Трійні Єжових — 18. Як живе сімейство зараз
Галина ЄЖОВА забігає в квартиру поперед мене, закриває в окремій кімнаті двох великих собак, двортер’єрів. А вони заходяться, гавкають, зачувши чужого.
Двокімнатна квартира-хрущовка. Старенькі меблі, шпалери. Ближче до вікна — двоповерхове ліжко. На верхньому поверсі — спальне місце Кості. Знизу спить Анфіса. Маргарита — на диванчику поряд.
Мама спить на матраці
— Це ваша кімната? — запитую молодь. Усі троє вдома.
— Ну так. Одна на всіх, також і мамина, — посміхаються дівчата. Костя серйозний.
Бабуся Алла померла влітку, 18 серпня. Дожила до 79 років. Вона лежала останні роки. В окремій кімнаті. Галина з дітьми жили в залі. Як і зараз.
— Її кімнату ще не розхламили, — зітхає Галина. — Усе руки не доходять.
— Ви де спите? — оглядаю кімнатку. Місця вже нема.
— Був механізм, з-під нижнього ліжка виїжджало ще ліжкомісце. Зараз і це зламалося, слугувало 18 років. Тепер просто розстилаю на підлозі матрац.
Квартиру не дали
Місяць тому, 29 вересня, трійні виповнилося 18 років.
— Стоїте в черзі на розширення житла? — бачу, що в родини не те що на купівлю квартири чи ремонт, на нові шпалери грошей нема.
— Квартиру нам ніхто конкретно не обіцяв. Віталій Голець, тоді був в. о. мера, натякав, що ми маємо право. Я кілька років носила документи в квартоблік. Врешті облишила, — махнула рукою Галина.
Кості платять стипендію, сестри платять за навчання в студії
На стінах малюнки. Дівчата займаються розписом картин за номерами. І не тільки. Анфіса показує портрет жінки аквареллю. Малювала «з голови». Дівчина ходила до художньої школи. У Рити теж є роботи.
Костя грає на контрабасі. Навчається в Чернігівському музичному коледжі імені Ревуцького. Грає в оркестрі коледжу. Виступав у філармонійному центрі. У музеї Галагана в складі симфонічного оркестру.
— Заробляєш музикою?
— Поки що ні, — знизує плечима хлопець.
Помічаю на столі балалайку, домру.
— Це ми граємо, — бере в руки домру Анфіса.
Усі вчилися в музичній школі. Анфіса втекла за рік до її закінчення.
— Виснажувало, — пояснює. — Я більше до театру схильна. При драмтеатрі працювала творча майстерня. Ми з сестрою ходили аж до 2022 року.
— Потім заняття в театрі відновили, наш вчитель Євген Бондар створив студію. У травні його забрали на фронт, — продовжує Маргарита.
Вона музичну школу закінчила. І вступила разом з братом до музичного коледжу. Провчилась перший курс. За два місяці до закінчення року пішла.
— Зрозуміла, що не моє, — кривиться дівчина. — Тепер іноді ходжу з Костею в Палац дітей та юнацтва, граємо в народному оркестрі. Сьогодні репетиція була.
— Маргарита не хотіла до коледжу вступати, — каже за сестру Костя. — Умовили через стипендію.
Анфіса закінчила 11 класів в школі №3. Поряд з їх будинком.
— Тепер із сестрою взяли рік перерви від навчання, щоб визначитися, чого хочемо, — каже Анфіса.
— Навчання в театральній студії платне?
— 1100 гривень за місяць з людини. Це не так дорого, як в інших студіях.
Грошей назбирали. Я доглядала за собаками знайомої, так розплатилася, — хвалиться Анфіса.
— А до мене гроші самі приходять, — посміхається Маргарита. — Бувало, в інтернеті допомагала людям робити пости, якісь тексти.
Костя отримує стипендію, 1500 в місяць. Крім того, підробляє концертмейстером в музичній школі. Планує вступати до консерваторії.
