Кинув гранату. Жінка втратила обидві ноги

17.01.2024 | Перехрестя

28 грудня 2023 року в Рижиках під Черніговом поліцейські разом із судово-медичними експертами проводили ексгумацію залишків тіла 56-річного Андрія Ярового. 5 квітня 2022 року його підірвали тероборонівці. Тіло пролежало тиждень. Жителі Рижиків відмовилися ховати на місцевому кладовищі, бо підозрювали у співпраці з росіянами під час окупації. Частини тіла зібрали в килим і прикопали в рівчаку за селом.

За два тижні до цих подій Андрій підірвав свою цивільну дружину, 47-річну Олену ЛУТЧЕНКО, вчительку біології та хімії чернігівської школи №17. Вона була в дачному будинку з односельцем Віталієм Жабинським та 47-річною Наталією КАРПОВИЧ. Жінок відвезли в білоруську лікарню.

Після деокупації в село зайшли наші військові з тероборонівцями. Дізналися про Андрія. Підійшли до його будинку, той почав у них стріляти. Місцеві розповідають, що тероборонівці в хату кинули гранату, ще одна була в руках зрадника. Тіло розірвало до пояса.

Олена Лутченко в лікарні, на інвалідному візку та на протезах. Стала на ноги

«Полковник» здох під прізвищем Яровий, а документи знайшли на Потєхіна»

— Там було місиво, — згадує 42-річна Ірина СОЛОВЕЙ. Вона разом з чоловіком Сергієм намагалася вивезти Олену, Наталію і Віталія  в лікарню. А Сергій закопував тіло Андрія Ярового.

— Ми і самі до кінця не можемо зрозуміти, які відносини в Ярового були з росіянами. Але те, що вони контактували, — 100 відсотків. До повномасштабного вторгнення він був за росію. У хаті всіляка символіка срср, кацапська. Під час окупації в нього були гранати, усім у селі пропонував. Нам одну подарував. Віддали військовим у перший же день, коли наші зайшли в село.

Андрій десь випивав, носив російські сухпайки — зелені із зірками. Їв російські консерви. На питання, де він їх узяв, сказав, що пригостили. Наших чоловіків чомусь не пригощали. Ходив з раціями. У нього в телефоні знайшли карти місцевості. Навіщо збирав?

У нас з чоловіком був генератор. Місцеві в окупацію приходили заряджати телефони. І він ходив. Пропонував танк підбитий розтягнути.

Вийшов від нас, — повертається до дня, коли Яровий підірвав Олену, — а через 15 хвилин прибігли сусіди, сказали: «Вибухнув будинок». Були в крові. Забігли в дім, а в Андрія з кишень випадають гранати. Сергій на одну наступив. Як ми самі не підірвалися?

Завели свого «Москвича». Усіх трьох посадили ззаду в машину. У Віталика осколкові поранення лівої ноги, бік, рука, уламки в голові. У Наташі посічені уламками ноги. А ноги Олени — м’ясний павільйон. Складали, обмотували. Вирішили везти в Чернігів. Сергій автівку зупинив біля траси, у кармані. А я, жінка, пішла до росіян.  Ці уроди ще кілька разів вистрелили мені в ноги. Один білорус і два кацапи. Не пропустили, розвернули до Ріпок.

— Казав, що білорус?

— А я їх що, по говору не впізнаю? Батьківський дім за Радулем. Скільки вони до нас попоїздили.

Доїхали до мосту, що веде на Ріпки, дивлюсь — розтяжка вздовж дороги, — продовжує про історію порятунку. —  Не дозволила чоловіку їхати далі. Повернулися в село. На вулиці ніч. Жабинського завезли додому. Рани перемотали, перебинтували. За ним доглядала мати. Після деокупації забрали в обласну лікарню. Він зараз воює.

Олену з Наташею повезли додому до Андрія. Сказала: «Натворив хе…ні, тепер розхльобуй, мені два трупи в хаті не потрібні». У машині ззаду по полики стояла кров з їх трьох.

— Були тверезі?

— Вони гуляли. Але я з ними не була, не наливала і не бачила. Яровий точно був п’яний. Пляшка горілки тільки так заходила в його рило. Прізвисько в нього було «полковник».

Зранку наступного дня Яровий пішов до кацапів, а потім приїхала автівка «Червоного Хреста». Наташу й Олену забрали в Ріпки, а звідки вертольотом переправили до гомеля. Тижнів два Андрій жив на тій дачі разом із Павлом, сином Олени.

