«Перший раз Вова встиг відскочити».

На «Млиборі» 120 тонн зерна разом з обладнанням привалило працівників

17 вересня, у неділю, близько одинадцятої ранку на підприємстві ПрАТ «Млибор» загинуло троє працівників: 63-річний Михайло Іващенко, слюсар-ремонтник, 47-річний Володимир Дідурик, 52-річний Олександр Петренко. Вони працювали апаратниками оброблення зерна. «Млибор» або елеватор, як його часто називають на Масанах, — це височенна зелена будівля майже на виїзді з Чернігова та інші приміщення такого ж кольору обіч дороги. Поряд — контора «ІМК» (агрохолдингу «Індустріальна молочна компанія»). Власник «Млибору», як і власник «ІМК», — 65-річний Олександр Петров. Його син, 43-річний Леонід Петров, — депутат обласної ради, член наглядової ради «Млибору».
Загиблі Іващенко, Дідурик, Петренко були в приміщенні для зберігання зерна. Металева конструкція обвалилася, їх прикидало 120 тонами зерна. Дснсники знайшли тіла через дві з половиною години.
Михайла Іващенка та Олександра Петренка поховали 19 вересня. Володимира Дідурика — 20 вересня. На «Яцево».
19 вересня зранку біля в’їзду до підприємства стоять і заїжджають вантажівки. На прохідній дорогий траурний вінок. Охорона каже, працюють слідчі.
— Чоловік працював на «Млиборі» все життя, 42 роки, одразу після армії, — розповідає 63-річна Ганна ІВАЩЕНКО, дружина Михайла. — І квартиру ми отримували від «Млибору». Тоді був Радянський Союз, зараз власники інші, «ЧІМКа» (по суті, те саме, що «ІМК», агропідприємство, але зареєстроване в Шибиринівці. — Авт.). Хочу потрапити до директора чи власників, але де вони знаходяться, гадки не маю. І вони зі мною не зв’язувалися.
Ми заходили туди, коли вже тіла дістали. Працівники розказали, як усе було. П’ятиповерхова будівля елеватора забита зерном. Звідти воно потрапляє в силос, великий конус зі здоровим люком, розміром з два вікна. І в тому люку  дірка, з якої висипалося зерно. Випало чимало, з тонну, на той момент.
У понеділок прийде начальство, скаже, чому нічого не робили. Почали затикати дірку ганчірками чи картоном. Одну заткнули, з іншої просипається. Що робити? Викликали Олександра Петренка і Володимира Дідурика. Усього їх було там п’ятеро. Мій чоловік із Сергієм, який вижив, стояли знизу. Усе сталося секундою. Жінка-працівниця стояла збоку, тільки встигла закричати: «Ой».
Мій чоловік стояв прямо під тим силосом, продовжував працювати.  Сергій повернув голову, чого вона кричить. Підійшов до неї, і воно все рухнуло. 120 тонн зерна разом з металевою конструкцією. Трьох прикидало повністю, а Серьожу засипало по груди і ця жінка витягла. Пилюка, метал погнуло.  Які шанси вижити? У морзі перепитувала, чи мучився чоловік. Чи задихнувся зерном. Сказали: «Ні. Смерть миттєва». Це як молотком по голові вдарити. На голові справа в чоловіка сильна гематома.
Дзвонить подруга, питає: «Де твій Миша?» «На роботі». «Там, кажуть…». «Що кажуть, Надю, не тягни». А в самої всередині все затряслося. Думаю, мо’, інсульт. Хоча на здоров’я не жалівся. Коронавірус важко переніс, але зараз наче все в порядку. Не палив, дуже рідко випивав.  На роботу жодного разу будильник не заводив, вчасно прокидався. Коли вже власниками стала «ЧІМКа», працювали по змінах — коли вдень, коли вночі. За 15 хвилин я вже була на підприємстві. Ми живемо неподалік.
— Під час воєнних дій на «Млибор» були прильоти, можливо, пошкодило ту установку?
— Коли були бої на околиці міста, наші відійшли на підприємство. Можливо, «трусонуло» сильно. Бо земля тряслася. Але ж перед тим, як запускати, треба ж було перевірити. Чоловік на роботу вийшов 1 березня, — згадує минулий рік, коли місто бомбили росіяни. — Елеватор був без вікон, зерно висипалося. І люди вийшли на роботу. Не зупинялися. Зерно не завозили, не приймали. Але зерно не лежить у купі, постійно рухається по трубах. Десь щось забилося.
Похорони «Млибор» узяв на себе. Дали нам по 100 тисяч гривень. Але я не згодна. Життя в стільки не оцінюю. Ми тільки відійшли від одного горя. Молодший син, Саша, більше року тому вдома підірвався на гранаті. Хлопці запасалися патронами, хотів купити зброю. Раптом росіяни будуть знову йти, треба захищати дім, родину. Тільки пам’ятник поставили. Минулими вихідними тюльпани посадила. І тут таке… Тепер чоловік похований поряд із сином. Але плани в нас інші були. Я на пенсії і працюю кухарем у садочку на Масанах. І чоловік працюючий пенсіонер. Планували два роки попрацювати, зібрати трохи грошей на старість і сидіти вдома. У нас дача, село, гараж є. Як тепер тягнути?
— Що далі?
— Я не знаю. Розслідування. До нас приходить начальник котельні. Три рази на день буває. Далі, мабуть, суд. На підприємстві є головний інженер, Славик. Ходить з опущеною головою. Але я не зацікавлена, аби його карали, щоб він з роботи полетів. Чоловіка в мене вже немає. Розумію, що гроші — не головне, але без них нікуди і справедливості без грошей не доб’єшся. Можливо, дирекція поступить по-людськи. Можливо, виплатять компенсацію.