— Це в мами перейняли схильність до мистецтва?
— Ага, — киває головою Галина. — І до авантюризму.
Там у нього ще п’ятеро
— 18 років тому хлопець, як дізнався, що в нас буде трійня, поспішно поїхав. Костянтин. Він живе в Африці, у Гані. Одружений. І вже в нього там, крім цих трьох, ще п’ятеро дітей, — знає Галина.
— Мандрівник чи військовий, як його туди занесло?
- Він зараз механік, — поправив Костя.
Трійнята знайшли батька у фейсбуку.
— З’явився в рекомендованих друзях. Трохи з ним мати переписувалась. А потім ми почали писати, — наперебій розказують дівчата. — Захотів, щоб ми познайомилися з його батьками, які живуть неподалік, у Чернігові. Познайомились. Але спілкувались недовго. Було складно, ми зовсім чужі.
Вони ж і раніше знали про наше існування, але нас не приймали. А коли нам виповнилося по 13, чогось раптом згадали. Були моменти, коли дуже дивно до нас ставились. Можливо, просто хотіли, щоб ми їм допомагали, бо ж вік похилий.
— Його батьки з Чернігова, а тоді теж жили в Африці. Якось потрапили туди в 90-х. Промутили, як тоді казали. Зараз повернулися додому. Все-таки там клімат не наш.
— Місто називається Аккра, — запам’ятав Костя.
— Як же ви познайомилися? — звертаюся до Галини.
— Він приїхав у Чернігів ненадовго. На два роки. І все склалося, — сміється Галина. — На чотири роки молодший. Коли завагітніла, йому було 20.
— Із собою кликав?
— Ні. Але географію я тоді вивчила добре. Було цікаво, що ж то за країна, Гана. Це було давно.
Галині зараз 42 роки.
— Зустрічалися потім ще?
— Він досі в Африці, сюди жодного разу не приїжджав.
Обіцяв допомагати
— Не скажу, що це було так підло. Він обіцяв піклуватися. І тихенько поїхав. Це було не так уже й цинічно, — не можу зрозуміти, іронізує чи й справді так думає Галина.
— Допомагав?
— Він старався через своїх батьків щось зробити.
Оглядаю помешкання Єжових. Слабо старався — нічого не сказати.
— А тоді різко перестав відповідати всюди, — продовжує іронізувати Анфіса.
— Ну, я його розумію, — у такому ж тоні продовжує Галина. — Ось, — показує на дітей, — моє особисте життя.
Чоловіка собі не шукала
На столику фотографія. Щаслива 26-річна Галина посміхається, обіймає трьох своїх діток.
— А що ж ви оце за стільки років усе одна? — не дуже віриться.
— Мамин сценарій, певно, спрацював, — посміхається Галина. — Мама, Алла Леонідівна, теж не була заміжня. 25 років працювала секретарем у газеті.
У мене зараз робота така, що компліментів багато наслухаєшся. Люблять мене мої підопічні.
— Але не сватаються?
— Сватаються. Але мені й так добре. З роками якось само відійшло.
Була в парі п’ять років. Під кінець мені вже хотілося його прибити, — сміється. — Він точно любив мене. Тут він не жив, і я нікуди в інше місце з цієї квартири не ходила.
Чоловіка я й не шукала.
Пів року державна допомога є, пів року нема
— Діти мені дуже допомагають, — каже Галина. — Допомогу на них отримувала так: пів року дають, пів року — ні. Бо ту допомогу, яку отримуємо, враховують у дохід. У собесі щоразу якось міняли: то допомога за малозабезпеченістю, то як матері-одиначці. Останні рази було сім тисяч гривень на всіх. А тоді глянуть, що дохід виходить більший за прожитковий мінімум, з допомогою, і пів року нічого не дають. Тепер їм по 18 років і навчається тільки Костя. Допомогу можна буде отримати тільки на нього.
