Надія з подарунками

71-річна Надія ПОВЖИК щойно з дачі. На тумбочці в кімнаті букет тюльпанів.

А ще встигла купити набір гумових рукавичок, 20 штук. Радіє, що дешево і якість непогана. Бо дачний сезон тільки почався.

Дачі дві. Одна, ближня, на Подусівці, дісталась від сестри Віри. Друга під Рівнопіллям, це як їхати на Ріпки.

— Хочу дальню продати. Нема здоров’я. 13 травня буде 72! — прибідняється Надія Антонівна. Мені б її енергію!

Квітів багато і вдома на вікнах. В господині легка рука: квітнуть навіть ті, що вважаються неквітучими. На балконі розсада перців.

На кухонному столі паски. В кімнаті також. Вчора був Великдень.

— Сама пекла. А це невістка Яна пригостила. Бач, як гарно вкрасила, — хвалить невістчину пасочку Надія Антонівна. — Вони тут з внуком Даніком, а син під Донецьком, — зітхає. — Зв’язок тільки через соцмережі, а в мене телефон кнопочний. Через невістку новини узнаю.

Надія Повжик з Кучинівки, тепер це Сновська громада.

— Вирощували полуницю, возили поїздом на гомель продавати, — згадує юні роки. — Я ще школяркою з дідом Антоном їздила. Він був на пенсії, а батьки працювали в колгоспі. Білет коштував копійки. Везли багато луб’яних коробочок, кожна на 2,5 кілограма ягід. 16 таких коробочок — одне містове в поїзді. Ставили в чотири ряди, перекладали рамками і папороттю. Папороть холод дає, затіняє. По чотири-п’ять таких «містових» везли кожен. Короби під полуницю майстри спеціально плели, в селі купити можна було. Дід сам робив, теслею був.

Саджали по три-чотири сотки. Як сім’я велика, і є кому їздити продавати, то й більше.

Їхали в ніч, приїжджали рано-вранці, ще базар зачинений був. І від станції носили свої ящики до базару вручну. Хтось стереже, інший переносить, по черзі. Тачок, кравчучок тоді ще не було. 35 кілограмів одна зв’язка. А тягти як від чернігівського вокзалу до танка. Так і нирки посадила. Їздили через три дні, щоб полуниця встигала дозрівати.

Розпродувалися і ще встигали перед поїздом продуктів накупити. Ліверна ковбаса гомельська смачнюча була.

Уже і в Чернігові жила, їздила на вихідні і возилася з полуницею.

Коли в білорусь стали пускати за закордонним паспортом, почали виносити полуницю на трасу. Менше стали саджати. Возять іще у Сновськ і в Чернігів, хто з машиною. Я в сезон клубніки йду на базар земляків побачити. Сорти вже інші, не та ягода що була.

А я на дачах старі сорти саджаю, Вже і назв не знаю. Під Рівнопіллям добряча сотка полуниці є. І як на заморозку — купують у мене. Вона солодка, і цукру менш треба. Не «дубова».

Крім полуниці є на дачах садова суниця. Різні сорти: червона, ананасна. Яблуні, груші, виноград. А ще квіти: тюльпани, півонії, гладіолуси, ромашки. Саджаю кавуни. Гарбузи насіннєві, гарбузи кашеві.

Все це Надія Антонівна продає на стихійному ринку під «Кварталом», в районі «Градецького».

— Часу нема. Як не на дачі, то під «Кварталом». Що зібрала, треба ще й продати. Не продалося — у банки і взимку продаю. Мені вже й картоплі так багато не треба, бо син на фронті. Хочемо з дітьми зібрати їм на своє житло. А все ніяк не виходить. Знімають квартиру, — розповідає.

Надія Повжик в Чернігові з 17 років.

— Сестер було чотири. Батько сина хотів, а народилися Аня, Оля, я і Віра — наймолодша. Всі в Чернігів перебралися. З колгоспу тоді виїхати складно було, паспортів не давали. Але їздили вербувальники. По вербовці у 17 років я виїхала на роботу на Камвольно-суконний комбінат. Там і паспорти зробили. До пенсії на КСК працювала. За шкідливість давали три дні до відпустки і талони на молоко. Півлітрова банка в день. Технікум закінчила, вчилася на вечірньому.

На роботі отримала професійну травму. Зламався станок, «підстригло» пальці на лівій руці. Немає верхніх фалангів і трохи більше. Інвалідності не дали, тільки 25 відсотків втрати працездатності. І переставили на склади. Мала право вибирати дефіцитний товар, який приходив на підприємство, першою. Так взяла сину імпортні туфлі на виріст, які потім чоловік забрав при розлученні.

З чоловіком розвелися, ще коли сину було 11 років. Все пропивав, ще й руки розпускав.

Квартира, де живу — кооператив, треба було виплачувати щокварталу. Туди йшли всі гроші. Мати з села першим вранішнім автобусом привезе сумку з продуктами, поставить через поріг: яйця, молока. І бігом на автобус назад, щоб на роботу у ланку встигнути. Грошей трохи давала.

Перший раз я хотіла розвестися, коли сину Ромі було шість років. А він попросив: «У всіх є папки, а в мене не буде?». Сказав, що мене захищатиме. І захищав. А коли було 11 років, заявив: «Краще вже ніякого батька, ніж такий». Чоловік і сів на дивані. А я нарешті розвелася.

Тепер з теплим обідом на дачі

Надія Повжик вибрала на подарунок термос для їжі. Щоб брати з собою на дачу обід. І емальований глечик з ручкою, в який буде зручно набирати ягоди: суницю, полуницю, малину.

А другий приз від газети «Весть», 500 гривень, виграла Людмила СЛІПЕЦЬ. Людмила Григорівна першою надіслала листа на літню акцію «Смикни удачу за хвіст»-2024. Просимо зайти до редакції особисто або зателефонувати, щоб домовитися, як вам надіслати гроші.

Акція «Смикни удачу за хвіст» почалася!

Щоб взяти участь і виграти, треба:

1. Передплатити газету «Весть» на друге півріччя 2024 року. В поштовому відділенні, у листоноші або на сайті «Укрпошти». Через інтернет дешевше! (подробиці на стор. 12).
2. Вкласти абонемент у конверт та надіслати до редакції на адресу: Чернігів, вул. Преображенська 12. Електронний або сфотографований абонемент надсилайте на електронну адресу: vest.gazet@gmail.com.

Обов’язково вкажіть свій номер телефону, щоб ми могли з вами зв’язатися і повідомити про виграш. І трішки про себе: чим займаєтеся, з ким живете, чи давно виписуєте газету.

Віримо й перемагаємо!

Олена ГОБАНОВА, фото авторки.