— Якби не ці янголятка, з глузду вже б з’їхала від горя, — притискає до себе маленьких онуків 55-річна чернігівка Світлана МАКЛЮК, чернігівка. — Окрім трьох онуків: однорічної Женечки, дворічної Богданки і чотирирічного Дмитра — ніякої радості в житті. За рік втратила двох синів.
Молодшому сину Євгенію було 22 роки. Як тільки почалася війна, він не вагаючись пішов у тероборону. Загинув торік третього березня, коли розбомбили школу №18.
2 березня цього року не стало старшого, Ростислава. Йому було 29 років. Нещасний випадок — тримав автомат, випадково натис на курок, поцілило в голову.
Женя не встиг створити сім’ю. Від Ростика залишилося троє дітей, — продовжує Світлана Андріївна. — Дмитрика днями в село Гучин забрала сваха. Ми їй і гроші передали, аби відправила дочці, щоб та нарешті повернулася в Україну. Невістці Ані 23 роки. У червні вона з Ростиком і дітьми виїхали до Німеччини. Щось там між ними сталося, посварилися. Як розповідав мені син, Аня там знайшла іншого і покинула дітей. Він чекав, що хоча б до малих повернеться, але цього не сталося. Багато речей довелося залишити в чужій країні, і він сам з трьома малятами повернувся 8 січня додому.
У гуртожитку, де ми живемо, у нього своя кімната, у мене теж своя, в іншому крилі. Я пішла на пенсію як матір, яка втратила сина на війні, отримала виплати за загибель Євгена, і тому постійно допомагала Ростику.
Він пожив сам і вирішив розлучитися з дружиною і виховувати сина і доньок. Познайомився з молодою жінкою, у якої є своя дитина. Вона прийняла його діток. Будували плани на майбутнє. Я собі придбала двокімнатну квартиру, уже і речі туди перевезли. І надивилася сину трикімнатну, щоб усім чотирьом діткам місця було вдосталь. Уже і завдаток дала. 20 березня мали оформляти купівлю-продаж. Готувалися поминати Євгенія — рік. Ростик купив на могилу квіти. Того дня ми Ростиславу і машину купили. Здавалося, життя налагоджується, і тут таке горе, наче пороблено.
Онуки в той час були в мене, у кімнаті сина, дитина його дівчини і сусідська. Прийшов сусід Едик, — схлипує Світлана Маклюк. — Що сталося, знаю лише з його слів. Ростик дістав з шафи автомат. Звідки він у нього взявся, і гадки не маю. Я не раз прибирала в тій шафі, за кілька днів до цього у всій кімнаті, і не бачила зброї. Став крутити в руках. Сказав: «Подивись, що в мене є». Едуард відповів, що з такою штукою треба обережно. Якраз у цей час запищали діти. Едик відволікся на них, і пролунав постріл. Кімната розділена на дві частини, усе сталося в тій, де кухня, біля вхідних дверей.
— Світлано Андріївно, у поліції кажуть, що того вечора Ростислав із сусідом випивали.
— Можливо, але точно за столом не сиділи, бо там місця дуже мало.
— Також вони з’ясовують, чи трапилося це випадково, чи він хотів вкоротити собі віку.
— Я на сто відсотків упевнена, що це не самогубство. Не було причин. І настрій у сина був не пригнічений. Я ж щодня його бачила.
— Наразі поліція встановлює звідки взялася зброя. Можливо, її ще рік тому приніс молодший син?
— Нічого він додому не приносив. Для мене наявність автомата — загадка, яку не можу розгадати, — очі жінки наповнюються сльозами. Вона дивиться на стіл, на якому стоїть фото Ростислава, біля нього — чарка. накрита шматочком хліба. — І в снах не приходить, щоб розпитати.
Та сльози швидко зникають. Маленька Євгенія проситься на ручки, Богданка — на горщик.
— Я не маю права впадати у відчай, бо потрібна дітям, — говорить Світлана.
— Але ж їхня мати повернеться і може їх забрати.
— Звісно, але в яких умовах вони житимуть? Чи буде вона за ними доглядати, чи тільки отримувати дитячі гроші, а їх покине на матір у селі? Я буду пильно стежити на нею. І якщо не дасть ради, буду оформляти над ними опіку. Бо онуки — найдорожче, що в мене нині є.
— Ми стояли, усе сталося раптово. Це було необережне поводження, нещасний випадок, — небагатослівний 41-річний Едуард Подтепа, сусід, який був під час загибелі Ростислава Маклюка.
