⬤ поради психологині Марини Кісліциної з Сум

42-річна Марина Кісліцина, мама в декреті, психологиня громадської організації «Ліга сучасних жінок», викладачка Сумського державного педагогічного університету імені А.С. Макаренка, для себе вирішила із Сум не виїжджати. Допомагає сум’янам справитися зі стресом. Чоловік воює з 2014 року, і нині на фронті.

Марина Кісліцина

Марина каже, до неї звертаються більше ті, хто під час повномасштабного вторгнення виїхав за кордон, а зараз повертається додому. Переживають все спочатку. Ті, хто нікуди не виїжджав, як не дивно, адаптувалися до життя під виття сирен. Молодь менше боїться психологів. У старших часто спрацьовує радянське мислення, коли психологію рівняли до психіатрії.

— Стрес наростає, — підмічає Марина Кісліцина. — Втомлює. В Сумах організували декілька форматів підтримки. Більше працюємо з жінками, але і чоловіки звертаються. Розповідаємо, що можна зробити після закінчення тривоги, щоб зібрати себе в купку. В середньому в групі до 1214 чоловік. Були батьківські групи. Мами часто приходять з дітками. Дружини військових, залишити малечу нема на кого. Поки педагог з дітками, ми відновлюємо мам.

В Сумах багато проєктів, які направлені саме на психологічну допомогу. Хтось втратив чоловіка, батька. У когось зруйноване житло.

Інна Сагер, психологиня Ресурсного центру психологічної та фізичної допомоги, консультує  саме тих жінок, у яких чоловіки військові. У них часто бувають панічні атаки. Це постійне відчуття страху, тривоги. За себе, за дитину. Людина не контролює себе,  переживає, що з нею щось станеться. Це відбивається на родині.

Була на занятті мама з дитиною. На початку вторгнення виїхали в село під Суми і потрапили в окупацію. Потім дітки дуже боялися і наших військових теж. Потихеньку повертали їх до нормального сприйняття. Багато внутрішньо-переміщених осіб з Маріуполя, Бахмуту. Ну і, звісно, сумське прикордоння, куди прилітає кожного дня.

Марина Вікторівна каже, що сумські психологи проходили навчання у ізраїльських. Земля обітованна у стані війни та терористичних атак живе багато років. Психологічна підтримка населення напрацьована. Ізраїльські спеціалісти вчили, як саме допомагати людям, які отримали стрес. По їхніх протоколах психологи допомагали і сумським лікарям. Медики – не залізні. Проводили тренінги місцевим медійникам, які працюють під час надзвичайнх ситуацій з людьми, які можуть також бути в стресі.

Алкоголь психологиня не радить. Аби потім не лікуватися від залежності.

— Сусід, який на початку повномасштабного вторгнення почав пити, казав, для нього це як антидепресант, — наводить приклад. — Боровся зі стресом. Так доборовся, що ледь не спився. Алкоголь — депресант.  Одразу робить ейфорію, легкість. Потім опускає ще нижче, ніж було. Чому залежні люди наступного дня п’ють знову? Не хочуть переживати неприємні відчуття. Категорично не рекомендую.

Жінка радить «повертати себе в тіло». В стресовій ситуації зробити декілька ковтків теплої води або чаю. Щоб шлунок відчув. Тим паче, коли людина сильно нервує, починає пересихати в роті. Дітки люблять газовану воду. Вона не дуже корисна, але газики повертають відчуття. В стресі тіло напружене. Зводить зуби, шию, спину, у кожного своє.

— Напругу треба зняти простими звичними діями, — радить Кісліцина. — На Сумщині, як тільки вмикають сирену, жінки починають прибирати вдома. Так чисто у будинках моїх знайомих ще ніколи не було, — жартує. — Можна поприсідати. Є техніка «морозиво», коли напружуєш всі м’язи і зразу їх розслабляєш. Можна лягти на підлогу. Або підійти до стіни і прислонитися спиною, попою, головою, ногами. Щоб тіло відчуло тверду опору. Це повертає впевненість.

Роблять самомасаж: плечі, руки. Хтось не любить такого. Кожен повинен підібрати свій метод. Звісно, думки повинні бути позитивні: «Живий, все інше другорядне».

— Чоловіки соромляться звертатися до психологів?

— Багато з них зараз на фронті і не мають змоги звернутися очно до спеціаліста. Дзвонять на «гарячі лінії», аби з ними хтось поговорив. З деякими в телефонному режимі працюють психотерапевти. Хлопці важко сприймають втрати товаришів. Нелегко триматися під час постійних вибухів.

Проплакатись, виговоритись, викричатись — святе.

— Бувають випадки, коли жінка хоче, але не може поплакати, — продовжує психологиня. — Можна побити кулаками подушку. Витягти килим на сніг і дубасити його палицею. І негатив вийде, і килим чистий.

