Любов Веселова грає чоловічі ролі

Олексій Биш та Любов Веселова у виставі «Бравий вояка Швейк»

У цьому театрі Любов Михайлівна працює 43 роки. Відтоді, як її розподілили в Чернігів після закінчення Дніпропетровського театрального училища. Спочатку працювала тут у театрі ляльок. Згодом він став Молодіжним.

— Яку першу чоловічу роль ви зіграли?

— Як я казала: мій театр починався з театру ляльок. І першою моєю роллю було мишеня Муф, яке хотіло дружити з балеринкою. За цю роль мені навіть дали друге місце на якомусь регіональному конкурсі. Нагородили екскурсійною поїздкою.

Потім чоловічі ролі пішли. Перша в Молодіжному — грала принца Тарталья у виставі «Любов до трьох апельсинів». Коли запропонували, я нормально відреагувала. В історії світового театрального мистецтва жінки грали чоловіків. До того ж я вірила своєму режисеру. І мені це було цікаво.

Далі був пристав Ох у виставі «Смерть Тарєлкіна». Грала свого батька. Його ходу, сміх. Ми ж, актори, усе в скарбничку собі складаємо. Їду в маршрутці, побачила щось цікаве в людині — сміх, голос — запам’ятала. А потім воно з підсвідомості саме пробивається.

— А фігура?

— За першої ролі був такий костюм, що приховував усе, що треба приховати.

Граючи Швейка, одягаю майку, яка втягує. А зверху ще накладаю живіт. Грудей не помітно. На відміну від принца, Швейк — це справжній мужик. Перевтілюватися було важкувато.

«Бравий вояка Швейк» — остання робота Геннадія Касьянова, нашого директора, художнього керівника, засновника театру. А порадив мене на роль Швейка актор Олексій Биш.

Льоша запропонував Геннадію Сергійовичу поставити «Бравого вояку». Касьянов відказав: «Ні, у нас нема Швейка». «А Веселова?»

Під час обговорення Геннадій Сергійович надягнув на мене пальто, кепку, сфотографував. Я стала, як Швейк, вираз обличчя відповідний. Касьянов надіслав фото своїй сестрі Ніні. «Хто це?» «Мужик якийсь». Не впізнала.

Остання з моїх чоловічих ролей на сьогодні — Кочубей. Режисер Роман Покровський. Він і актор, і режисер. Поставив за п’єсою Старицької-Черняхівської виставу «Гетьман». В якій усі чоловічі ролі грають жінки. Жодного чоловіка.

Жіночих — дві ролі.  Це Марія, кохана гетьмана Мазепи. І Кочубеїха — Мирослава Витрихівська. А потім ці жінки перевтілюються в козаків. Марія — студійка Анастасія Ширай. Тетяна Салдетська грає Івана Мазепу. Інна Атрощенко — Семен Палій, отаман. Усі інші акторки — козаки.

Грають Юлія Матросова, Мирослава Витрихівська, Руслана Остапко, Тетяна Салдетська, Любов Веселова, Анастасія Ширай, Тамара Булавіна, Інна Атрощенко, Олександра Крюкова.

— Як Покровський придумав таку виставу? Коли чоловіків-акторів забрали на фронт?

— П’єса була вже. Але там не написано, що гратимуть жінки.

До нас приходив хтось з ТЦК. За інформацією про наших акторів. Їх запитали: «А що ж ми будемо без них робити, без акторів-чоловіків? У нас же репертуар полетить».  А ті відмахнулися: «Та, нехай он дівчата намалюють чи приклеять вуса і грають».  Це нашого режисера збентежило, але й надихнуло. «Нате вам!».

— Вистава гумористична?

— Абсолютно серйозна. Надягаємо маски з носами, коли граємо козаків. Але це серйозна річ. Про історію, про Україну, яку Росія гнобить віками. І кожен гетьман старається щось зробити. А все одно розбрат. Бо не в єдиний гуж тягли. І коли це закінчиться, не знаю.

Юлія Матросова теж грала чоловічі ролі. У «Смерті Тарєлкіна» була генералом Варавіним.

Ми говоримо в театральному буфеті. Пусто, тільки ми вдвох. Раптом сама собою вмикається і починає дирчати кавомолка.

— О, Геннадій Сергійович нас згадав, — посміхається Люба.

Ідемо коридором Молодіжки. З другого поверху спішить на вихід стильно вдягнений чоловік.

— Євгеній Сидоренко. Зараз ми працюємо над новою виставою «Дві жінки». Утрьох чаклуємо,  — потискає передпліччя режисеру. Той киває, посміхається у відповідь.

— А тут у нас сітки плетуть, — прочиняє двері в кімнату, де нап’яті каркаси для сіток. За роботою Тетяна Бичук, мати актора. — Плетуть й актори у вільний час, — чомусь переходить на шепіт Любов. — Таня теж наша. Її синочок у нас працював. І після повернення працюватиме, — впевнена Любов Михайлівна. — А зараз на фронті. Так плести сітки, як Таня, ніхто не вміє. Уже три роки як на роботу ходить.

— А це — наша Любов театру, — обіймає актрису Тетяна БИЧУК.

Тетяна Бичук плете сітки в Молодіжному театрі

1 травня Молодіжному театру виповниться 40 років. Ювілей.

Нижче — портрет з темною стрічкою. На ньому усміхнений чоловік у формі.

— Слава Шевцов, наш світлоінженер. Працював тут багато років. 15 точно. Загинув на війні. Приходив у відпустку, смішив нас… А через три дні, як поїхав назад, прийшла сумна новина.

— Ви народилися в Росії?

— Але 57 років живу в Україні. Переїхали з батьками в Нікополь, коли мені було 10 років. Тут коріння пустила. І вважаю себе українкою.

Єдина сім’я Любові Веселової — цей театр.  Живе одна, на проспекті Левка Лук’яненка.

— Багато років мешкала в гуртожитку на вулиці Гончій. До того — у гуртожитку на КСК, з Танею Салдетською. То взагалі був жах, — згадує Любов Михайлівна. — Добре, що ми в той час постійно гастролювали. Але завжди були в боргу, щоб заплатити за гуртожиток.

— Так мало тоді актори заробляли?

— А ви думаєте, зараз багато? — засміялася Любов Михайлівна. — Смішна зарплата. Так це я вже заслужена артистка України, мені трішки більше. Ми працюємо, бо любимо цю справу. Про гроші не йдеться. Якщо пощастить і запросять у кіно, там можна хоч трохи заробити.

— Багато знімалися?

— Переважно в епізодах. З останнього — епізодична роль бібліотекарки в серіалі «Спіймати Кайдаша». А ще мені пощастило в Романа Балаяна в фільмі «Ми поруч, ми разом» в епізоді знятися. Якщо мені за одну зміну в кіно заплатять три тисячі гривень, то звісно, що більше, ніж у театрі.

— Я не зовсім одна, — запевняє Любов. — Є старша сестра. Живе зараз у Дніпрі, бо в Нікополі страшно. Я до них на новий рік у гості їздила. Там двоюрідні внуки, є правнучка.

Був ще молодший брат, якого я дуже любила. Люблю… Поховала два роки тому.

Кота чи собаку заводити не хочу — живу в малосімейці. Усе ж була кішка Маська. Вона так важко помирала, я возила її у всі клініки міста. Ще раз смерть не переживу.

Олена ГОБАНОВА. Фото авторки

Підготовлено за підтримки Волинського прес-клубу