Як ви відсвяткуєте закінчення війни?

Чернігів під обстрілами. Березень-2022. Фото Олени Гобанової з вікна її квартири

Три роки тому, також у березні, ми з сусідами сиділи на лавці під своєю 13-поверхівкою на Масанах у Чернігові. Прислухалися до вибухів, грілися, бо в квартирах було холодніше, ніж надворі. І мріяли: коли цей жах закінчиться, ми повиносимо столи, накриємо просто отут. Зберемося всім будинком і гучно відсвяткуємо!

Ніяких столів ми так і не накривали. Війна триває. Але ж все має кінець.

І я запитала чернігівців зараз: «Як ви святкуватимете закінчення війни?»

Катерина Литвин, 41 рік, начальниця відділу культури управління культури Чернігівської міської ради

— Аби ще знати, коли вона закінчиться… Однозначно, від весни 2022 року настрій змінився. І люди, з якими ти планував святкувати цю перемогу, ідуть. Не дочекалися. Одні за віком, інші на щиті.

У період окупації ми сиділи в погребі. У селі Новий Білоус, де в нас дача, на лінії вогню. І дідуся, який казав, що на вулиці накриє столи скатертинами і дістане всю свою горілку, яку закопав на смерть, уже немає. А його внук загинув. І мені здається, дай Боже, я просто запалю свічку за тих людей, яких забрала війна. І все.

Василь Гопаченко, 63 роки, директор чернігівського ліцею №12:

— Є багато «но». Можливо, не треба розганятися, упереджувати події. Щоб люди розслабилися. За весь час існування держави, ми не раз програвали саме тоді, коли були «тепленькими», готувались святкувати перемогу. І ворог нас брав голими руками.

Я реаліст. Як сказав Герой України (загиблий) Дмитро Коцюбайло: «Мир, але не за будь-яку ціну».  Бо якщо заплатити все, що вимагається від України, то перемога ця буде «зі сльозами на очах». Сльози будуть гіркі. Плакатиме народ.

Тому я не хочу миру за будь-яку ціну.

Аби росіяни 50-70 років виплачували людям за втрати — оце Перемога. А якщо якесь перемир’я з тим, що нас придавлять і знищать, і забудуться муки людські, — то не перемога.

Катерина Степаненко, 38 років, власниця івент-кафе «Пеліката»:

— Безумовно, це буде свято для всіх. З купою заходів, веселощів. Але без салюту. Бо він нам ще найближчі 10 років не знадобиться. Багато людей зі страхом гучних вибухів.

Обійми — обов’язково. Святковий настрій і плани на майбутнє. Поки що максимально можна планувати хіба на місяць.

Думаю, після перемоги Україна буде місцем номер один для візитів іноземців. Не ми намагатимемося виїхати з країни, а до нас приїжджатимуть. Будемо точкою на карті, яку більшість захоче побачити на власні очі.

Олександр Риженко, 44 роки, дитячий хірург, медичний директор клініки «Тесла»:

— На роботі в мене стоїть пляшка хорошого коньяку. Щоб разом з колегами відсвяткувати перемогу.

Не можу сказати, що я такий гуляка, що питиму від щастя і не просихатиму☺. Я взагалі вживаю дуже мало. Свято — це більше настрій, піднесення духу.

Можливо, я нарешті зустрінуся з сестрою, яка живе в іншому регіоні України. Запрошу її з родиною в гості.

Олександр Підгорний, 66 років, правозахисник, голова правління Чернігівського центру прав людини:

— Одні вважають, що буде розділення України по Дніпру. І готуються виїздити з Чернігова, бо при такому розподілі  місто опиниться під Росією. У мене є зброя і нема бажання тікати. Залишуся воювати.

Не думаю, що перемога буде надто гарною для нас.

Якщо прийдуть росіяни, нам з ними не вижити. Багато людей збереться, щоб захищатися. Аби тільки в спину не вдарили наші «друзі», які теж тут живуть і мають іншу думку.

Валентина ЧАУС, 69 років, пенсіонерка:

— У 2022 році виїжджала в село Рябці. Сиділи під окупацією.

Головне для мене — дочекатися сина, обійняти. І більше нікуди не відпускати. Аби тільки він прийшов!

Зараз син на війні. Забрали 8 березня, два тижні тому… Йому під 50, здоров’я слабке, хребет тріснутий. З 18 років зі спиною мучиться, в армії ніколи не служив. Променеву терапію проходив… А тепер придатним став…

Настя УСТИМЧИК, 17 років,

 студентка третього курсу Чернігівського музичного коледжу ім. Ревуцького:

— Відсвяткую з родиною. Можливо, посидимо разом. Або на природу виїдемо. А ще краще — поїдемо разом з батьками на захід України. На татову батьківщину. Зараз такої можливості не маємо. Страшно, що його можуть забрати.  Броні не має, працює в Києві.

Олена ГОБАНОВА. Фото авторки та з інтернету

Ця стаття/матеріал стала можливою за підтримки програми “Голоси України”, яка є частиною Ініціативи Ганни Арендт і реалізується Лабораторією журналістики суспільного інтересу спільно з Європейським центром свободи преси та медіа і фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.