Перед війною сумські волонтери розповіли, що можна облаштувати кімнату старою непотрібною побутовою технікою,  вдягти спеціальні окуляри, взяти молоток, биту, і розбивати  цю техніку, пляшки. Допомагає від стресу ефективно.

Марина Кісліцина з 4-річним сином  зі стресом бореться за допомогою музики. Вмикають голосно, веселу енергійну і танцюють. Махають руками-ногами.

Приймають теплі ванни. Не душ. Щоб можна було лягти.

Збирають конструктор не за схемами-інструкціями. Аби вмикалася творчість. Як варіант, дитина може малювати. Купити ватман, малювати олівцями, не фломастерами.

— Дитина може малювати хрести, каже, що це літак. Або рисочка, то у нього ракета, — наводить приклад. — Не треба такого лякатися. Треба питати, що воно означає. Дорослі вносять свій сенс. А у дитини фантазія працює по іншому. Маленькі діти люблять чорний колір. Він контрастний з різнокольоровим. Дорослі сприймають його як смуток, жалобу. Коли працювала в школі, дитинка малювала сім’ю жовтим кольором. Я знала, що у них в родині не все добре, вітчим ображав маму. На запитання, чому таким кольором намалював родину, відповів , що той колір йому не подобається. Син, коли почалася повномасштабна війна, малював каракулі, казав, що це Україна. Вона поламалася. Треба відремонтувати.

* * *

52-річний Олег Медуниця, депутат Сумської обласної ради, голова бюджетної комісії, був нардепом:

– Я не напрягаюсь. Стресостійкий. Депутатство навчило.

Валеріяна, корвалол, город, спортзал. Можна і поплакати. Щоб не зійти з розуму у Чернігові…

13 січня зранку на мікрорайон Бобровиця в Чернігові впали уламки рашиської ракети. Пошкодило 28 приватних будинків, загинув дворовий пес Діни Гаянюк, у 20 квартирах дев’ятиповерхівки повилітали вікна. Власникам пошкодженого житла КП «Деснянське» виділило осб-плити, аби забити вікна, плівку, щоб закрити дірки в даху. Рашисти вже  бомбили мікрорайон, коли намагалися захопити місто в лютому-березні 2022 року. І от знову. Як триматися, протистояти страху і паніці, не зійти з розуму, не впасти в депресію? Бобровиця має власні антистресові рецепти.

Третя війна Євгенія Свистунова

77-річний Євгеній СВИСТУНОВ 13 січня сирен не чув. Прокинувся від глухого бабаху. Підскочив з ліжка, коли полетіли уламки скла з  вікон, штори по хаті.

— Завжди думав, що бомба в одне і те саме місце не падає, — каже Євгеній Федорович. — А воно буває. У першу війну, у березні 2022 року, навколо будинку лягло дев’ять приходів, — показує уламки від 220-ї міни, що лежать на каміні. — У суботу щось зашурхотіло, у ванній відірвало шматок труби, вода шуровала. Упала частина стіни будинку, обірвало дроти. Я вважаю, друга війна сталася і знесло пів стіни.

А коли перша війна сталася, у березні 2022 року, на два тижні виїхали до друзів, живуть у районі Красного мосту. Та згадав слова діда, який цей дім будував: «Помирати треба в своїй хаті». Повернулися, сиділи в бані. Дружина Тетяна хворіла, не перенесла. Померла в листопаді 2022 року. Я тримався, бо в мене закалка армійська. Колишній військовий. Батько був військовий. Жили на сахаліні, камчатці, у мінську, пітері. Там зараз донька з двома онуками і правнуками. Два роки, як не приїжджають.

Євгеній Свистунов воював в Афганістані.

— Що таке війна, знаю давно, — каже. — Був у Кабулі. Ракети розривалися в трьохсот метрах від нас. Можливо, колись сльози і виступали на очах, а толку з того? Більшу закалку отримав, коли потрапив в Афганістан вдруге. Лежав у госпіталі в Джелалабаді, на кордоні з Пакистаном. Був там морг. Кожного ранку лікарі заходили дивитися, скільки людей привезли. І я заглядав. Раніше навіть крові боявся. А тоді звик і до мертвих.

Афганська війна відрізняється від цієї. Тоді ми знали, де ворог.  З якої точки був вистріл, у ту була відповідь. А тут не знаєш, куди прилетить. Гатять без розбору.

Після смерті Тетяни знайомі звели з Ніною. Разом веселіше, ремонт за рік зробили. Тепер знову треба. Кожен рік роблю домашнє вино, сам не п’ю, більше пригощаю. Запасів було 20 літрів. Рюмку тяпнув — ото і всі психологи.  З розбитого сараю переніс майстерню. Ремонтую електродеталі для автівок. Відволікаюсь роботою. Телефон не замовкав, друзі пропонували допомогу.

