79-річна Олександра МАЗУР з Чернігова виграла суперприз в нашій акції «Смикни удачу за хвіст». Виграла вентилятор і павербанк. Розповіла, як сиділа в підвалі ресторану «Солобіє».

Олександра Мазур радіє подарункам

Забрали в КДБ…

— Жениха знайшла на роботі, на стройці, — розповідає Олександра. — Закінчила будівельне училище. Пізніше — Остерський будівельний технікум. Увесь 17-й квартал у Чернігові — це від вулиці Шевченка до собору на Валу — ми будували. Я була малярем і дуже любила цю роботу. Фарбувати, шпаклювати, малювати. А чоловік Михайло працював у бригаді теслею. Паркет будь-який покладе, любу раму зробить, двері. Оці табуретки — його робота. Попливли по Десні святкувати День будівельника і закрутилося.  Зустрічалися рік. На вулиці Свердлова (тепер Полуботка) в нього була кімнатка з кухнею на три сім’ї, і там ми з ним після весілля кочували.

Потім чоловіка забрали в КДБ.

— За що?

— Сподобався. Він клав там паркет, познайомився, начальству приглянувся. І забрали туди черговим, прапорщиком. Зарплата, звичайно, більша. Він у мене був майстром спорту по самбо. Став їздити на різні збори, змагання від КДБ. Я вже ходжу отака, — округляє руками живіт. — А йому їхати треба. Спортивна школа на Валу, я пішла до його тренера. Кажу: «Бачите, в якому я стані. І ми живемо в гуртожитку. Ніяких більше змагань!»

Тренер пообіцяв, коли Миша повернеться зі змагань, нам дадуть квартиру. І правда, отримали двокімнатну.

Коли завагітніла третім сином, начальник чоловіка дав нам трикімнатну квартиру. Де я тепер живу з Томасом. Була сім’я, п’ять чоловік, залишилась я одна, — зітхає.

… в Афганістан…

Першим у 1967 році народився Юра. Потім у 71-му — Андрій і в 77-му —Саша.

Батько помер у 1999 році. Дожив до 57 років. Поїхав у своє село Петрушин. Там коняка була. Напиляв у лісі колод і повертався з повним возом. А конячка молода, щось її налякало. Понесла. Воза перевернуло і чоловіка накрило колодами. Був перелом трьох ребер і розірвана легеня. Лікували. Після того направили на рентген. Просвітили і виявили онкологію. Скоро він помер.

Юру забрали в Афган. Повернувся з порушеною психікою. Епілепсію там собі здобув. Поповозили його до бабок. З дружиною розвівся.

Якось був удома один, і, видно, у нього стався приступ. Як так вийшло, що квартира загорілась? Я була на Масанах у матері, Любові Дмитрівни, вона хворіла. Він доповз до кухні і задихнувся. Пожежників сусіди викликали і нам зателефонували. Юри не стало у 2001-му.

Його дружина Кіра мене матір’ю досі зве. Є дві внучки, Дарина й Аня, 34 і 32 роки. У Даринки донечка Мілана. Вісім років, правнучка.

А Саша, менший син… Ріс хлопець як хлопець. Здоровий, красивий. До мене в готель (я в готелі працювала) з хлопцями та дівчатами приходив. Нормально себе поводили, я номер давала. Посиділи, поспілкувалися і пішли. І от він десь побився і потрапив на зону. Із-за дурної голови. Дали три роки. Там захворів на цироз печінки. Там і помер. Зовсім молодим, 18-річним. У 2003 році.

В Андрія смерть була дурна. Розвівся з Аллою, знайшов Інну. Вона пила і його підпоювала. Якось вона його годувала, він подавився шматком картоплі. І помер у 2016 році. До Інни була Іра, яка народила нам Вадимчика. Сама зразу почала підгулювати. Як піде за дитячим харчуванням, за молочком, то і день немає, і другий. А то й Андрій з нею. Я подала на позбавлення їх обох батьківських прав. Вони й не проти були.

