Людмила Кравченко відновила вікна-двері в квартирі на Чорновола, 15 на заощадження. Демонтаж зруйнованих під’їздів буде, але ще не скоро

19.10.2023 | Місто

70-річна Людмила КРАВЧЕНКО живе разом з 93-річною мамою Валентиною Тихонівною на Чорновола, 15 у Чернігові. На четвертому поверсі, у третьому під’їзді. Перший і другий під’їзди зруйновані.  Третього березня 2022 року російський льотчик Олександр Красноярцев скинув тут шість авіабомб-п’ятисоток. Загинуло 47 чоловік.
— За день до бомбардування в мене душа була не на місці, наче відчувала погане, — пригадує Людмила Кравченко. —  Стелила ковдри то в коридорі, між стінами, то у ванній.  Сирена за сиреною. У мене ж бабуся, моя мати, з ходунками. Валентина Тихонівна. Їй 93 роки, — веде на кухню, де за столом сидить бабуся та уважно слухає. — Я сховалася у ванній. А мати не боялася і не ховалася. Вона якраз із кухні хотіла йти в кімнату, щоб на батареї забрати носову хустинку. У хвилину вибуху зайшла до туалету. Чую, вона мене кличе, а я не можу відповісти. Наче по голові хто вдарив. Вийшли: усе побите, у квартиру забігають рятувальники. На кухні стояв скляний стіл, на нього впав склопакет. Скло розлетілося на дрібні уламки. Двері холодильника відкрило, у кімнаті вікна повилітали. Вхідні двері скрутило. Рятувальник, маленький, худенький, схопив бабу, виніс на вулицю. А вона кричить: «Відпусти, ти мені кості зламав». А я була в такому шоці, що йшла за ними і сміялася: «То він у тебе закохався, того і зажимає так». Уявляєте, яку дурість балакала?
На вулиці все було в пилюці, уламках, склі. Ходять з перебинтованими головами, руками, у крові. Люди, які живуть у сусідньому будинку, біля «АТБ», з балконів бачили, як він летів. Низько. Розвернувся над «АТБ» і скидав бомби: на людей, що біля аптеки, на нашу панельку, на 17-поверхівку.
Ніч пересиділи в підвалі: я з бабою і маленький хлопчик з мамою. Інші або виїхали, або пішли в підвал 17-поверхівки. Холодно, миші бігають. Наступного ранку за нами приїхав племінник Славик. Вивіз нас 4 березня в Дроздівку на Куликівщині. Там батьківська хата, город.
Навколо двох зруйнованих під’їздів за півтора року з’явився коричневий паркан з металопрофілю. У свій час квартири в цьому будинку давали будівельникам.
— Колись було підприємство — «Жилстрой-1», а я там працювала маляром-штукатуром, — пояснює Людмила Кравченко, як отримала квартиру на Чорновола, 15. — У 1988 році.
На поверсі залишився сусід Валик, просила, щоб приглядав і за нашою квартирою. Ночував у коридорі. Із сокирою в руках. Бо ходили мародери. Із однієї з квартир зруйнованого під’їзду умудрилися витягти кутовий диван! Видно, хтось налякав, покинули на вулиці.
Коли все притихло, дзвонить сусідка через стіну: «Тьотя Люда, у нас з вами в стіні здоровенна дірка, будемо здоровкатися». Уламок від бомби, що впала біля аптеки, пробив. Але я дірку не бачила, бо та стіна закрита стінкою, шафою. Тоді вже віддала ключі сусідам, вони разом з будівельниками відсовували, заліплювали ту дірку, два відра раствору пішло. Після пережитого боялася сильно, колотило і постійно плакала. У Дроздівці звернулася до жіночки, яка шепче від переляку. Разів чотири до неї їздила, відшептала. А коли війна закінчиться, вона не знає.
— А в мене нічого, — приєднується до розмови Валентина Тихонівна. — Сказала: немає на мені ніякого ляку.
— Я час від часу приїздила, — повертається до часів відновлення Людмила Кравченко. —  Треба ж було замовити двері, аби не розтягнули нажите, вікна. Сусідам усе пошкоджене відновили або заплатили компенсацію. А я все робила на заощадження. За все віддала десь тисяч вісімдесят.
Замінила старі, ще радянські, батареї. Замовила балконну раму. Хоч сусіди і казали не поспішати, може, благодійники допоможуть, не послухала. Компенсацію отримала тільки за пошкоджені вікна від міської ради, — проводить екскурсію по відновленій квартирі, — 16 тисяч гривень. 12 мішків зі склом винесли. Але ще й досі невеличкі уламки, коли прибираю, знаходжу. Килими, що були на підлозі, здавала в хімчистку, 80 гривень квадратний метр. Самі забрали і привезли.
— Чому не отримали компенсацію?
— Бо жили в селі, приїздила сюди рідко. А коли ходила комісія, описували пошкодження, мене вдома не застали. Але встигла укласти договір з данською благодійною організацією на заміну міжкімнатних дверей ще в травні цього року. Чекаємо. Сусідам допомагали чехи. У трьох найближчих під’їздах міняли вікна. Обіцяли замінити балконні рами, але потім сказали, що робити цього не будуть, бо немає фінансування. Хтось уже міняв за свої гроші, а хтось так і живе з плівкою замість скла.
— Холодно?
— Зараз, поки опалення не дали, холодно. Дістала теплий халат, інколи і капюшон одягаю. Спимо під синтепоновими ковдрами, не мерзнемо. Бабі своїй кажу, щоб спала в байковому платті. Каже, ноги почали мерзнути, взула бурки. Минулу зиму були в селі. У місті світло часто вимикали, у квартирах було холодно. У селі грубку натопимо — і світло дає, і тепло. У цьому році плануємо зимувати вже вдома. Попросили знайомих, аби повісили на стіну новорічну гірлянду. Працює від повербанку.
— Про демонтаж розбитих під’їздів не говорять?
— Ні. Тільки паркан з’явився. Ми чекаємо на ліфти. Ходили сходами, набридло вже, важко. Піднімаюсь на четвертий поверх з передишками. Мати взагалі не може таку відстань подолати, давно на вулиці не була. У п’ятому під’їзді ліфт запустили одразу. А в четвертому і нашому відновити не могли. Зараз встановили нові ліфти, казали, турецькі. Скоро запрацюють.
— А з тих пустих квартир, де загинули люди, не чути голосів, криків, плачу? — запитую обережно.
— Наді мною живе молода родина, дитинка бігає і гупає. Сусіди теж не чули нічого такого, містичного. Принаймні, зі мною не ділилися.

* * *

— Огорожу встановили на початку вересня, — додала 35-річна Тетяна КОРЖ, речниця управління житлово-комунального господарства Чернігівради. — Аби убезпечити перехожих до вирішення питання щодо демонтажу. Проводити його не можемо поки що з двох причин: ще не завершена робота правоохоронців і фінансове питання спроможності міського бюджету.

Юлія СЕМЕНЕЦЬ. Фото автора

Людмила Кравченко з матір’ю Валентиною Тихонівною

Пошук по сайту