четвертій. Думаю: «О, Колян, дожив до ранку! Зараз усі повиходять на вулицю, баби поратися почнуть. Треба кричати». Десь о восьмій ранку почав. Просив води. А приблизно о дев’ятій ранку повз школу проходила якась бабуся. Місцева, усе хотів її знайти, подякувати. Вона мене почула, підійшла, глянула. Кажу: «Здрастє, покличте когось на допомогу. Можете не спішити, я ще трішки тут полежать зможу». Вона покликала сусіда. Чотири пальці просунув через дірку, показав, де я. Вони мені подали трубочку з водою. А тоді вже приїхали рятівники.
Аби мене не «порвати», розкопували вручну. Думали, що в мене переломи. Кричу: «Копайте, не бійтеся». А вони мене як золото дістають, обережненько.
Риють, з-під мене гранати випадають. Тікають. Кричу: «Не бійтеся, там запалу немає». А вони: «Ага, пішов ти в ср…ку, знаєш, скільки таких бачили?» Почався обстріл, рятівники хотіли мене кинути, приїхати потім. Дівчата зі «швидкої» кричать: «Копайте!» Витягли. Обкололи знеболюючим. Привезли у другу міську лікарню. Під діями знеболюючих ще бігав коридорами, як придурок, бо нічого не відчував. Поклали в реанімацію. Зробили знімки. А в мене все ціле, жодного перелому. Лікарі прізвисько дали — Мураха.
Довго не міг зігрітися, тремтів. Медсестра принесла бульйону. Випив, потім добавки попросив. Ще молока принесла. Я наминаю, медсестри сміються з мене: «Ви кого нам привезли, їсть, не перестаючи».

«Зняв із мертвого взуття»

— Коли ліки почали від­пускати, заспокоївся. Не міг і кашлянути, — сміється. — До 20 березня був у лікарні. І тут знову, як на замовлення для мене, почали обстрілювати лікарню з шостого поверху, з моєї палати. Керівництво прийняло рішення всіх ходячих відпустити додому. Я ще допоміг знести в морг загиблих. Із мертвого чоловіка зняв взуття, бо додому ні в чому було йти. Медсестри дали медичну довідку, без підпису і печатки. Глянув на неї, кажу: «Як же мені через блокпости з нею йти?» У руках ложка, миска і ця довідка. Блокпости кожні 20 метрів. Військові попросили документи: «Пацани, немає нічого». Показав виписку з лікарні. Пощастило, знайомого зустрів, пропустили. Живу на Богуна, 46. У квартирі вікна повилітали. Там неподалік, на Чорновола, 15, бомбу скинули. Холодяка. Думаю, Колян, треба якось виживати. Два місяці ще все боліло. На всьому тілі були невеличкі цятки, як після сварки. Підгнивали, довго загоювалися. Треба було змазувати їх кожного дня йодом, зеленкою. Тоді це було в дефіциті. Вийшов під будинок, бабусі сидять. Питаю, чи є в них. «Немає, синку». Думаю, як же мені з вами вижити? «А вода треба? Міняю 10 літрів на йод і зеленку». «Зараз, синку, знайду». От народ, думаю.

Кросівок, у якому був Тополь під час авіанальоту, ще й досі лежить на території школи

— Чому повернулися в тероборону? Можна відкрити групу по інвалідності, комісуватися.
— Можна. Київське начальство пропонувало повернутися на роботу. Але я не захотів. Коли закінчиться війна, почнуться розбірки: куди поділася зброя, автомат. Куди я дівся. Не хочу цих проблем. І думаю, що я потрібен тут. Час від часу закладає вухо. Як у вакуумі. В оці відмер нерв. Кожну медичну довідку зберігаю, цими питаннями займуся після перемоги.
— На школи була «наводка»?
— Думаю, що так. Людей у школі було повно. А бомба впала туди, де було найбільше наших хлопців. Коли все почалося, у більшості не було військового досвіду. Ніхто не знав, як себе поводити. У лікарні лежав з хлопцями, які були в 21-ій школі.

«Від кожної цеглини пахло трупом»

— Коли місто перестали бомбити, прийшов на руїни. Хотів знайти документи, банківські картки, мобільний телефон. На ньому багато фотографій було. У класі всі разом, на фоні карти України.
Пам’ятаю, зі мною в класі був хлопчина-боксер, 22 роки (Євген Звонок, срібний призер Кубка світу з кікбоксингу. — Авт.). Він пішов у тероборону, навіть мамі не сказав. Ми його прозвали «Писарем». З першого дня допомагав заповнювати документи. Зі мною в роті був син з батьком. Син якраз вийшов на вулицю покурити, а батька розірвало.
Поки рився в завалах, підійшли жіночки. Хотіли взяти цеглу, зробити прибудову вдома. Кажу: «Ідіть звідси, строїтись вони надумались». Тоді від кожної цеглинки був запах трупів, специфічний.
За час військових дій у Чернігові було приблизно п’ять тисяч тероборонівців. Хлопці стояли на позиціях в лісах, на блокпостах. Виконували бойові завдання. Одні кажуть: «Алкоголіки, мародерили, крали». Це війна. Можливо, не всі були порядні. Але їхня заслуга у відбитті міста була. Аби не вони, оці бабки вже могли ходити з іншим паспортом, це в кращому випадку.
З хлопцями, які вижили, домовилися зустрічатися тут третього березня кожного року. А я жартую: «4 березня сам сюди буду приходити».

«Із завалів просунув чотири пальці»

Максим Жилко

— Коли почало темніти, прилетіли ворожі дрони, мабуть, спостерігали, що відбувається. А потім почалися обстріли, — розповідає про 3-4 березня 30-річний Максим ЖИЛКО, заступник начальника частини з оперативного реагування на надзвичайні ситуації ДСНС. Чоловік разом з іншими рятувальниками діставав людей з-під завалів, був у всіх найгарячіших точках Чернігова. — Довелося повернутися на базу. Роботи проводили вже наступного дня. О сьомій ранку почали розкопки. Знімали плити, збирали загиблих. Потім на хвилину зупинялися, це в нас так звана «хвилина тиші», щоб послухати, чи є якісь рухи під завалами. Тоді і відкопали живого. Він між плитами простягнув у щілину чотири пальці. Далі вже відкопували його вручну. Як тільки дістали, передали медикам, почався артобстріл.

Юлія СЕМЕНЕЦЬ. Фото автора