… у підвал

— Вадимчика виростила з пелюшок. Зразу як поставила коляску біля ліжка, так він і зі мною. Стала його опікуном. Іра, бувало, зайде коли. П’ять хвилин побуде: «Синочок, синочок» і пішла. А він трохи більшенький, уже розуміє «мама», «папа». Тримаю його на руках на балконі. Вона киває: «Пока». А він плаче: «Мамо, іди до нас!» Я сказала, щоб більше не приходила. Нічого їй тут робити.

Жили тут удвох. Важко було. У 62 роки з маленького винянчити.  За онука дякую Богові день і ніч.

Сусіди говорять: «Шуро, тебе Бог такою дитиною нагородив за те, що ти його в дитячий будинок не віддала». Онучки теж хороші, але в них уже свої сім’ї, своє життя.

Коли Чернігів бомбили, сиділи в підвалі ресторану «Солобіє». 

Нас туди покликала Аня, однокласниця внука. Її тато раніше там керував. Вадим каже: «У нас же нічого немає. Треба і продукти, і вода».  Сказала, що купляти нічого не треба. Тільки взяти із собою найнеобхідніші речі.

Там було персоналу чоловік чотири і ще чоловік 12, а мо’, і більше, з міста. Серед них дружина Олександра Ломако Лідія  з дітьми. Готували для наших захисників, отакі термоси пакували. Солдатики приїжджали, забирали і відвозили на пости. Ми всі допомагали, хто чим міг: почистити, прибрати.

Я захворіла, температура 39. І 8 березня мене відвезли в лікарню. Ломако постарався, зателефонував. 

А туди якраз почалися прильоти. Бомбили пологовий будинок, другу і третю лікарні. Таке там творилося! Хто був здоровіший, у підвал лікарні ховався. А ми сідали в коридорі, обкривалися ковдрами і молилися. А ті ж як дадуть та як дадуть! І скло по ногах летіло.  Зав відділом Наталія Іванівна каже: «Дівчата, тримайтеся. Я йду, бо внизу багато поранених». У підвалі поранених оперували.

18 березня мене забрали назад у «Солобіє». Волонтери машиною відвезли. Нагодували. Вадим каже: «Бабусю, ми о п’ятій ранку виїжджаємо». «Куди?» «Далеко». Я кажу: «Вадимчику, котику, я нікуди не поїду зі свого дому, мені тут і стіни допоможуть». А він уперся: «Я теж тоді не поїду». «Я тебе молю, Вадимчику, їдь! Тобі жити треба». Усім колективом, який там зібрався, ніч його вмовляли. Поїхав. Довезли до Варшави.

У нього був вибір — залишитися в Польщі або їхати до Іспанії. Вибрав Іспанію. Його взяли в сім’ю бездітні Вірджинія та Ірра з міста Памплоне.

Минулого літа ми зустрічалися в Польщі. Вадимчик приїжджав з Вірджинією, а я їздила зі старшою онукою Дариною. До Іспанії далеко, а до Варшави автобусом — два дні. Вірджинія зняла нам хороми у Варшаві, кожному по кімнаті, по туалету. Велика кухня. Я годувала їх варениками, борщами, дерунами.

Зараз щодня телефонує. Запитує, як Томас. Томас — Вадимів кіт. Йому подарували. Приніс додому в дитячій шапці.

Вадимчику виповнилося 18 років. 19 березня він виїхав. Онук запрошує в Іспанію. Не поїду, там дуже жарко. Хоч дуже скучила.

Виростила я цю дитинку, — мокріють очі бабусі, — як же мені без нього?

Так хочеться побачити внучка ще хоч раз за життя, — сумує Олександра Василівна. — Що б там уже не сталося, наступного року поїду, і крапка, — бере себе в руки.

* * *

На полицях Олександри Мазур багато книжок.

Читати люблю. Хоч очі вже не ті, уколи треба. «Весть» виписую вже років 20.  Чудова газета.

Олена ГОБАНОВА, фото авторки