«Коли свекруха поховала бабусю, дітей та чоловіка — у Чернігові стало тихо»

43-річна Світлана ЖЕЛДАК втратила всю свою родину: чоловіка, 42-річного Михайла Желдака, дочку, 21-річну Поліну, сина, 16-річного Гліба, зятя, 33-річного Євгенія Коваленка, та бабусю, 87-річну Поліну Печерну. Це сталося третього березня, в одну мить. На Старій Подусівці в Чернігові. Російський літак скинув бомби у провулок Білоруський. А перед тим бомбив школи, 18-ту і 21-шу. Провулок поряд з 21-ою школою.

Зліва направо: Гліб, Михайло, Світлана та Поліна Желдаки.

«Вони ходили по мені на руїнах»

— На одному із уламків, що знайшли у дворі, було написано: «250». Очевидно, кілограми, вага бомби. Вона прилетіла в наш двір третього березня о 12.15, розірвалася під вікнами спальні. І всі мої загинули, — намагається здаватися спокійною Світлана. — Ми були в домі моєї мами Валентини Васильченко. Я, чоловік, Поля з Женею сиділи в коридорі, поміж двох стін. Мама з бабусею і Глібом були в залі. Я собі вибрала найнебезпечніше місце. З одного боку двері, з іншого двері та вікно. Миша — у метрі від мене. Сирена гула, як летів літак, я не чула. Тільки хлопок. І все… Стіни, стеля впали на нас. Мене не контузило, не оглушило. Я все розуміла. На підлозі намацала телефон, що вилетів з рук. Витерла футболкою пилюку з телефону. Почала дзвонити друзям, знайомим. Чула, як дзвонив телефон Миші, то була його мама. Я всім казала: «Нас привалило». Приїхали військові, наш знайомий, почали розкопувати. Я кричала, пояснювала, де хто знаходиться. Вони слухали, звідки голос. Ходили по мені зверху, на руїнах. Я відчувала, як ступали ногами, кричала: «Ви ходите по мені, я тут».
Світлану витягли першою. Під завалами руками дотягувалася до ніг чоловіка, дітей.
— Гліб сидів на дивані в залі, коли його дістали, був ще живий, — заплакала Світлана. — Бабуся сиділа в кріслі, так у ньому і померла. Під завалами я чула, як важко дихає Миша, він старався піднятися. Поліна сильно плакала, а потім різко затихла. Женю майже не чула. Думаю, він помер першим. Ще під час того авіанальоту загинув наш сусід Олександр Джуман, йому було 70 років.
— Ви ховалися в погребі, потім перестали. Чому?
— У Гліба була астма. У погребі напади стали все частіше і частіше. 5-10 хвилин і задихався. Інгаляцію робили 3-4 рази на день. А її можна було робити два рази максимум на добу. Ліки закінчувалися. Мама між тривогами бігала в аптеку, та все порозбирали.
— Що написано у свідоцтвах про смерть?
— У всіх наших однаково: здавлення грудної клітки. Але в Гліба була травма голови. У бабусі теж був удар по голові.
— Чи турбувало недобре передчуття?
— Істерика. Мені хотілося повернутися до будинку свекрухи, де ми жили. Там не було надійної двохстінки, а у мами була. І ми 24 лютого прийшли в надійний дім. А в голові крутився гімн України. Ті рядки, де «душу й тіло ми положим». Постійно його наспівувала.
Що було наступного дня, 4 березня, згадати не можу. У пам’яті вже події ночі з 4 на 5 березня.
Наших мертвих забрали до моргу на Пирогова. Сказали, що тіла будуть на зберіганні, поки не закінчиться війна. Потім ми з свекрухою сиділи в підвалі її дому і слухали гул літака. А на ранок вирішили виїжджати з Чернігова. Ще два дні просиділи в підвалі філармонії. 7 березня я і мама виїхали в Городенку Івано-Франківської області. Там нас прийняли родичі покійного зятя Євгенія. Свекруха Тетяна Желдак залишилася в Чернігові.

«Якщо прилетить в морг, нікого до купи вже не зберуть»

— З Городенки майже кожного дня я дзвонила в морг. Просила, аби їх не ховали в загальній могилі на кладовищі, що в Ялівщині, під номерками. Подруга ходила на кладовище, дивилась таблички, моїх серед них не було.
Я не дозволяла ховати і свекрусі, поки не повернуся в Чернігів. Місто сильно бомбили, і працівники моргу сказали, якщо до них прилетить, нікого до купи вже не зберуть.
Ховала їх Тетяна Володимирівна 31 березня о 12.00. На забарівському кладовищі. Того дня, двома годинами раніше, на тому кладовищі ховали іншу родину з п’яти людей (33-річний Кирило, 31-річна Тетяна,4-річні Матвій та Мілана, двійнята, та 12-річна Софія Манько загинули під час авіанальоту 13 березня. Їх дістали з-під руїн гуртожитку на ЗАЗі. — Авт.).
Для наших зробили одну широку могилу і опустили в неї п’ять трун поряд. Коли поховали, у Чернігові стало тихо. З 1 квітня росіяни почали відступати.

Поліна та Євгеній: навіки разом

— Хтось із похороном допоміг?
— Друг, начальник з охорони праці. Миша працював у «Обленерго» заступником начальника служби засобів обліку. Подзвонив до мене, сказав, що поховали і зробили все як треба. Чи підприємство допомогло, чи він особисто за свої гроші, не знаю.
Коли була в Городенці, думала, повернуся до Чернігова, провідаю всіх на кладовищі і, скоріш за все, виїду з міста. Але повернулася в кінці травня і поки не можу виїхати. Не готова. Була в гостях у двоюрідної сестри в Туреччині. Але і там не змогла відволіктися. Літаки гудуть, а потім уночі мені сняться кошмари. Я відчуваю, що мені треба бути в Чернігові. У той день, третього березня, я не прислухалася до свого передчуття. Не настояла, аби повернулися до будинку свекрухи. Зараз намагаюся робити так, як відчуваю.
— Гліб любив грати на барабанах, — показує відео на телефоні Валентина ВАСИЛЬЧЕНКО.
— А Поля гарно грала на гітарі і співала, — продовжує Світлана. — І дуже любила читати. Коли забирали її речі з університету, вирішила залишити книжки. Можливо, комусь вони потрібніші. Незадовго до вторгнення вона брала участь у конкурсі і їй надіслали книжку із позолоченими сторінками. Так гордилася нею. Але недочитала…
Я займаюся шугарингом (воскова епіляція). Євгеній з Полею жили в Ніжині. Поліна вчилася в Ніжинському університеті імені Гоголя на вчителя англійської мови, займалася репетиторством. Євгеній якийсь час працював у Ніжинській міськраді, потім у Лосинівці.
— Що зі зруйнованим будинком?
— Приходила комісія, склали акти 100-відсоткового руйнування житла. Поки що все. У Городенці нас викликали до прокурори. Сказали, коли справи будуть розглядати міжнародні суди, тільки потім, можливо, буде якась компенсація. Скільки років чекати, невідомо. Отримали компенсацію 26 тисяч гривень від міської ради.

Юлія СЕМЕНЕЦЬ.
Фото із архіву Світлани ЖЕЛДАК