Софія Мишовець підіймає штангу

14-річна Софія МИШОВЕЦЬ — єдина дівчина у своїй групі з важкої атлетики. За раз підіймає в ривку 72 кілограми, у поштовху — 92.  На чемпіонаті України встановила два рекорди: у ривку та поштовху. «Ривок — вправа, в якій спортсмен одним рухом, прямо з помосту підіймає штангу над головою А поштовх — коли бере її на груди і підіймається зі штангою», — пояснює Софія.

Софія Мишовець у залі

Вона — вихованка дитячо-юнацької спортивної школи «Атлет» Чернігівської міської ради. Зосереджено працює у спортзалі. На гриф штанги надягає диски (млинці), фіксує їх спеціальними затискачами. Опускає долоні в гімнастичний тальк (білий порошок), аби сила тертя була меншою і руки не зісковзували. Підіймає штангу вагою 65 кілограмів. І так кілька разів поспіль. Потім  невелика перерва і знову підйоми. Тренується шість днів на тиждень, по дві години. Мета — улітку потрапити на чемпіонат Європи в Іспанії.

Софія вже в юнацькій збірній України з важкої атлетики. Нещодавно на чемпіонаті України отримала перший дорослий розряд. І посіла друге місце на змаганнях серед спортсменів до 17 років. Підняла в сумі 164 кг, попри те, що була наймолодшою у своїй ваговій категорії.

Навчається  Софія у дев’ятому класі  чернігівської гімназії №33.

 — Чому саме важка атлетика?

— Шість років займалася народними танцями. Захоплювалася греблею, волейболом, тхеквондо.  Пішла купувати екіпірування і мені порадили спробувати себе у важкій атлетиці. Сподобалося. Тренер сказав, що  є потенціал.

 Зараз паралельно займаюся ще й легкою атлетикою. Вивчаю мови: англійську та польську. І закінчую музичну школу по класу гітари.

— Щоб підіймати штангу, потрібна сила.

— Їм зазвичай курятину, гречку, картоплю. Обмежую себе в булочках, тістечках, інших солодощах.  Правильне, збалансоване харчування для спортсмена дуже важливе. Аби бути у формі, мені потрібно набирати не жирову, а м’язову масу.

— Чи треба вживати спеціальне спортивне харчування? Протеїн? Воно ж недешеве.

 — Не обов’язково. Зазвичай його приймають для відновлення. Маю власні гроші: отримую стипендію за досягнення, батьки дають.

—  Вони теж спортсмени?

— Тато працює  на  «Укрпошті», мати — вчителька початкових класів.

 Доки розмовляємо, до зали сходяться хлопці. З Софією вони вітаються за руку.

— Залицяються?

— Тут усі друзі, — сміється. І йде виконувати настанови тренера.

* * *

43-річний Дмитро ШОЛОХ, тренер, знає, як робити з підлітків чемпіонів. За 17 років виховав десятки майстрів спорту України, багатьох чемпіонів та призерів чемпіонатів Європи.

— Побутує думка, що дівчатам підіймати важке не варто. Це може вплинути на цикл та спроможність мати дітей.

— Так говорять диванні критики, котрі важче ложки нічого не підіймали. Важкоатлетка Наталія Скакун, олімпійська чемпіонка,  — мати двох дітей. Наталія Давидова, бронзова призерка олімпіади, має дитину. У Вікторії Руденок, чемпіонки Європи, учасниці літніх Олімпійських ігор в Сіднеї, троє діток. Ольга Коробка, дворазова абсолютна  чемпіонка Європи, теж народила.

 У нас заняття безплатні, кожна дитина може себе спробувати у важкій атлетиці. Приходять діти навіть зі сколіозами. Працюють і згодом мають гарну поставу.

— У різних  видах спорту є свої забобони. Деякі футболісти перед матчем не голяться. Ступають на поле лише з правої ноги. Бігуни кладуть у взуття  талісмани. А які  у штангістів?

— Є неписане правило. Штанга в залі — це як жива істота. Через неї переступати не можна. Ніколи не треба торкатися ногою снаряда. Це неповага до нього. Бо на взутті може бути бруд. А штангу ж беруть руками, підіймають на груди. Вона може «помститися», упасти на ногу, а то й зачепити голову.

Валентина ОСТЕРСЬКА. Фото авторки

⬤ а тим часом

Наталія Скакун працює тренеркою жіночої збірної України з важкої атлетики

У 2020 році «КП» в Україні» надрукувала інтерв’ю з єдиною в історії вітчизняної жіночої важкої атлетики володаркою олімпійського золота 43-річною Наталією СКАКУН. Вона перемогла на Олімпійських іграх в Афінах у 2004 році у ваговій категорії до 63 кг.

Наталія Скакун

І це не єдине її досягнення. На чемпіонаті світу 2001 року в Салоніках 19-річна спортсменка з Чернігова не тільки сенсаційно виграла змагання, а й побила світовий рекорд, а через два роки у Ванкувері Наталія стала володаркою двох золотих та срібної медалей і знову встановила світовий рекорд.

