Квартиру купили і полюбили. Як родина з Луганщини прижилася в Чернігові

Квартиру купили і полюбили.

Як родина з Луганщини прижилася в Чернігові

— За майже вісім років життя в Чернігові місто так і не стало мені рідним. Подумки завжди була вдома, в Антрациті Луганської області. Доки не почалася повномасштабна війна, — каже 48-річна Олена БРЕХУНОВА, вчителька біології та хімії в школі №33, переселенка з Луганської області. — У лютому-березні 2022 року ховалися в підвалах. Наприкінці березня чоловікові потрібна була термінова операція на нирках. Пішли камені. 17 березня вибралися до Вінниці, де його прооперували. Виїжджаю з Чернігова і плачу: «Жити знову немає де». Вимушена скитатися по квартирах. Куди ж нам переїхати, щоб путін перестав асвабаждать?

У квітні повернулися в Чернігів. Їду і бачу вдалині Катерининську церкву. І зрозуміла, наскільки рідні мені стали ці краї. Тоді й відчула, що Чернігів — це мій дім, що дуже люблю це місто.

Донські козаки з шаблями заїхали на танках

— Антрацит окупований з початку 2014 року. Росіяни заїхали по-тихому. І стали потроху розповзатися Луганською областю. Іду собі 20 лютого з роботи і немає мобільного зв’язку. Дивлюсь, на площі вже катаються російські танки. Для мене це було шоком. Біля банкоматів черги, — продовжує Олена Василівна. — У нас навіть не військові були, називали себе донськими козаками з ростова. У курчавих папахах (чоловічий хутряний  головний убір. — Авт.) з червоною стрічкою. Брудні, вусаті. На площі часто шоу влаштовували. 14 жовтня, на Покрову і День козацтва, на площі до лавок прив’язали алкашів. Били їх нагайками і поливали горілкою. А бабусі ходили і хвалили їх за це, мовляв, порядки наводять. Хоча і самі росіяни постійно вживали спиртне. Влаштовували перестрілки між собою.

В офісі партії регіонів облаштували комендатуру, поряд «чергував» алкаш, прикутий наручниками до дерева.

— Інших чіпали?

— Здебільшого тих, хто жив заможно. Бізнес забирали, людей кидали до підвалу, де їх життя закінчувалося.

А ми не виїжджали, бо треба було доглянути хвору свекруху. Важко хворіла, онкологія. Померла 24 серпня 2014 року.

На носі 1 вересня. Я заступник директора з науково-методичної роботи, треба розпочинати навчальний рік. Викладали українською і російською. Директорка попросила заховати українську символіку, тому що орки заходили ледь не щодня. Знімаю і плачу. Вчитися продовжили за українською програмою, українською мовою. З 1300 дітей у школі залишилося близько 800. У місті бойових дій не було, але гупало навкруги і літало над головою теж. Земля дрижала. Антрацит — за 75 кілометрів від російського кордону.

До Дебальцевого на машині — хвилин 30 від нас. У сусідніх селах їздили хлопці на українських танках. А до нас не доїхали. Може, такі домовленості тоді були.

Мене в школі попросили викладати географію, бо вчителька виїхала. Три класи: два з українськомовним викладанням, один — з російським. І тема якраз: «Кордони України». Крим уже був окупований. Контурних карт купити не було де. Я вирізала з картону карту України, принесла восьмикласникам, щоб обводили в зошитах. Так діти в класах з українським навчанням обводячи, казали: «Крим наш, він тимчасово анексований, і ми його повернемо!» У класі з російською мовою викладання діти відривають на картоні Крим і кажуть: «Усе, він нам не потрібен. Він російський».

Я теж майже не володіла українською мовою. Закінчила Луганський державний педагогічний університет, в якому викладання було російською. Але це не привід, щоб не вчити мову. Учила і вдосконалювала весь час.

