Анна Кубар
— Відрізняються теперішні поминки? — запитую в 23-річної Анни КУБАР, підприємниці, власниці бізнесу з поминальних обідів, адміністраторки в чернігівському кафе «Стрілець».
— У нас є три меню, від 220 до 290 гривень. У кожному меню 17-18 позицій.
— У всіх меню є коливо та узвар із сухофруктів?
— Так. Коливо — ритуальна страва. Мед, водичка, бублики. Колись давно коливо готувалося з пшениці. Страва символізує життя, незнищенність. Люди не завжди знають сутність традиції, але замовляють.
— Поминальний обід починається з…
— З молитви «Отче наш». Якщо є батюшка, він читає. Якщо немає, може прочитати будь-хто з присутніх. Після того — суто обід. Триває до двох годин. Інколи близькі та родичі затримуються.
Після похорону навіть у годину-півтори вкладаються. Якщо ж поминки на 40 днів, рік, коли переболіло трошки, тоді менше поспішають, можуть щось згадати, поговорити.
— Змінилася сервіровка столу? Чи, як і раніше, не можна виделки, ножі?
— Відходить це поняття. Ми сервіруємо — чайна ложечка для колива та виделка. Тому що не всі хочуть ложкою їсти, особливо молодь.
Ніж не кладемо. Однак батюшка якось був на поминальному обіді, попросив дати ножа і виделку. Сказав: «Не можна вилки і ножі — це забобони. Гірше покійному не зробиш». (Одна з версій заборони гострих предметів — нібито ними можна пошкодити душу почилого. Інша – родичі понапиваються і порішать одне одного під гарячу руку, авт.)
— Батюшки часто сідають за стіл?
— Рідко. Коли й присяде, ненадовго. Можуть заспівати перед поминальним обідом (молитву), скуштувати коливо, з’їсти щось, п’ять хвилин посидіти і піти.
Є один момент — постійний, — якщо є батюшка, несуть пляшку кагору. Солодкого десертного червоного вина. Це теж із церковних традицій.
Ми дозволяємо алкогольні напої, водичку принести із собою. Дешевше людям обійдеться. Такий час, що не хочеться брати навіть мінімум замовлень по алкоголю, хоча деякі кафе беруть.
Приносять зазвичай горілку. І вино, здебільшого напівсолодке або кріплене. Сухого не бачила.
— Віскі, джин, ром, текіла, вермут — такі напої бували?
— Ні. Декілька компаній — на 40 днів чи роковини — приносили кілька пляшок коньяку. На дев’ять днів співробітники рідко збираються, а на 40 днів і на роковини часто.
Багато було після нового року поховань і поминальних обідів. Багато тих, хто через рік поминки замовляє. Бо у березні минулого року не було змоги ні поховати як слід, ні пом’янути.
На рік зазвичай вузьке коло збирається — сім’я, друзі, 15-20 чоловік. А в березні цього року на роковини військових збиралося й сто десять.
У меншому залі може сісти до 70 чоловік. У більшому — до 120.
— З області замовляють?
— Замовляють. На винос також. Забирають і в селі поминають. Пакуємо в одноразові бокси. Або приносять свої каструлі чи лоточки. Це зручно. Коли приходить горе, стати до плити й наготувати на велику кількість людей важко. Ціна — що тут пом’янути, що на винос — однакова.
— Коли ви почали працювати після облоги?
— У середині квітня минулого року. Звісно, робили перерву. На 24 лютого в нас було три поминальних обіди замовлено. Скасували два. Третій спочатку скасували, потім попросили спакувати їжу з собою, потім все ж таки тут поминали. Але менше людей прийшло.
Коли 14-15 квітня залунали перші телефонні дзвінки, жодному клієнту не відмовили, почали шукати продукти. Тоді був дефіцит і дорого. Склали меню середнє між нашими трьома. Так тривало до літа. А влітку база на Ріпкинській повністю запрацювала, усе устаткувалося. Але через ціни меню подорожчало. Довоєнне було дешевше: 190, 255 і 270 гривень.
«Треба старатися не проживати той біль, з яким приходять люди»
— Працюю в цьому закладі четвертий рік, — розказує про себе Анна Кубар. — Я чотири роки ФОП. Фізична особа-підприємниця. На поминальних обідах почала підробляти років з 15. Закінчила залізничний ліцей, колишнє чернігівське училище №5. Вчилася на кухаря-кондитера і підробляла. Допомагала на кухні. На мийці. Як офіціантка.
Після ліцею не навчалася. У харчовій промисловості, вважаю, практика важливіша за навчання. Власне, вона і є навчанням. Самій треба пробувати.
Мама порадила. Вона теж у цій галузі.
— Як працювати в обстановці горя? Потрібно ставити бар’єр? Чи навпаки, має бути співпереживання?
— Якби я з 15 років усе через себе пропускала, навряд чи змогла б працювати. Треба старатися не проживати той біль, з яким приходять люди. У кожного своя історія, особливо зараз, коли приходять мами, дружини військових, вони такі розбиті, — важко, воно дуже чіпляє за душу. Мами молоді, ховають молодих дітей. Але треба старатися не проживати. Бо це виснажить.
— Хтось учив вас? Чи це власний психологічний досвід?
— Я така людина, що можу зрозуміти інших. Але стараюся стіну ставити, — повторює Анна Сергіївна. — Люди приходять до мене як до адміністратора, я ж не можу бути в траурі. Посмішка має бути, настрій.
Приміщення в нас в оренді. Раніше відвідувачі на відкритій терасі збиралися, каву пили, спілкувалися. Тепер військовий стан, бар не працює. Нема тих, хто хоче ввечері посидіти, поговорити. Війна ж не закінчилася. Обслуговуємо поминальні обіди, також замовляють банкети.