— Чим мені подобалася жіноча важка атлетика? Я хотіла довести, що сильна і що можу чогось досягти без шкоди для здоров’я, — розповіла Наталія Скакун. — Знаєте, ця богатирська сила дуже знадобилася в побуті. Моя перша дитина — Микита — у сім місяців важила 10 кг. Син був тільки на грудному вигодовуванні. Педіатр мене сварила, думала, що я підгодовувала його сумішами, але в мене було таке молоко, що він набирав 1,1-1,3 кг щомісяця. Він народився з вагою 3380 г, а у сім місяців важив уже 10 кг. А носити на руках кожного дня десятикілограмове маля ой як нелегко. У Чернігові я отримала квартиру на 14 поверсі. Траплялося, ліфт не працював. Ось тут і знадобилася ця сила. З дитиною і візочком у руках я підіймалася на 14 поверх не один раз.

— Чи комплексують важкоатлетки через фігуру, вважаючи себе перекачаними?

— Зовсім ні. Коли я виходила на поміст, моя робоча вага становила 63-64 кг. Зараз важу 52 кг і зізнаюся, що почуваюся некомфортно. Мені подобалася моя колишня вага, коли мала велику масу тіла. А зараз у мене не надто приваблива зовнішність, оскільки я дуже худа.

— Що заважає набрати кілограми?

— Організм і спосіб життя. У мене двоє дітей, город великий, багато роботи. Я кручуся, мов білка в колесі, і в мене такий обмін речовин, що жири не відкладаються. Якось мені оперували ясна, так стоматолог каже: «А у вас проблемка. Немає підшкірного жиру». Дякую за комплімент.

— В Україні, окрім футболу й біатлону, жоден вид спорту не знаходить якісної державної підтримки, і всі наші олімпійські медалісти досягають результатів не «завдяки», а «всупереч». Можете відзначити хоч якийсь вплив держави на ваш успіх чи тут все ж таки відіграли роль винятково ваша наполегливість і власна ініціатива?

— Держава мені не допомагала. Допоміг мій тренер Олександр Володимирович Риков. Тоді я жила в Чернігові. Він був у добрих відносинах з міським головою Олександром Володимировичем Соколовим. Якщо виникала в чомусь потреба, Риков безпосередньо йшов до мера — і питання завжди позитивно вирішувалося.

— Ви, як і раніше, тримаєте світовий рекорд у своїй категорії?

— Ні. Китаянка побила його у 2012 році. Сьогодні китаянки домінують практично у всіх категоріях.

— Без фармакології у важкій атлетиці вже жоден спорт­смен нічого не виграє?

— Людський організм не гумовий. Фармакологія — потрібна річ у сучасному спорті. Мова не про допінг, проте різні відновлювальні препарати і вітаміни вкрай необхідні. Тренування виснажливі, організм виснажується, його потрібно підкріплювати вітамінами.

— Річ у тому, що в простих уболівальників виникає бажання — тоді дозвольте цей допінг усім. Ми втратили олімпійських медалістів через допінг. (В Ольги Коробки забрали «срібло» Пекіна-2008, Наталії Давидової — «бронзу» Пекіна-2008, в Юлії Калини — «бронзу» Лондона-2012). Вас не дратує, що через численні скандали для більшості людей важка атлетика — дорівнює допінгу? Чому найчастіше тема допінгу випливає в публікаціях про важку атлетику?

— Дратує і з тієї причини, що важка атлетика страждає найбільше. На кшталт — цей вид спорту наскрізь просочений допінгом. Просто у важкій атлетиці найбільше відновлювальних препаратів. Атлети намагаються поліпшити свої силові якості. Періодично контролери знаходять нові біодобавки, включені в заборонений список. Це ті, які спочатку там не прописані, але вже входять до складу. На цьому більшість важкоатлетів і попадаються.

— Після Афін-2004 в одну мить на вашу долю випала ціла низка нещасть: помер 28-річний чоловік, квартиру з медалями обікрали, у матері стався інсульт. Як змогли це пережити?

— Життя — така річ, що неприємність може прийти в будь-який момент. Життя не можна змінити. Я завжди намагаюся дивитися тільки вперед. 24-річною залишилася з однорічним сином Микитою на руках. Але мені пощастило зустріти свого нинішнього чоловіка Івана. З ним були знайомі давно. Ми односельці. Наші батьки дружили, разом святкували всі дні народження дітей, він вчився в моїй школі. Закрутилося в нас усе після Олімпіади в Афінах. Після тих бід він мене дуже підтримав. З Чернігова переїхали жити до мене на батьківщину в Київську область, у Лебедин. Уже тут у нас народилася донька Анна. Ми дуже щасливі!

— Те, що Іван молодший за вас на шість років, ніколи не бентежило?

— Так, бо спочатку люди старшого ґарту не могли цього зрозуміти і прийняти. Ті ж батьки мого чоловіка були проти нашого шлюбу. Але минув час, усі розмови вщухли, та й ця різниця між нами взагалі не відчувається.

— Синок Микита пов’язаний зі спортом?

— Він займався футболом. У нашому селі є невеликий стадіон, він виступав на районних змаганнях. Але коли тренер пішов, то перестав займатися футболом, хоча в нього були непогані задатки стати добрим воротарем. Та, на жаль. У жовтні Микиті вже виповниться 15.

— Деякі спортсмени не хочуть, щоб діти йшли їхніми стопами. Як відреагуєте, якщо 10-річна донька Анна скаже: «Хочу стати професійною важкоатлеткою»?

— Всіляко їй допомагатиму, але до спорту вона байдужа.

— А чим зараз займаєтеся?

— Працюю старшим тренером на олімпійській базі в Кончі-Заспі. Треную професійних дівчат. Це вже спортсменки збірної, які готуються до міжнародних змагань.

Валерій ПРИГОДНИЦЬКИЙ. Фото з інтернету
Друкується зі скороченням