Наприкінці вересня 2014 у школу вкотре зайшли бойовики зі словами: «Мы хотим дать гуманитарку детям, чтобы кушали в столовой». На що я відмовилася, бо ми відповідальні за дитяче харчування і треба на це згода санстанції. Хоча їсти дітям уже, дійсно, не було чого. Постачання продуктів припинилося. «Что нужно детям? Картошка, капуста?» — перепитали ще раз і поїхали. Повертаються за кілька годин. Привозять  овочі і два ящики морожених окорочків. Як згодом дізналася, усе це вони віджали в продавців на ринку під дулами автоматів. Кажу їм: «Треба холодильник для  зберігання». Дивлюсь, тягнуть з «АТБ». Кажуть: «Это вам подарок». І посперечатися не можна, направляють дула і передьоргують затворами автомата в твій бік. Отака була гуманітарка від них. В одних забрали, іншим дали.

Як такої зміни влади в місті не було. До листопада 2014 року всі установи працювали на своїх місцях. Однак потроху починали переходити на російський лад, вводити печатки ЛНР. І це вже була остання крапля. Я розуміла: треба розраховуватися. Поспішала, щоб у трудовій не ляпнули цю гадость, — маючи на увазі печатку ЛНР, каже жінка. — Та й доньці не треба їх фількіна грамота після закінчення дев’ятого класу, де буде стояти печатка з серпом і молотом.

Узяла доньку, документи, ноутбук для роботи і поїхали в Чернігів — запросив чоловіків двоюрідний брат. Чоловік сказав, доки матері не поставить пам’ятник, не виїде. За квиток в автобусі віддали по 800 гривень. З ЛНР не випускали вчителів і медиків. Казали: «Вы наши умы. При Украине вы жили как в говне, а мы тут все для вас делаем». При цьому згадували ту саму вкрадену гуманітарку для школи, як допомогу.

Трудову довелося ховати в білизні. На російському КПП сказала, що я касирка з «АТБ», документи загубила. Повезло, вони ретельно не перевіряли речі і мене.

— Що залишили в Луганській області?

— Будинок 180 квадратів і майстерню чоловіка. Займався столяркою. Чоловік приїхав до нас у Чернігів весною 2015 року.

Олена дістає з сумочки телефон і показує фотографії.

— Татові вже 72 роки, живе в одному з окупованих міст Луганщини. Він категорично проти покидати свій дім, який вибудував з цеглини. Слідкує за порядком. Ніяка пропаганда його не зламала. Я навчила користуватися мобільним. У нього в телеграмі українські канали. Слідкує за новинами й адекватно мислить.

Мати померла 64-річною у 2017 році. У черзі під час так званого «пенсійного туризму». Пенсіонери з окупованих територій виїжджали на підконтрольні землі, щоб отримати соціальні виплати. І поверталися. Але умови в чергах на КПП росіяни створювали настільки важкі, що деякі люди не витримували. «Маринували» пенсіонерів кілька днів. Одного такого разу серце матері зупинилося.

Новий 2015 рік зустрічали в Антрациті. Побули тиждень і сумнівалися, чи повертатися. Сиджу в автобусі, щоб їхати до Києва, і плачу. Аж раптом автоматні черги поряд на вулиці, одна за одною, усі перелякалися. Дивимося у вікно, то російські комунальники так бурульки з дахів збивають. І це мене переконало, що я на правильному шляху. Маю вивезти дитину в безпечне місце.

— Де зараз ваші діти?

— Олексію, сину, 28 років, закінчив вуз і магістратуру в Харкові. Там же і працює айтішником (фахівець у сфері інформаційних технологій).

Дар’ї, доньці, 24. Закінчила магістратуру чернігівського політехнічного за спеціальністю «Економіст». Працює за фахом у Чернігові. Доньці, мабуть, було найважче пережити переїзд. Я, не тільки як мати, а й як педагог, бачила, як важко вона переживала розлучення з домом і речами. У дитини виникла  депресія. Синдром «розірваного дитинства». Хоч і прийняли нас добре в Чернігові. Я класна керівниця. У мене в класі троє діток-переселенців з Луганської області і хлопчик з Маріуполя. Вони по-іншому себе поводять. Тепер і чернігівські діти такі ж. Хтось спокійно переносить тривогу, а хтось замикається. Кожна така дитина травмована і до кожної треба ключик.

— Роботу знайшли швидко?

