Жили в будинку на узбережжі Балтійського моря. А спершу хотіли ховатися в підвал церкви, куди прилетіла бомба
Оксана та Андрій ТИМОФЕЄВИ відкрили дитячий будинок сімейного типу.
Прийомна родина поселилася в триповерховому особняку на Бобровиці в Чернігові. Субвенцію, чотири мільйони 660 тисяч гривень, на його придбання надала держава. Зробили ремонт, заселилися. Обжилися, налагодили побут і відносини.
А через рік у Чернігів прийшла війна. Один з найбільш постраждалих від росіян мікрорайонів міста — Бобровиця.
Було десять, тепер 11
30 жовтня, початок другої дня. Будинок на місці, Тимофеєви вдома. Довга вішалка в коридорі вся в куртках, як у шкільному гардеробі. 45-річний Андрій приїхав на обід, 43-річна Оксана виймає з духовки шарлотку. Філя йде на футбол, Діма — на дзюдо, їх треба нагодувати і відправити в першу чергу. Потім обідає Данило — йому до лікаря. З училища повернулася Юля. Учиться на технолога. А Катя буде кулінаром-кондитером. Вона затримується, пішла на театральний гурток. Данило навчається в коледжі транспорту та комп’ютерних технологій.
«Весть» писала про велику родину Тимофеєвих у січні 2021 року. Тоді було 10 дітей, порівну дівчат і хлопців. Четверо, народжених Оксаною, і шестеро прийомних, «народжених серцем», — поправляє Оксана. Вона не любить питання: «А де ваші, де не ваші?»
— Ми ж в одній родині, вони всі мене називають мамою. І всім я мама.
Зараз у родині 11 дітей. Ще двоє за кордоном.
Андрій цілує дружину, відщипує шматок яблучного пирога з Даниної тарілки і біжить на роботу. Данило проводжає батька скептичним поглядом.
— А пахне як! — крутиться коло столу семирічна Вероніка.
Шарлотка розділена порівну на всіх, великих і малих. Дісталося і бабусям по шматочку. Ольга Михайлівна і Лілія Іванівна, Оксанині мати і тітка, зараз також тут. Їх житло зруйнувала війна.
— Швиденько, щоб не запізнитися, — розбирають по одному онуку бабусі. Допомагають Оксані відвозити-забирати дітей.
Усі школярі навчаються в школі №30.
Андрій та Оксана — у команді лідерів християнської церкви «Перемога».
Менших взяли, старших не віддали
— Восени 2021-го соціальні служби нас попросили забрати двох дівчат і хлопчика. Кажемо: «У нас же десять. Більше не можна». А нам: «Дівчата вже дорослі. Навчаються в училищах, нехай ідуть у гуртожиток».
Старших ми не хотіли відпускати в гуртожиток. Учаться, співають у церкві, на молодіжки туди ходять, до недільної школи. А поки навчаються, можуть законно залишатися в прийомній родині. Але служби вчинили по-хитрому. Надіслали нам фотографію цих трьох діток. Ну от навіщо так робити? — сміючись, сплескує руками Оксана. — Ну, ми за них почали молитися, щоб вони потрапили в гарну сім’ю. Аж із соціальної служби знову дзвонять: «Ну що, вирішили?» І ми поселили старших дівчат, Альону, Аліну та Юлю, у свою трикімнатну квартиру на Толстого. Тітка Ліля, яка там жила, переїхала в Слободу до моїх батьків. У квартирі на Толстого є меблі, техніка. Ми самі там жили до того, як у будинок на Бобровиці переїхали. Через дорогу церква «Перемога», куди дівчата ходять.
А ми забрали трьох діток Лобачових з Лісковиці: 13-річного Іллю, 11-річну Уляну та семирічну Вероніку.
Якби ховались у церкві, було б 15 трупів
— Уже 24 лютого ми почули звуки бою. А в нас тут немає ні підвалу, ні погреба, — сідає за стіл поміж дітьми Оксана. — Думали ховатися в підвалі нашої церкви. Як варіант можна було там сидіти скільки завгодно: ремонт, чисто, тепло, є мікрохвильовка, продукти.