— Це після бойових дій так схудли? — заздрю Галининій фігурі.
— Це робота. Багато ходити доводиться.
Галина Єжова — листоноша у відділенні поштового зв’язку №13. Це за Красним мостом. З дому можна ходити пішки. Зарплата приблизно дев’ять тисяч гривень на руки.
На пошті Галина Єжова працює три роки. До того — у «Седамі» на касі.
Каже, на пошті набагато краще.
— Не так довго, — підказує Костя.
— У «Седамі» мати працювала по 15 годин, — згадує Маргарита. — Три через три дні.
Під час облоги жили в шкільному підвалі
Облогу Чернігова Єжови пережили в шкільному підвалі. Допомагали Олені Яковчук, директорці. Готували їжу на всіх, хто жив у підвалі. Прибирали. Вона організувала командну роботу.
- Людей було багато, зразу чоловік 200 чи й більше. З часом поменшало. Переставали боятися і йшли додому. Ми теж приходили, собак вигулювати, — згадує Анфіса.
- Вам пропонував хтось виїхати?
— Можна було виїхати, — зітхає Галина. — Але куди? Мати лежача. Сказала: «Їдьте самі, я буду тут».
Зрозуміло, що я не могла її залишити. І діти не дуже хотіли. Їм було цікаво в школі.
- Коли влучили в готель «Україна», усі в підвалі подумали, що то по нас. Що в школу попало, — згадує Костя. — Настільки було гучно і сильно. Посипалася стеля.
Без ванної у ванній
У кутку ще двері. Там кухня.
— Вибачте, на чай не запрошую. Колонка стара, плитка теж.
Ванну взагалі зняли, бо я затопила сусідів. Після обстрілів тріснуло дно знизу, — ідемо з Галиною Єжовою дивитися ванну кімнату.
— Отак воно в нас зараз, — замість відкрити, переставляє двері ванної кімнати Галина. — Розсохлися, частково розсипалися і на завісах вже не тримаються.
— Це під час бойових таке сталося?
— Пізніше. І я сама не можу це поправити. Когось найняти — реально не вистачає грошей.
Тріщину побачили, коли ванну зняли і перевернули. Нову купити нема за що. Це тисяч шість гривень за саму ванну, плюс установка, — Галина стає на унітаз, докручує лампу. Вимикач також вийшов з ладу. Світло блимнуло, але лампа не засвітилася.
— Миєтесь як?
— Душ, тазик. Рік, а то й півтора — без ванної. До знайомих просимось помитися. Ну не вистачає в мене грошей. Усе почало розвалюватися разом, — зітхає. — Востаннє ми з матір’ю робили ремонт, коли дітям було років чотири.
У день народження гуляли містом
— Ми навчилися обходитися мінімумом. Секонди — з них не вибуваємо, — ділиться секретами свого життя Галина. — Речі нам часто дарують.
— День народження як відсвяткували? — запитую у трійнят.
— Зустрілися з друзями, походили містом. У піцерії посиділи. Подарунки невеликі отримали. Друзі в нас спільні.
Пари, кажуть, ні в кого з трьох ще нема. Хоча в Кості в групі одні дівчата:).
Олена ГОБАНОВА.
Пошук по сайту
Категорії
- Місто (724)
- Війна (252)
- Перехрестя (178)
- Політика (91)
- Кримінал (86)
- Здоров'я (74)
- Заєдісь! (58)
- Довоєнне (45)
- Весілля (29)
- Проєкт «Допоможи випускнику потрапити на шкільний бал» (29)
- Будмайданчик (26)
- Земля (21)
- Про простих (16)
- Промка (15)
- Чорна скринька (13)
- Життя (10)
- Жіноча рада (9)
- Акція (8)
- Про складних (8)
- Кіно (8)
- Ковід (8)
- Розгрузись (7)
- Новини (2)
- Точка зору (1)