— Два місяці стояла в центрі зайнятості. Потім півтора місяця працювала вчителем початкових класів у школі №35 на Масанах. Аж раптом запропонували декретне місце на посаді вчителя біології і хімії в школі №33, де й працюю досі.  Вдячна колективу, який зробив усе, щоб я залишилася тут працювати на постійній основі. Дякую колегам зі школи №33, які підтягнули навчання доньки. У Чернігові  вона майже з нуля вивчила українську мову. Було важко, але Дар’я зібралася.  Закінчила школу на відмінно, ЗНО здала на 190 балів з 200 можливих. Навчалася у вузі на бюджеті. З однокласниками теж здружилася відразу, і досі з усіма спілкується.

Якось, на початку березня 2022 року, тато запитав: «Лено, скажи мені, тільки чесно, який прапор висить зараз у Чернігові?» «Наш, синьо-жовтий», — відповідала я. «Не бреши мені. Бо по місцевому телебаченню постійно крутять картинку, що через кілька днів після початку вторгнення російські війська були вже в Чернігові. Встановили там свою владу і прапор. Роздавали хліб, і пенсіонери дякували їм за це та цілували руки». «Ага, — кажу тату, — ще чого! Чернігівські пенсіонери рук нікому не цілують. Дурять вас росіяни». Спілкуємося щодня по інтернету. Навідували його два роки тому, перед вторгненням.

Щодня до вторгнення — з Києва до містечок в Луганській області і назад, минаючи наші і російські блокпости, — ходили автобуси. Вартість квитків була від 500 до 1500 гривень.

— Чи отримували виплати як переселенці?

— Так, по 800 гривень на доньку і по 400 гривень на мене і чоловіка. Раз на два місяці приходили соціальні працівники і перевіряли, чи продовжуємо ми жити в зйомному житлі.

Вдячна кожному, хто трапився на нашому шляху і допоміг стати на ноги.

У родичів чоловіка прожили п’ять місяців. Потім винаймали житло на Ремзаводі (мікрорайон Чернігова). Чоловік не відпочивав жодного дня. Я теж шукала підробіток — займалась репетиторством. Аби купити свій власний куточок. У 2020 році придбали за 20 тисяч доларів житло в новобудові на ЗАЗі. Жодних пільгових черг чи програм для таких, як ми, тоді не було. Брали у розстрочку. Заплатили перший внесок і потім щомісяця — по 12 тисяч гривень. Ще шість тисяч, разом з комунальними, віддавали щомісяця за оренду квартири. Але, коли чоловік став власником нової квартири, виплати зупинилися. Бо, за документами, у нас з’явилося житло. Хоча по факту це були лише голі стіни в новобудові.

13 березня 2022 року російський літак скинув бомбу майже поруч, на дев’ятиповерховий гуртожиток на проспекті Миру. Квартира родини Олени Брехунової в сусідньому будинку.

— У 2021 році будинок тільки здали. Жили в новій квартирі більше року, але відчуття дому не було зовсім. Ремонт у квартирі був майже закінчений. Залишилося лише останній раз пофарбувати стелю і зняти плівку з нової кухні. Аж раптом війна, — ледь стримує сльози Олена. — Удруге ледь не втратили житло. У 2014 році в Антрациті не було так моторошно, як у 2022 в Чернігові. Гуртожиток метрів за 200 від мого будинку. Вибуховою хвилею всі вікна залетіли в квартиру. Вхідні металеві двері надуло, як пузир.

— Де працює чоловік?

— Спочатку був муляром в «УкрСіверБуді». Зараз теж будівельником у фірмі, котра відновлює об’єкти після руйнувань.

— Що було найважче в Чернігові?

— Повірити у власні сили.

Нинішнім переселенцям бажаю радіти кожному дню, творити, мати улюблену справу, надихати своїм прикладом рідних, не сумніватися в правильності свого вчинку, почати нове життя!

Ольга САМСОНЕНКО. Фото автора

Газета “Весть” продається в кіосках і на розкладках у супермаркетах, у поштових відділеннях Чернігова та області, а також її можна передплатити на сайті “Укрпошти”.