Коли зайшли наші, через два дні його кокнули. Здох на прізвищі Яровий, але документи знайшли на ім’я Андрія Потєхіна.

— Підірвав сам себе?

— Була перестрілка, а тоді наші кинули йому в хату гранату. А в нього в руках ще одна була. Дві і рвонуло. До пояса нічого не лишилося. Його там і покинули. П’ять днів він пролежав. За цей час його ще і коти об’їли. Квітень, тепло. Я дзвонила в поліцію, запитувала, що з ним робити. Бо собаки вже почали тягати. 10 квітня 2022 року Сергій ще з одним односельцем загорнули, що лишилося, у килим, за селом у рівчаку викопали ямку, поклали і прикидали землею. Ні таблички, ні хреста. А Пашу, сина  Олени, повезли на допит у Чернігів.

Ірина Соловей

На другий тиждень окупації пішки дійшов до Рижиків з Києва

Олена Лутченко весною 2022 року разом з Наталією Карпович повернулася з гомеля в Чернігів. Купила дачу в Рижиках. Зараз живе там з 36-річним Денисом, з сусіднього села. Молодший за жінку на 10 років. До себе на зиму забрали і Наталію. Бо її дача так і стоїть розбитою.

— Більше року ходжу на протезах, — виїжджає з-за столу на інвалідному візку Олена. — З Андрієм жили цивільним шлюбом. Народився в Чернігові. Але коріння його з бурятії. Батько росіянин, мати бурятка. Він і схожий був на бурята. Вузькоокий, темний. Батько військовий. Як відставник приїхав жити в Чернігів. Загинув давно на війні в Афганістані. Мати теж покійна. Андрій був військовим ще при радянському союзі.

— Кажуть, у росії воював?

— Наче десь на Кавказі, але, де конкретно, не казав. Був трохи скритний. Навіть за матір нічого не казав, ненавидів її і на кладовище не їздив. Якось прибирала, знайшла документи. Мати перед смертю — рак був — відписала дім на Коцюбинського в Чернігові на сусідку, а не на нього. Був судовий розгляд, суд відмовив у позові. Тинявся по зйомних квартирах. А потім заїхав у Рижики. Останнім часом працював вахтовим методом по два тижні в Києві в охороні. Коли почалася війна, був у столиці. росіяни стояли в Рижиках з першого дня. А він через два тижні при­йшов пішки з Києва в село. По дорозі зайшов у Чернігів до моїх батьків, вони ще їжі йому дали.

До війни симпатизував росії. російське коріння, половину життя там прожив. Він знав і моє ставлення, але не обговорювали це. Любив послухати пісні про днр, просила при мені їх не вмикати. На стіні висів портрет Сталіна. На ножі — «Смерть бандерам». Скандалів через різні погляди в нас не було, руки на мене не розпускав.

У село прийшов 4 березня. Їжу приніс. Зраділи, усі разом будемо. Щастя закінчилося наступного дня. 5 березня пішов у Рябці. Там були підбиті наші танки. Годин п’ять не було. Повернувся п’янючий, приніс купу гранат, більше десяти. Чай, каву, навіть прокладки. Посварилася з ним. Наступного дня він уже хотів, щоб з ним пішов мій син. Забирав його, аби щось добувати. Я стала в позу, не пустила мародерити. Тоді пішли в мій бік погрози. У ніч з 7 на 8 березня ми пішли ночувати до сусідки Наталії. Познайомилися під час окупації.

— Донька допомогла купити тут дачу за пів року до початку війни, — долучається Наталія. — Чоловік за день до війни поїхав у Чернігів, аби зняти готівку з картки, і більше не повернувся. Сиділа без їжі.

— У Наташі витопили піч, — продовжує Олена. — Він, —  має на увазі Андрія, — почав приносити в пакетиках мої речі, магніти з холодильника. Пригрозив кинути гранату. Але не сприйняли серйозно.

Наталія Карпович

«У гомель на гелікоптері»

— 14 березня десь набрав рацій, бігав з ними. росіяни були на іншому боці села, а то вже і вони почали тут їздити. Люди обурювалися. Увечері пішли до Іри з Сергієм заряджати телефон. І він там був. При всіх посварилися. Бо сказала, що через те, що він робить, можуть нас перестріляти. Повернулася в Наташин дім, дорогою зустріли знайомих, Віталика Жабинського і Колю з сусіднього села. Було близько сьомої вечора. Паша з Колею пішов до Солов’їв. А ми втрьох сиділи, свічку запалили.

