Батюшка Володимир з Катерининської церкви перед службою сірим «Ланосом» розвозить молоко.

13.04.2023 | Перехрестя

63-річний Володимир ЛЯЩИНСЬКИЙ, батюшка Катерининської церкви, тримає п’ять корів, дві телички, бика, коня Кузьму. Живе в Андріївці, за 25 кілометрів від Чернігова. Майже кожного дня перед службою возить молоко чернігівцям. Зранку його чекають в Астрі (околиця міста), Шерстянці, Старій Подусівці, у районі «Градецького», у центрі.

— Курей, качок, індиків ніколи і не рахували, — зустрічає біля двору 57-річна Ніна ЛЯЩИНСЬКА, матушка. У светрі, жилетці, джинсах і гумових чоботах. Знімає робочі рукавиці, тисне руку. — Пораємо хазяйство всі гуртом. Льоха, брат мій рідний, допомагає нам і з хазяйством, і піч топить два рази на день, — розказуючи, заводить в один із хлівів.

— Батько (так зве вдома батюшку) у нас — добра людина. Молока ж багато. Набере в багажник, після служби роздає прихожанам. Я кажу: «Володю, безкоштовно роздаєш, то і доглядай сам. Сіно ціле літо заготовляй, на пашу гони». Тоді вже батюшка почав казати людям, що матушка лається. А вони: «Ноги не ходять, підвези під будинок, я і покупців знайду». Так телефонним радіо і почав возити молоко. У кожного є номер, дзвонять, домовляються, куди і коли привезти.

Літрів 60 за день з усіх корів надоюємо вручну. Хтось вечірнє просить, хтось свіженьке. Одні п’ють, інші сири, намазки всілякі роблять. Розвозить у банках. Не переливає, так дає. А пусті назад приносять. Інколи, як бачить, що немає грошей у людини, а вона стоїть, дивиться… Може і просто так дати. Або мам, що  з малими дітьми гуляють, пригощає. Скільки грошей бере, не питаю. Мо’, 60 чи 65 гривень за три літри.

— Угадаєте, де з якої корови молоко?

— Я не «молочна» людина. Це до батюшки, він його здорово любить, як не піст.

А ще в нас було 18 свиней. Продали, аби було за що відбудувати дім, — показує рукою на великий будинок через дорогу. Через паркан видно високий дерев’яний хрест. — Раніше то була андріївська лікарня. Давно-придавно її закрили. Приміщення гуляло, розвалювалося. З ним нам допомогла покійна Наталія Романова (була головою облради, заступником голови ОДА. — Авт.). У нас же дев’ятеро дітей. Шість доньок, троє синів. Зараз сини воюють. Після загибелі зятя Івана Томілка воювати пішла і донька Наталія.

— Зі святом, — заходить у хазяйський двір отець Володимир. Розмовляємо якраз на Благовіщення. Батюшка у светрі, джинсах, гумових чоботах.

— То наша Мурашка, а це Лиска, — знайомить з коровами матушка.

— Не Лиска, а Розка, — плутає батюшка.

— Батьку! — поправляє матушка, — Розка далі, а це Лиска.

— Та ти краще Васька нашого випусти, нехай побігає, — запрошує до другого сараю батюшка. — З ним і по душам можна побалакати, — жартує.

— Зараз оцю мелоч заженемо, — має на увазі качок, що ходять у загороді,  — і відра з водою по сторонах поставимо, бо позносить.

— А тут, — показує на другий сарай матушка, — у нас стоїть Боня.

— Називаємо її Боні М, — підхоплює батюшка. — Бо о дванадцятій ночі починає співати. Як захотіла їсти чи пити, так і горланить. Орки, як тут були, ледь не застрелили її.

— А це Марта. Гарна, з Борзни привезли. Боню вони везли з області.

— Хто вони?

Живодьорами їх називаю. М’ясники. На бійню. Якраз я вийшла на вулицю, дивлюсь — везуть, — продовжує матушка. — Зупинила. Глянула, корова хороша ж. Шкода. Купили за 17 тисяч гривень. Як гроші в хазяйстві є — недорого. А як немає, — махає рукою. — Позичаємо в людей, віддаємо. А вона ж ще і тільна!

