Наталія Косюк виграла відпарювач від газети «Весть»

Пенсія — для відпочинку і подорожей, — упевнена Наталія Косюк

72-річна Наталія КОСЮК струнка доглянута жінка. Виглядає молодшою своїх років. І взагалі, запізнюється на нігті. За професією Наталія Іванівна будівельник і працювала за спеціальністю.

— Після школи вступила до Київського автомобільно-дорожнього інституту. На спеціальність автомобільні дороги, мости і тунелі. — розповідає.

— Не жіночу професію обрали.

— Мати теж була інженером. А я дуже хотіла вчитися в Києві.

У 1981 році повернулася до Чернігова. Проєктувала дороги в «Сільгосппроєкті». Вийшла заміж. Працювала інженером-будівельником у чернігівському аеропорту. Спочатку в Количівці, потім новий аеропорт відкрився в Шестовиці. Возили туди службовим автобусом. По життю я дуже пунктуальна. Навіть зараз прокидаюся завжди в один і той самий час, о сьомій ранку. Завжди і всюди треба було встигати. О 7.20 мала вже стояти біля «Градецького», щоб розвозка не чекала. Непоганий колектив, працювала там років сім. Потім стало менше рейсів, усе на себе прийняв Київ. Почалося скорочення. А коли аеропорт закрився, довелося шукати різні підробітки.

Три роки працювала в Славутичі. Туди електричка о 6.00, яка тебе точно не чекатиме. Навіть на таксі якось добиралася.  Приблизно в цей же час відправлялася електричка до гомеля. Люди їхали з отакенними баулами, у тролейбус влізти важко. І ми з сусідом Сашком ішли від нашого дому (поворот на вулицю Льотну з проспекту Миру) через кладовище на Старобілоуській, через вулицю Самострова… Вставала рано, додому поверталась о восьмій вечора.

Працювала в РБУ (ремонтно-будівельне управління) від ЧАЕС. На саму станцію дуже складно було влаштуватися.

— Теж робили дороги?

— Ні. Вантажно-розвантажувальні роботи. Щось розвантажували, десь закуповували, везли, продавали, робили свої оборудки. Мені це було незрозуміло, але натякнули, щоб не лізла не в своє діло.

— Ця робота вам не подобалася?

— Подобалася-не подобалася, але зарплата була хороша. Правда, нам її не платили, як і всюди тоді. Замість готівки давали парашки. Такі чеки, за якими щось купити можна тільки в Славутичі. Інколи й проїхати було ні за що. Один дід, контролер був такий противний, чіплявся. То його хлопці одного разу з електрички викинули.

А спочатку було дуже добре. Безкоштовні проїзні від станції. Оплачували квартиру незалежно від того, у Чернігові ти живеш чи Славутичі. Приносиш платіжки і тобі компенсують. Навесні давали гроші «на вітаміни», майже в розмірі зарплати. А восени так само — на закупку овочів. Потім усі ці пільги припинилися, я втомилася їздити.

При розрахунку мені нарешті видали гроші, які вже нічого не вартували. І то не повністю, а частково «парашками».

Перед пенсією працювала інженером з охорони праці в дитячій поліклініці №2.

Вдова вже 13 років. Покійний чоловік Ігор Нілович — ліквідатор Чорнобильської аварії. Недавно забрала до себе свекруху. Їй виповнилося 90 років. Святкували в сімейному колі, бо подруг у неї вже не залишилося. Бабуся моя ще молодець, у гаджетах краще мене розбирається.

Разом веселіше.

Під час облоги ми були тут, нікуди не тікали. А куди? У бомбосховище не бігали, бо бабуся погано ходить. І я не вважаю бомбосховищем отой погріб,  — киває за вікно, де у дворі за будинком два входи до підземного приміщення.  — Там зараз води по кісточки і тоді було дуже сиро.

Я фаталістка. Вважаю, буде те, що має бути.

Під час нашої розмови кухнею дефілює сніжно-білий кіт. Хвіст пухнастий, як у лисиці. То посидить на підвіконні, то застрибне на холодильник, то пройдеться столом до хазяйки на руки.

— Що за порода, що він такий кремезний?

— Коли я його знайшла, був здихотний. Молодий, хвіст, як паличка, увесь у колючках. А ми відгодували. Максику, козлику мій, —  гладить кота Наталія Іванівна. — Сім кіло всього. Свекрушин кіт важив 11 кілограмів.

Узяла його під час облоги Чернігова. Максимільян, любимо його.

— Заміж ще раз не збираєтеся?

— Навіщо? — щиро дивується Наталія Іванівна. — Ніхто не давить, не розказує, що мені робити, не питає, куди я гроші витрачаю. Моє діло.

Я все життя пахала і заслужила відпочинок.

— Чим займаєтесь? Дача, город?

— Я не садист-городник, — пожартувала Наталія. — Радію своїй свободі. Улітку — пляж. Навіть зараз у мене є подруги, з якими ходимо на «Золотий берег».

Люблю гуляти в парку. А ще багато читаю. Люблю паперове читання. Тому завжди виписую газету. Не кожна подобається. Спробувала одну дешевшу, але читати її не змогла. І я повернулася до «Весті», люблю цю газету.

— Не жалієте, що не взяли когось ще, крім кота?

—Я ніколи не хотіла дітей. Люблю подорожувати. Об’їздила дуже багато гарних і цікавих місць. Намагаюся їздити щороку, навіть сьогодні ввечері виїжджаю. Домовилась з родичами, які  провідуватимуть бабусю, я все необхідне приготувала.

Не зосереджуюся ні на одязі, ні на їжі, не роблю щороку ремонти, а відкладаю на нові враження.

Відпарювач для штор

— Вигравали коли-небудь?

— Я й не грала. Й абонемент на акцію в редакцію вперше принесла.

Наталія Іванівна виграла від газети «Весть» відпарювач.

— Буду штори прасувати, — радіє наша призерка.

Другий приз від улюбленої газети отримує …Просимо зайти в редакцію особисто або зателефонувати.

А наша акція тільки почалася. Перші призи вручені. А ще буде розіграно чотири перших, чотири других (грошовий виграш 500 гривень). І суперприз.

Щоб взяти участь в акції та отримати нагороду від газети, треба:

1. Передплатити газету «Весть» на перше півріччя 2024 року або на весь рік. Це можна зробити в поштовому відділенні, у листоноші або на сайті «Укрпошти».
2. Абонемент передплати надіслати на адресу редакції: Преображенська, 12. Можна на електронну адресу: vest.gazet@gmail.com.

Обов’язково вкажіть свій номер телефона.

Удачі й перемоги!

Олена ГОБАНОВА

Газета “Весть” продається в кіосках і на розкладках у супермаркетах, у поштових відділеннях Чернігова та області, а також її можна передплатити на сайті “Укрпошти”.