Гадали на руїнах, чи повернеться війна у Чернігів. Рамки показали: ні. Але прильоти можуть буть

— Що буде війна, я знала давно. Мені рамки вказали (біолокаційні рамки. — Авт.), — розповідає 64-річна Ольга ЛУПЕКО. Живе в напівзруйнованому будинку на Любецькій, 34 у Чернігові. — Рамки показали, що 24-го почнеться, а 22-го закінчиться. Щоправда, місяця не знаю, — каже Ольга і веде далі у двір. На імпровізованій кухні ще стоїть посуд, поряд — купка дров. — Я запасла дрова з осені, порубала і склала. Зробила дворовий туалет на вулиці. Коли були воєнні дії, готували тут для себе і волонтерам. Їли равіолі з каракатицею. Світла ж не було в місті, ресторан нам безкоштовно віддав, щоб не пропало. Коли летіли ракети, я стояла на порозі, курила. Гуркіт страшенний. Піднімаю голову вгору, одна труба полетіла вправо, друга — вліво. Мене відкинуло, собаку Лео прибило до землі. З одного боку горить баня, з іншого — дим, потрапило в будинок на Чорновола. Це було в березні. У наш дім прилетіло 13 березня.

Ольга Лупеко з рамками

— Як давно ворожите? А можете і нам поворожити? — просимо жінку. Ольга виносить рамки. Дві залізні палки з ручками, зігнуті буквою Г.

— Та я ж не гадалка. Це біоенергетика. Рамки купила років двадцять тому. Пройшла курси у 2002 році, — додає Ольга. — Щоб знайти відповідь на питання, яке хвилює, треба зосередитися, узяти рамки в руки і про себе промовляти його. Питання потрібно чітко сформулювати. І якщо рамки схрестяться, означає «так», якщо розійдуться в різні боки – «ні».

— Запитайте: чи повернуться воєнні дії в Чернігів?

Ольга тихенько щось нашіптує. Рамки розходяться.

— Показує — ні.

— У Чернігові буде тихо?

Ольга знову зосереджується на рамках. На декілька хвилин вони замовкають і не рухаються.

— Мовчать. Можливо, неправильно поставили питання, — уточнює жінка.

Ольга починає знову щось нашіптувати. Рамки розходяться.

— Так? — запитуємо. Жінка мовчить.

На руці в Ольги досі висить на резинці ключ від укриття.

— Як тільки чую сигнал повітряної тривоги, відразу біжу і відчиняю підвал. Стіни нашого будинку міцні, по 50 сантиметрів. Нового житла не хочу. Хай відновлюють, — вважає жінка.

У дев’яти квартирах до 24 лютого тут проживало 15 мешканців.

— Тільки прибрала плісняву. З’явилася після пожежі, — зустрічає біля входу в будинок 70-річна Анна ДОВБИШ. — Газ до будинку не проведений, на електриці. Туалети прибудовували кожен собі. Вода є. Давайте піднімемось на другий поверх. Дивіться, які тріщини.  Будинок 1949 року. Розташований між школою №13 і колишньою меблевою фабрикою. Зараз там ІТ-центр «ЕВО». З вулиці будинок без вікон, двері забиті, вигорілий другий поверх, дах потрощений.

Анна Довбиш біля свого будинку по Любецькій, 34

— Як бомбили з літаків, поряд якраз проходив чоловік з дружиною, у руках тримав велосипед, — згадує Анна Миколаївна. — Жінку контузило, чоловіку відірвало голову. Тіло відкинуло метрів на 50, велосипед — у канаву. Голову так і не знайшли. Уламки цієї бомби відлетіли в наш будинок.

З мешканцями сусідніх будинків патрулювали наш двір. Олександр Черкас, разом зі знайомими,  спіймав росіянина біля нашого будинку. Він ставив мітки.

— Як впізнали ворога?

— Коли вони підійшли, чоловік поводив себе нервово. Розмовляв чистою російською мовою. Потім біля нашого будинку бачили ще трьох росіян з автоматами в машині. Питали, як проїхати у центр міста. Голими руками на них не пішли. Подзвонили до поліції і начебто їх відразу затримали. Згодом Сашко з сусідами спіймали недалеко від дому ще двох росіян. Коли були у дворі, почули розмову двох чоловіків, які казали: «Какой у них город скучный, негде водку купить!»

Сліди прильоту

Анна Довбиш думає, що будинок знесуть:

— Було три комісії. Усі сказали: ремонту не підлягає. Краще знести і побудувати на цьому місці п’ятиповерхівку. Я готова чекати. Подруг у мене багато. На зиму запрошують до себе. Син з родиною проживає окремо, але в нього маленька квартира. Зараз у нашому будинку живе шестеро. Усі на першому поверсі.

Ольга САМСОНЕНКО. Юлія СЕМЕНЕЦЬ.
Фото Юлії СЕМЕНЕЦЬ