І тут заходить він: «Шо ви, бухаєте?» Кидає гранату, виходить і зачиняє двері. Вона розірвалася переді мною.

— Я ще дивилася, як вона крутилася на підлозі. Упала на ноги, як коза. Думала, серце зупиниться, я не жилець. На правій руці відірвало мізинець, — додає Наталія.

— У ногах почало пекти, кричала: «Андрію, допоможи», — продовжує Олена. — Зайшов і каже: «А що у вас тут сталося? Це не я, мій двійник. Це був приліт». Я не кричала, болю не відчувала і постійно хотіла пити.

Вижила завдяки тому, що витривала, майже кожного дня після роботи виходила з маршрутки на трасі, 10 кілометрів до рижиків ішла пішки. Коли сусіди не змогли довезти до лікарні, привезли до Андрія. Ніч ми лежали в нього. Зранку, з глибокого бодуна, він зрозумів, що в його хаті буде два трупи. Пішов до росіян. О дев’ятій ранку приїхав російський «Червоний Хрест» — дівчина і два хлопці. Накололи, завантажили в машину і повезли трасою в бік білоруського кордону. Там був польовий госпіталь. Перед тим, як спустити з машини, на очі вдягли чорні пов’язки. Чула, як лікар сказав: «Зараз повезуть у гомель». Перевозили двома гвинтокрилами.

У лікарні було багато наших цивільних чоловіків. росіяни в них стріляли. Думали, що військові. А коли розбирались, що мирні, везли в гомель.

Павло два тижні прожив з ним як заручник.

— Як Андрій себе поводив?

— Як нічого не бувало. Але на вулицю вже виходити побоювався. Боявся самосуду. Казав, що то не він, — пояснює Павло, син Олени.

Через два місяці, 18 травня, нас відпустили додому. З серпня 2022 року вже стала на протези. До вересня 2022 року ще проводила уроки онлайн, — продовжує Олена. — Потім звільнилася. І бажання поки що повертатися до школи немає.

— В Андрія діти є?

— Син, невістка.

— 25 січня мені треба їхати на комісію, аби дали групу інвалідність, — додала Наташа. — На комісії МСЕК попросили витяг з досудового розслідування щодо отриманої травми. Через це довелося його відкопати. Приїздили троє слідчих.

— Добре, що його вбили. Якби судили, через 10 років вийшов би. Зараз живу з постійними фантомними болями, — каже Олена. — Для мене була радість, що вижила і що не лежача. Роблю все, але повільніше. Психологічну травму отримав син. Він тепер мій опікун. А я стараюся не думати про цю історію. Декілька разів була в салоні краси, робила зачіску, манікюр.

— Як познайомилися з новим чоловіком?

— Знала його з 2011 року, у нього тоді була цивільна дружина. Коли повернулася сюди, почали спілкуватися. Денис мені допомагав по дому. Дрова рубав. Возив мене в центр села, у сусідні Рябці, чотири кілометри від Рижиків.

— Проблеми в цьому не бачу, — відповідає Денис на питання, чи не важко було піти до жінки, у якої ампутовані дві ноги. — За цей час звик. Разом більше року. Ну на колясці, нічого страшного. За часом трохи все повільніше. Виходимо, гуляємо на вулиці. Працюю в сусідньому селі, в охороні.

* * *

Ірина з Сергієм Солов’єм дім у Рижиках купили перед війною. Жінка працювала на «Нивках» потім в «АТБ» на Ремзаводі охоронницею. Чоловік будівельник. 16 квітня минулого року їхав у Чернігів допомогти брату, на блокпості дали повістку, через два дні вже поїхав на навчання. Зараз під Вугледаром.

* * *

Рижики поділені на два кутки, дві вулиці. російська техніка їхала з траси, через Рябці. На одному боці села були буряти, обстрілювали хати, гатили по сусідніх селах, їздили в  Деснянку. Забирали в місцевих консервацію, курей. «Какой маленький городок, да с асфальтом», — згадує слова росіян 70-річна Катерина ТЕМЧУР, місцева жителька. — У селі 98 дворів, але не всі хати жилі.

Юлія СЕМЕНЕЦЬ. Фото автора

Газета “Весть” продається в кіосках і на розкладках у супермаркетах, у поштових відділеннях Чернігова та області, а також її можна передплатити на сайті “Укрпошти”.

Пошук по сайту