Якби ми туди доїхали, було б 15 трупів. 19 березня російська бомба прилетіла просто в приміщення церкви. 94 відсотки руйнувань. Згоріло все, включно з підвалом. Апаратура, стільці, особисті речі. 19-го і в будинок на Толстого, де дівчата жили, був приліт. Повилітали вікна, двері, будинок горів.
— Що вас затримало, що ви туди не поїхали?
— Господь нас врятував. Дуже скоро ми зрозуміли — треба виїжджати з міста.
Андрій пішов на своє СТО, забрав дві машини. Робочу, якою запчастини містом перевозив, і машину мого брата, який у Києві. Понавішували написи «Діти». На всіх блокпостах нас зупиняли. Просили почекати хвилину… І несли корзину яблук, лимонад, цукерки. У кого що було. Тому ми незламні! Я просто ридала. Це ми вам, хлопці, повинні, а не ви нам!
Передзвонили з міжнародної християнської місії «Час служити»: «Вас прийме Швеція».
«Син пальцями тримав повіки, щоб я не спала»
— До Швеції добиралися тиждень, — розповідає Оксана. — З нами була родина Єрмоленків, це наші друзі з чотирма дітьми. Сама за кермом їжджу максимум у Слободу. А тут їхала через усю Україну. Три дні підряд. Чотири машини. У кожного з нас, дорослих, був штурман: хтось із старших дітей. Вони протирали нам очі вологими серветками, щоб ми не спали. Я так хотіла спати, що просила Даню пальцями тримати мені повіки, щоб не закривалися. Коли відчувала себе бадьорішою, дозволяла спати йому. Каву пили, але не всюди вона була.
Зупинялися в Черкасах, у Хмельницькому, потім у Львові. У Хмельницькому спали в баптистській церкві на матрацах. Прийняли як рідних. Нагодували, душ надали, із собою пайки поклали. А в Черкасах є наша церква «Перемога». Їдемо на заході України, така тягучка, машини ледь просуваються. А люди просто з вулиці стукають у вікна машин. І коли відкриваємо, вони нам накидають: бутерброди, соки, булочки, яблука, банани… Бо знають, що ми тікаємо від обстрілів. У Львові зустріли, нагодували. Дали відпочинок. Запаркували наші машини, там їх залишили. А нас автобусом відвезли на кордон.
Мою «Шкоду Фабія» ми зразу віддали на волонтерство. Уже через рік, перебуваючи у Швеції, ми по телефону її продали. За копійки, бо була вже на той час добре покоцана і пом’ята.
Показують мені відео. Пором, як корабель. Плили через Балтійське море десять годин. Безкоштовно для українців.
— У Швеції біля Балтійського моря — будинок Християнської місії.
Наша родина жила в будиночку для дитячих таборів, при церкві. На узбережжі. Управителі — подружжя Ян та Маеган. Років по 70. Вони про нас піклувалися як батьки. Ще був Свен, диякон церкви, який приймав і розселяв українців. Неймовірний! Ми дивувалися, як так можна ставитися до чужих людей. А чи змогли б ми отак прийняти людей з іншої країни? Вони відкривали нам свої будинки, несли свою їжу, одяг.
Ми були перелякані, але постійно молилися: і вдома, сидячи в коридорі на лахах, і в дорозі, і в Швеції за рідних. І Бог врятував. Півтора року ми там жили.
Не хотіли бути нахлібниками, чоловіку знайшли роботу
А мої батьки в Слободі жили в погребі, бо хату зайняли росіяни. 30 днів в окупації. Я дуже переживала, спати не могла.
Оксана за час перебування у Швеції дуже схудла. Якщо порівняти початок війни і зараз, половина Оксани.
