Поранений захисник Олександр Трофименко не стане безхатьком після виписки з госпіталю. Отримав тимчасове житло в Чернігові

Олександр Трофименко в госпіталі

У чернігівському госпіталі лежить 45-річний Олександр ТРОФИМЕНКО. 31 жовтня торік під Бахмутом йому посікло ноги. Лікарською мовою це називається: множинні вогнепальні осколкові поранення лівого та правого стегон, лівої гомілки, з багатоуламковим переломом обох кісток лівої гомілки. На лівій нозі апарат Ілізарова. Ходити не може, пересувається на інвалідному візку.

Зрешетило обидві ноги до самого паху і відкинуло ударною хвилею, — каже Олександр.

— А хлопці що?

— Встигли відскочити, то мені тупо не повезло.

— Потягли вас у стабілізаційний пунт?

— Кинули, а самі побігли, перелякалися. Лежав годин п’ять. У мене було чотири турнікети. Наклав по одному на кожну ногу і лежав біля підбитого російського танка.

— Могли ж побачити з ворожого дрона і добити?

— Дрони кружляли, та поранених вони не чіпають. Їм головне поранити, і повзай… Останні три дні перед цим нас крили з усіх видів зброї: бомби, артилерія, гази, фосфор, хімія, дрони. Не можна було висунутися. Від газу очі сльозяться, дихання перекриває. Якщо нема протигазу, від моменту отруєння п’ять хвилин і людині кінець. У нас протигази були.

— П’ять годин з турнікетами! Могли відмерти тканини, і ноги відрізали б. Так часто буває.

— Я уважно слухав інструкторів на медичних тренінгах, тому і врятувався. Намагався не відключитися, хоча втратив чимало крові. Курив. Як тільки відчував, що нога почає німіти, послаблював турнікет, потім знову затискав. Повзти не міг. Не знаю, що було б далі, але нарешті пощастило — поверталися штурмовики, котрих ми прикривали, я їх побачив і покликав.

По мене приїхав квадроцикл, спасибі волонтерам, підігнали його підрозділу. До того по чотири з половиною кілометри на ношах носили поранених.

Думав, ноги відріжуть. Накачали морфіном, чи ще чимось, і перевозили з лікарні в лікарню. Дружківка, Ізюм, Харків. Місць у госпіталях не було, клали у цивільні лікарні. Переніс шість операцій. Права нога заживала, а в лівій нижче коліна велика кістка повністю роздроблена на малюсінькі осколочки. У київській лікарні сказали, що треба ампутація. Проте для певності повезли на консультацію до професора. Той подивився і порадив поставити апарат Ілізарова. Як зростуться кісточки, треба буде робити ще одну операцію, вставляти в ногу металевий  штир.

Тим часом Олександра вивели поза штат. Виплати — 600 гривень на місяць. Житла немає, рідних теж.

— Батько залишив сім’ю, коли мені було два роки. Ще в юності з ним кілька разів спілкувався і зрозумів, що я йому непотрібний. Він давно живе у москві. Був у нас з мамою будинок у Новгороді-Сіверському, згорів у 2009 році. Я жив тоді в Умані, працював і знімав житло. Забрав маму до себе. Вона у 2012 році померла від раку легень, їй було 53. Працював на стройках в Києві, потім в Одесі. Там мені більше сподобалося, ніж у столиці, залишився. Познайомився з Танею. Вона виросла в інтернаті, теж підтримки ніякої. Народилися діти. Сину зараз десять років, доньці шість. Ми не розписувалися. Таня числилася матір’ю-одиначкою. Жили на зйомній квартирі. Після повномасштабного вторгнення виїхала з дітьми за кордон. Де вони, не повідомила. Дзвонив на її номер, але він не доступний, — зітхає Олександр Трофименко. — 2 травня минулого року вручили повістку. Служив у 80-ій десантно-штурмовій бригаді навідником.

Після лікування у Києві друзі перевезли в Чернігів.

— Поклали в дурку, бо більше ніде місць не було. Там надають допомогу і фронтовикам. В Халявині побув трішки, потім в травматології обласної лікарні, а згодом перевезли в госпіталь. Треба ВЛК пройти, потім МСЕК, групу інвалідності оформити. У мене навіть посвідчення учасника бойових дій не було. Чернігівська волонтерка Інна підключила юриста, написав довіреність, і мені зробили УБД.

— З госпіталю випишуть, і що далі?

— Сподіваюся, після того, як оформлять групу інвалідності, виплатять все за час лікування. Хіба я один такий. Аби було документальне підтвердження, що дійсно поранення отримав на полі бою, під час захисту батьківщини, треба їхати в Костянтинівку. Прислали звідти фото документа, а на МСЕК кажуть — потрібен оригінал. Мені головне на ноги встати. А до того хоч якесь житло на першому поверсі.

Інна Скорінова, котра на громадських засадах опікується Трофименком, та її друзі підняли йому на допомогу всіх, кого могли.

Питання вирішили на виконкомі

— Житлове питання Олександра Трофименка вирішено 15 квітня на засіданні виконкому Чернігівської міської ради. Департамент соціальної політики зробив йому довідку внутрішньо переміщеної особи. Ця довідка була необхідна, аби поставити його на облік на отримання тимчасового житла у Чернігові. Наші працівники ходили до нього в госпіталь, фотографували документи, він заповнив заяву, — розповідає 43-річна Тетяна БУЛАХ, заступниця начальника відділу квартирного обліку та приватизації Чернігівської міської ради.

Помешкання на першому поверсі? Бо він же не зможе сам підніматися.

— Це квартира у модульному містечку на вулиці Дрозда.

— Там поблизу є магазини, бо хто ж йому далеко ходитиме за продуктами?

— Є неподалік.

Валентина ОСТЕРСЬКА. Фото авторки