На стіні хліва вуглем написані цифри, дати.

— 17 жовтня Боня гуляла. 9 жовтня — Роза, — пояснює матушка. — Як нема під рукою на чому записати, позначки на стіні робимо. Он номер телефону тієї жіночки, що парує штучно.

— Головне — Васька, — інтригує батюшка, махаючи рукою на корів. — У цьому хліві разом з Ваською живе теличка Вишня, — заходить у хлів.

— Боїться виходити? — перепитує матушка.

— Та яке, вона у вівсі сидить, ніколи їй, — каже з хліва батюшка. Виганяє палицею з хліва. А за ним вискакує і бик Васька. Грязюка летить у різні боки. — Васька з Вишнею разом гуляють.

— Вишня менша і без ріг, а спротив робить, ні грама не вступає бику, — сміється матушка.

— Разом же росли, — додає батюшка. — Бик мій ручний.

— Батько прийде до нього: «Васька, мій Васька». Чухає біля ріг. А він за ним ходить, — характеризує бика.

— Васька, ох ти ж, мій Васька, — батюшка підходить до бика, чухає морду. — Хороший мій. Як де яка каструля стоїть, рогами підкидає. Треба все прибирати. Він родом з Лукашівки, де орки «сафарі» зробили. З ферми Григорія Ткаченка. Породистий. Перед самою війною його взяли.

Вишня, разом з биком Ваською починають буцатися. Бігати загорожею.

— Як малий був, я його контролював. Ручним був. Виріс, сили більше, ніж у мене, — додає батюшка. — Раніше ж на пашу всіх водили, а тепер, мабуть, не поведемо. Орки їздили селом, хто знає, чого залишили.

— У кінці березня, коли вони заїхали в Андріївку, прийшли до нас і кажуть, — повертається матушка до росіян, окупацію і корови Боні. — Питають: «Чей олень орет?» Кажу: «Ні в кого оленів у селі немає». — «Мать, врешь, олень есть, я видел». Привела в хлів, показала. «Так это че, олень же!» «Корова. Молоко пив колись?» «Скажи ему, пусть закроет свое еба…о, а то расстреляю». «Стріляй, — кажу, — прямо зараз, бо не закриє вона його». Наш батько привчив, о пів на дванадцяту ночі може принести їм якихось смачнянок, яблук, буряка. Звикла. Як кричить, пів села чує. Аж тут його командир прийшов, оцей, що корову з оленем плутав, каже: «Скотина, мать, как называла, корова орет? Застрелить пришел». А він йому: «Ты был в том доме? Тут батюшка живет, ничего здесь делать такого нельзя». Не застрелили нашу Боню.

— Хто придумує клички і не плутаєтеся?

— Або за місяцем народження, або за окрасом, — каже матушка. — У мене теличка є, чорна з біленьким. Я її Красунею зву.

— Як познайомилися з батюшкою?

— Я родом з білорусії, приїхала в 1970 році в Количівку. Познайомилися в кінотеатрі. Він тоді був заступником капітана, працював у річному порту в Чернігові. Тоді капітаном став на «ПТ-4».

Як порт розпався, був лісником. А в нього в сім’ї всі чоловіки батюшками були. Кажу: «Володю, дід Петро Лисиця служив у церкві біля Центрального базару, уже слабий. І на ньому династія закінчується. Може, і тобі треба йти навчатися?» Спочатку не хотів. А тоді якось пішов до діда, поговорив.

Зранку прокинувся, каже: «Я буду священником».

Два роки вчився в семінарії в Чернігові, а куди йти служити? Підказали нам, що в Чернігові зареєстрована Українська церква Київського патріархату. На той час був храм Михайла і Федора та П’ятницька. Він пішов до владики. Пів року ще вчився служити українською мовою. З 1999 року було його перше Різдво і Водохреща.

Юлія СЕМЕНЕЦЬ. Фото автора

Володимир Лящинський чухає бика Ваську

Ніна Лящинська

Бичок і теличка