Євгеній Свистунов

«Дві години вигрібала сміття, а тоді здалася»

Наталія СОБОЛЬ живе по сусідству зі Свистуновим. Це її дід будував хату, де живе Євгеній Федорович. Під час облоги Чернігова Наталія не виїжджала. 11 березня 2022 року з літака в двір прилетіла касетна бомба. Побило дах, вісім вікон. Допоміг благодійний фонд «Рокада». З частковою компенсацією — місто. 13 січня уламками побило балки на даху.

— Щоб не впасти духом, треба працювати, спілкуватися, — розповідає антистресовий рецепт  жінка. — Одразу випила корвалолу, запила валеріаною. Дві години вигрібала уламки скла. А тоді накрило і нічого вже робити не могла. Мабуть, на пів мільйона гривень, як не більше, шкоди наробило в хаті і в дворі.

Якраз на кухні була, а онук спав у кімнаті на дивані. Почула глухий вибух. Виглянула у вікно, ніде нічого. А через кілька хвилин хата затрусилася.

Приїхав зять, друзі. 12 тачок розбитого скла з вікон вивезли. Прийшли психологи, перепитали, чи потрібна допомога. Відмовилась. Час від часу плачу. Стає легше.

Дорослим 50 чи навіть 100 грамів коньяку раз на день — це як ліки. Але не пляшку, не тиждень вживати.

Страшніше за все, каже жінка, гул літака. Під час бомбардування Чернігова на Бобровиці слухали приходи, рахували секунди. За півтора року розслабились.

— Зараз в голові одна думка: що і як робити далі, — зітхає Наталія. — Стінка, таке враження, що тримається на шпалерах і шафі. Якщо відсунемо — рухне.

Власники третього найбільш постраждалого приватного будинку — родина Мірошниченків. Відновили дім і планували повертатися жити. І знову треба відновлювати.

Наталія Соболь біля вікна, забитого осб-плитою

Позитивні новини

Тетяна ШУМАН, колишня медсестра дитячої обласної лікарні, жителька Бобровиці, аби не стресувати, виходить на город: копати, сіяти. З весни до осені відволікає, сміється жінка. А зимою теж треба зайнятися роботою, та хоча б сніг чистити. Дітям треба більше думати про навчання, або знайти собі захоплення, щоб відволікало. 23 березня 2022 року, коли Бобровиця була під сильними обстрілами, Шумани виїздили.

— Чоловік нас вивіз, а сам повернувся, — розповіла Тетяна. —  Стараюсь новини шукати більш позитивні. Ті, що хоч на трішки обнадіюють, що все це скоро закінчиться.

Тренування

26-річний Владислав ШАТІЛО, азовець, у 2019 році під час бойових дій на сході наступив на протипіхотну міну, втратив частину правої ноги, зараз ходить на протезі. Брав участь у змаганнях «Ігри нескорених», привозив золото та срібло.

«Спортзал», — не задумуючись каже про те, як відволіктися від проблем. Владислав у спортзалі проводить кілька годин чотири рази на тиждень. У вихідні тренуватися може ще довше. Це допомагає  відволіктися і завжди бути в хорошій фізичній формі.

До військового на вінчання

38-річна Олена АКУЛЕНКО, чернігівська волонтерка «Єдиного волонтерського центру», годувала військових з перших днів російського вторгнення. Стресувати, каже, поки немає часу.

— Робота, троє дітей, волонтерство, — перераховує жінка. — Увечері з дітьми читаємо книжки. Намагаюся ці темпи не збавляти. Улітку допомагала розбирати завали зруйнованих будинків. Знаєте, військові тримаються краще, ніж цивільні. Розмовляти довго по телефону хлопці не можуть. А про найважливіше пишуть. Нещодавно прийшла смсочка — артилерист запросив на вінчання. Керівництво відпускає на тиждень додому. Піду обов’язково.

— Під час плетіння сіток чи поки робите окопні свічки — співаєте? Про що чи про кого розмовляєте?

— Плести сітки ще важче, ніж розбирати завали. Мені якось не до співів.

«Першими загинули ті, хто вірив у близьку перемогу»

54-річний Олег ЛУЗАН, завідувач торакально-хірургічним відділенням Чернігівської обласної лікарні, навів слова психолога, який вижив у концтаборі «Аушвіц» (також відомий під назвою «Освенцим», табір смерті з газовими камерами): «Першими загинули ті, хто вірив у близьку перемогу і що скоро все закінчиться. За ними загинули ті, хто не вірив у близьку перемогу, і в те, що скоро все закінчиться. Вижили ті, які постійно чимось займались і не думали, що може бути або не може».

— І я з цим згоден. Коли багато вільного часу, у голову лізуть всілякі думки: як хороші, так і погані. Аби не «з’їсти» себе, треба щось робити. Бажано, корисне. Для себе, рідних, військових.

Юлія СЕМЕНЕЦЬ. Фото автора та з інтернету

Цей матеріал є частиною спецпроєкту про відновлення України. Проєкт реалізовано
ГО «Інтерньюз-Україна» за підтримки Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються
з офіційною позицією уряду США.