Василь Примаченко місяць прожив у туалеті. Зараз у колишньому дитсадку. До Німеччини не схотів
Головна » Місто » Василь Примаченко місяць прожив у туалеті. Зараз у колишньому дитсадку. До Німеччини не схотів
25.08.2022 | Місто
Василь Примаченко у кімнатці дитсадка
— Хата, у якій я прожив сорок років, згоріла. Влучив снаряд. А туалет, у якому довелося місяць жити, стоїть у дворі й досі, за адресою 1-й провулок Радіщева, 3 на Бобровиці (мікрорайон Чернігова. — Авт.), — зітхає 63-річний Василь ПРИМАЧЕНКО, чернігівець. — Це там, де знак «Чернігів» і виїзд у бік Яцево, Новоселівка починається. Зараз мене волонтери прихистили.
Василь нині — у кімнатці колишнього дитсадка в центрі Чернігова, за адресою Коцюбинського, 50-а (спірний об’єкт, будівля «Укртелекому»). Там його і знайшла.
— Дружина, донька і два внуки, одному 15 років, другому 2,5, — у Німеччині, — продовжує розповідь Примаченко. — Там зять працює. Виїхали на початку березня, коли почалися масові обстріли. Діти мерзли, вікон у хаті вже не було, повилітали. Мене кликали з собою, та я не захотів. Перед новим роком пробурив свердловину, донька купила пральну машину, я її підключив. Навесні збирався ванну побудувати. Багато планів було. Невдовзі, як сім’я поїхала, пропав газ, потім потухло світло і опалення не стало. У хаті було дуже холодно. Я спав у куфайці. Наверх ще десять ковдр і всякої одежини накладав і днями лежав. У мене хворі коліна, ноги болять. У двадцятих числах березня отак лежав. Раптом у туалет захотілося. Вийшов, присів і чую: «у-у-у-у», летить снаряд. Думаю, визначу за тим, як земля дрижатиме, упав чи ні. А тут бах, він прилетів у наш сарай. Той загорівся, вогонь перекинувся на будинок… У мене руки, ноги відібрало, голову вибухом оглушило. Коли трохи отямився, поповз тихенько. Хвіртку завалило, на дрова сів і сиджу.
Чим гасити, грудьми не закриєш. Не стало ні сараю, ні будинку. Згоріла газова плита, котел, холодильник, мікрохвильовка і чимало іншого добра. Я лишився в тому, у чому був одягнений, а ще окуляри лежали в кишені і розряджена мобілка. Бобровицькі люди мене забрали, відвели в будинок, де була піч і хліб пекли, там поряд солдати наші жили. Тиждень я там пролежав, мене відігріли, підлікували. Але хата чужа. Ще жила там родина погорільців, таких, як я. Хазяїн подзвонив, що комусь та хата знадобилася. Я не став вникати, що й до чого, зібрався та й пішов у свій туалет.
— І як же ви там жили, холодно і сморід?..
— Не воняло. Я ж його тільки восени побудував. Остані кілька років підробляв на пилорамі — дошки нові, сидячка, унітаз з кришкою, аби зручно було. Планував навесні старий, той, що був за сараєм, зносити. Пішов туди, де роздавали гуманітарку таким, як я, погорільцям. Мені дали одяг, хоч зміг перевдягнутися. Ковдр, подушок набрав. І облаштовував туалет під житло. Позастилав усе і скорчений спав усередині. Мені не звикати до незручностей, я майже пів життя пропрацював далекобійником, привчився спати в кабінах.
Умивався дощовою водою, з неї ж і чай готував на вогнищі. Їв гуманітарну тушонку, консерви. А крупи, борошно з пакета людям віддавав. Так минув місяць.
По сусідству будинок теж згорів, а в іншому покрівля була пошкоджена під час обстрілів. Її приїхали лагодити волонтери. Я вийшов до них: «Дайте закурить». Вони: «А ти хто?» «Будинок розбомбили, у туалеті живу», — кажу. Вони мене стали фотографувати. Забрали сюди. Тут поряд волонтерський центр. Мене тричі на день годують. А я стараюся допомагати: щось принести чи віднести. Порожні картонні ящики складаю. Зарядив телефон. Зідзвонююся з родиною. Сумую за онуками. Мої поки що не збираються повертатися. Жити ніде, та й хтозна, як війна далі розвиватиметься. Як доведеться зимувати.
— Вам пронували переїхати в модульний будиночок?
— Ні. За документами власниця хати, що згоріла, дружина.
— Я радив йому подати заяву на модульний будиночок, — каже 25-річний Олег БІБІКОВ, волонтер, голова правління благодійного фонду «Іскра добра». — Але за нього я ходити і писати не буду. Часу немає, щодня розвозимо по області до десяти тисяч продуктових наборів.