* * *

— Син працював на цьому підприємстві років три, влаштувався перед вторгненням, — розповідає Тамара Іванівна, мати Володимира Дідурика. — Кидали вони те зерно лопатами. Двоюрідний брат Вови військовий, дали два дні відпустки, поїхав у Німеччину  до родини. І звідти він подзвонив своїм батькам, сказав, що Вову засипало зерном, він загинув. Ми дізналися десь о четвертій. Чоловік лежав на ліжку. Прийшла, сіла: «Вставай, треба їхати. У Вови на роботі неприємності». Мене не взяли, поїхали з молодшим сином туди.

Узимку чи пів року тому вже була подібна історія. Вова з напарником був знизу. А потім чи то контейнер якийсь, чи інший вантаж, який висів зверху, обірвався. Зерно посипалося, а той контейнер упав. Вова мій тоді встиг відскочити. А от другого хлопця зачепило. Пошкодило ногу, руки. Його «швидка» повезла, а Вова забрав його велосипед додому, у гаражі стояв. Коли бігала, купувала речі, зупинилася біля картузів. Продавчині кажу, у нас біда, син загинув. А у вас усі дорогі. Вона дістала кепку за 150 гривень. Поки діставала, розговорилися. Я їй розказала, що син на «Млиборі» загинув. А виявилося, що то мати того хлопця, який постраждав. Грошей за картуз так і не взяла.

* * *

— Чоловік на підприємстві працював 30 років, — додала Ніна ПЕТРЕНКО, дружина Олександра Петренка. Працює теж на «Млиборі». — Що і як там було, нічого не знаємо. Тільки призначили слідчого. Про те, що сталося, дізналися не від керівництва, а від знайомих. О третій дня.

* * *

— Звичайно цим питанням ми займаємося, — коротко відповів Валерій КІНДЕР, начальник управління інспекційної діяльності в області Центрального міжрегіонального управління Державної служби з питань праці. — Ситуація непроста. Створена комісія в Києві.

Юлія СЕМЕНЕЦЬ. Фото автора

Володимир Дідурик

Ганна Іващенко з портретом чоловіка Михайла Іващенка