2 квітня Анні КОЗЛОВІЙ, чернігівці, минуло 100 років. 6 квітня пішла на операцію: замінила кришталик на правому оці.
— Коля, син племінника, відвіз. У приватну клініку Василя Шевчика. Зустріли букетом квітів, привітали, — хвалиться баба Анюта. — За операцію треба було заплатити 23 тисячі 500 гривень. А мені на сторіччя скинули аж п’ять тисяч гривень!
66-річна Катерина НІКОЛАЄЦЬ, сусідка через стіну і подруга, тричі на день приходить закапувати проопероване праве око.
— І скільки ще позички залишилось? — іде до крісла з флакончиком і перебиває бабину радість Катерина Іванівна.
— Тисяч 11 людям віддати треба, — не зовсім пам’ятає старенька. — Зате тепер набагато краще бачу. На ліве око осліпла зовсім. І на праве почала, тому треба було терміново новий кришталик.
— Телевізор просто з крісла дивитися може, — ховає краплі Катерина. — А то раніше підійде до екрана, нагнеться і ото так стоячи дивиться. Інакше не бачила.
Пульти досі, за звичкою, лежать на тумбочці під телевізором. Він сучасний, з пласким екраном. Ганна Степанівна купила сама, — назбирала на новий телевізор з пенсії. Привіз і встановив двоюрідний онук.
— Сторіччя святкували?
— Гостей багато було! Люда, дочка покійної племінниці Марії, торт мені зробила кілограмів на вісім. На весь стіл! Син її був з невісткою, дочка із зятем. Сусіди, знайомі.
— Подружки?
— Хіба є ще такі, як я? — сміється бабуся. — Немає вже. Та й ніхто сюди, крім сусідки і соцпрацівниці, не ходить. Телефонують тільки. Телебачення було, — видно, що святкування Ганні Степанівні сподобалось. — А квітів нанесли!
— Може, і шампанського випили?
— Конєшно. Шампанське пили, кагор пили. Тільки що не танцювали. Бо на 90-річчя були й гармошка, і танці.
— Гармоніст захворів, — підказує Катерина. — Та й війна, настрою танцювати не було. А пісні співали. Тітка Лєна, їй за 80 уже, заводила, а бабуся підспівувала. Вона слова знає.
На підтвердження бабуся Анюта неголосним речитативом починає наговорювати невідому мені пісню про любов.
— Стіл гостям накривали?
— На свій день народження я тільки спостерігала, — махає рукою Ганна Степанівна. — Готували дівчата: родички, сусідка.
А для себе готую. І борщ, і суп варю. Манку. Котлети можу. А коли і з напівфабрикатів. Улюблена страва — налисники. Посуд за собою сама мию.
— Як війну пережили? — згадую болючу тему.
— Яку саме, — уточнює Ганна Степанівна. — Оцю, недавню?
Нікуди не ходила, у погріб не ховалася. Бомбило, а я отут, у кріслі, сиділа. Хліб сусіди заносили. Катина дочка тут за стінкою була.
— Я дітей за кордон повезла, а дочка Таня з чоловіком залишилися, — пояснює Катерина Іванівна. — Що вони собі варили, те й Ані носили. Сусід Андрій, що через паркан живе, хліб возив. Собі купляв і бабусі.
— Мерзли?
— Світла не було, а котел у нас без електрики не горить. Холодина. Одягалася, он полушубок лежить. Як спати лягала, тільки його і скидала. Увесь інший одяг залишала. Натомість трьома одіялами вкривалася. Отак і пережила.
— У туалет же як? Соцпрацівниці не було, хто, вибачаюсь, відро виносив?
— Сама і зараз виношу, — образилася бабуся. — Не вистачало, щоб ще хтось відро за мною носив! По хаті ходжу, усе сама роблю. І по двору гуляю.
— А помитися? — оглядаю зовсім невелику квартирку. Чверть будинку. Кімната, кухня, веранда. Теплого санвузла немає.
— «А скільки тої зими…», — сміється Ганна Степанівна. — Води в хаті немає, душова у дворі.
— Дуже страшно було?
— Та… Я вже одну війну пережила…
— Пам’ятаєте її?
— Я тоді в селі була, у Бігачі (це недалеко від Березни), з матір’ю і батьком. Німці нас не стріляли, їх і не було майже в селі, тільки комендант німець. Але бомбили, хата наша згоріла і все з нею. Після війни другу побудували. Я вже в місто тоді поїхала.
— Біля вікна чого сиділи?
— А де? Ну ще на ліжку можна, незручно. Підсвічувала інколи ліхтариком. Свічок не було. Двох стін немає. Читала молитви, казала: «Не долітай або перелітай хату нашу». То воно й перелітало.
Ту війну пережила і цю пережити хочу, перемоги нашої дочекатися. А то як піду, то що я там діду розкажу? А він питатиме. Він же в ту війну дійшов до Берліна, Василь мій. Є медалі, два ордени: Червоної зірки і Вітчизняної війни. Дожив до 65 років.
— Заміж удруге не виходили?
— Овдовіла у 67, уже якось про це не думала. (Якби ж тоді Анюта знала, що й 100 років — не рубіж. — Авт.:)).
— Містом прогулятися хочеться? Там багато змін.
— Та нічого мені там робити. Утомлююсь. У магазин дійти вже не подужаю. Соцпрацівниця Людмила Коваленко приходить два рази на тиждень. Продукти носить, прибрати допомагає. Городу немає, тільки квітник.
— До війни, мабуть, років два, як ми вже не виходили, так? — звертається до Анюти Катерина. — А то посядемо на таксі і на Центральний ринок! Ходили разом по базару, продукти вибирали, морозиво купляли.
23 роки тому, у 52 роки, від раку горла помер єдиний син Анни Степанівни. Його дочка Світлана від першого шлюбу живе на Старій Подусівці.
— Привітала мене зі 100-річчям по телефону. А прийти не змогла: господарство, коза саме народжувала. Онука рідко тут буває. Є правнук Роман і правнучка Інна. Дорослі, уже працюють.
Сусіди не пам’ятають, коли бабусю провідували рідні внуки. Не бачили.