— 30 березня Слободу звільнили наші. Я щодня зв’язувалася з братами по церкві: «Як тільки село звільнять, вивезіть моїх батьків». І от брат-волонтер поїхав і забрав звідти 16 людей.
Наступного дня росіяни покинули область. Але хто ж знав.
— Я зі Швеції поїхала за ними в Україну, до Львова. Забрала матір, батька, тітку Лілю і собаку. І ще одну багатодітну родину з села. Один хлопчик з інвалідністю, один двомісячний, народився перед війною. Боялася, що не погодяться. А вони пишуть: «Боже, яке в тебе велике серце! Забирай усіх, кого зможеш».
— Виплати вам платили?
— Парадокс! Нашій сім’ї не платили нічого. Бо у Швеції немає дитячих будинків сімейного типу. Прийомні є, опікунство є. А ДБСТ, де 10 і більше дітей, немає.
Їх церква взяла на себе місію фінансово опікувати нашу родину.
А Україна не припиняла надавати нам наші виплати, гроші йшли на картку. Я розраховувалася нею в шведському магазині через PayPass. Гривні автоматично переводились у крони: 1 до 4. І ця виплата в нас розходилась за тиждень.
В Україні Тимофеєви отримують на кожну прийомну дитину два з половиною прожиткові мінімуми. І зарплата прийомних батьків — 13 тисяч на двох. Так і зараз.
Церква Свена зробила Андрію шведську картку і переводила туди готівку. Ми не хотіли бути нахлібниками, і вони знайшли йому роботу. Косив траву на газонах, над дорогою. У Янового сина є приватна дорожньо-будівельна фірма.
— Бесідки ми там ще будували, — додає Данило. Він працював разом з батьком. — Платили вісім-вісім з половиною євро за годину з вирахуванням податку. Але робота була не завжди.
Найстарша донька, 21-річна Альона, навчається на кухаря-кондитера у французькому коледжі., 20-річна Аліна — на перукаря-візажиста. Це два різні селища неподалік Парижа.
Перша дочка поїхала зі Швеції до Франції через місяць, друга через пів року. Альона хоче коли-небудь повернутися. Аліна мріє залишитися там. Зустрічаються, селища поряд. Вони з однієї сім’ї: наші перші, Пилипенки, — Діма, Катя, Юля, Аліна та Альона.
Тимофєеєви повернулися додому чотири місяці тому, у липні.
— Щоб доїхати, купили там дві беушні машини. Грошей мої брати позичили. На цих двох семимісних машинах і приїхали. «Дача Логан» і «Вольво». А розмитнення потім дорожче за самі машини вийшло.
— Приїхали, а будинок цілий?
— Вилетіли три вікна. Церква допомогла встановити.
В Андрія було своє СТО «Форест». За час війни там що не розбомбили, то рознесли, розібрали. Хлопець, який з ним працював, компаньйон, не виїжджав, волонтерив. Телефонує: «Що з СТО робити?» Андрій каже: «Якщо хочеш, приходь і працюй». Він прийшов, понаводив там порядки і відновив роботу. І коли ми повернулися, Андрій уже пішов працювати до нього.
Олена ГОБАНОВА. Фото автора
Газета “Весть” продається в кіосках і на розкладках у супермаркетах, у поштових відділеннях Чернігова та області, а також її можна передплатити на сайті “Укрпошти”.
Пошук по сайту
Категорії
- Місто (719)
- Війна (248)
- Перехрестя (178)
- Політика (90)
- Кримінал (86)
- Здоров'я (73)
- Заєдісь! (58)
- Довоєнне (45)
- Весілля (29)
- Проєкт «Допоможи випускнику потрапити на шкільний бал» (29)
- Будмайданчик (26)
- Земля (21)
- Про простих (16)
- Промка (15)
- Чорна скринька (13)
- Життя (10)
- Жіноча рада (9)
- Акція (8)
- Про складних (8)
- Кіно (8)
- Ковід (8)
- Розгрузись (7)
- Новини (2)
- Точка зору (1)