«Як мальчіка мене розвели». У 74 роки залишився без квартири
— У 74 роки лишився бомжом, як мальчіка мене розвели. Хоч мотузку шукай, — бідкається 74-річний Петро НАДТОЧІЙ, чернігівець. — Немає мені місця в трикімнатній квартирі. Там живуть колишня жінка Варвара і син з дружиною та донькою. Треба було впертись і сказати: «Не піду нікуди і нічого не буду підписувати». Якби не договір, і досі там би жив. Ось, — Петро Тимофійович дістає з папки договір довічного утримання (догляду) від 11 січня 2007 року.
Це договір… з власним сином Ігорем Надточієм.
Його підписала мати, Варвара Надточій. Там сказано, що вона, перебуваючи при здоровому розумі і світлій пам’яті, передає сину Ігорю у власність квартиру загальною площею 50,2 квадратного метра. За це син має давати їй по тисячі гривень щомісяця. А також забезпечувати житлом її та її колишнього чоловіка Петра Надточія (матір і батька. — Авт.) шляхом безоплатного довічного проживання в квартирі. Також син має забезпечити щоденним калорійним триразовим харчуванням. У разі спорів з приводу достатності харчування раціон складає дієтолог та лікар. Вартість продуктів на місяць — 800 гривень.
Прання білизни — раз на 14 днів. Послуги перукаря — раз на місяць, ремонт побутової техніки за місяць оцінюється у сто гривень. У договір записали навіть щомісячне відвідування театрів, філармонії, концертних залів, це оцінили у сто гривень. Забезпечення ліками — 150 гривень на місяць, 1860 на рік.
— І театри, і концерти обіцяли. Та, окрім матюччя, я нічого не чув і не бачив, — каже Петро Тимофійович. — Таке коїлося, що мусив піти. Я розлучився з Варварою у 2006 році, та ми продовжували жити в одній квартирі. Моя кімната була 8,2 квадратного метра. По кілька днів не міг собі їсти зварити, на кухню не зайти, замки поставили. І поліцію викликав, і на мене в поліцію кляузи надходили. Правоохоронці радили: «Двері ламай». Усюди зроблений ремонт, ну зламаю я, мені ж їх і лагодить. Мучився, набридло, й у 2013 році я подав до суду про визнання права спільної сумісної власності на трикімнатну квартиру. Ми ж її купили з дружиною за спільні гроші. Я і після виходу на пенсію ще шість років працював. Їздив на заробітки в Київ.
Та суд відмовив, посилаючись на те, що квартира придбана у 2001 році і сплив строк позовної давності (строк три роки. — Авт.). Ще судився, і знову нічого. За ними, певно, хтось стоїть, — вважає ображений батько. — А я лише в борги з тими судами вліз. Навіть консультація в адвоката грошей коштує, і немалих.
— Петре Тимофійовичу, звернулися б туди, де безоплатна правова допомога.
— Пішов, а толку. Якщо пенсія хоч на кілька гривень більша, ніж передбачено законом для отримання допомоги, у суд ніхто зі мною не ходитиме. Документи подивилися і сказали: «Шукай адвоката».
Просив колишню сім’ю: «Купіть хоч комнатушку мені». Без мене б не придбали чотирикімнатну кооперативну квартиру біля «Градецького», я заробляв тоді по 250 рублів на місяць. Пізніше продали її, придбали двушку для Варвариної дочки і трьошку — для нас. А тепер у мене нічого немає, — чоловік замовкає і на його очі набігають сльози. А руки, в яких тримає судові рішення, починають тремтіти. — Пустили добрі люди в кімнатку в гуртожитку на Любецькій, там жив років три.
У 2021 році син подав до суду, аби мене визнали особою, яка втратила право на користування житлом та виписали з квартири. І довідку в суд приніс, що хворіє. Він працює майстром на ковальському заводі на ЗАЗі. Суд на його користь виніс рішення.
Аргументи сина — Петро Тимофійович хоч і зареєстрований у квартирі, проте не проживає близько п`яти років, не сплачує комунальні платежі, в утриманні житла участі не бере. А це умова, вказана в договорі довічного утримання. Суд узяв до уваги.
— Мене вже, певно, й виписали. Куди подітися? — не знає Надточій.
— Батьківська хата в селі лишилася?
— Стіни. Злодюги дверцята з грубки зірвали і колосники повитягували. Меблі винесли, матраци на підлогу поскидали. Повидирали і познімали все, що можна вкрасти. Якби був молодий, усе б відновив. А зараз у мене хворі ноги, ледь ходжу. І грошей немає. Скільки тієї пенсії. Треба ж і їсти купити, і ліки.
Квартиру, в яку мене зараз впустили пожити, хазяйка збирається продавати. А я на порозі зими опинюся на вулиці.
Дарчу на житло не можна ні в якому разі підписувати! Бо залишитеся з нічим. І друга болячка — договір довічного утримання. Мені пообіцяли золоті гори, а я вуха розвісив. І це ж не чужі люди.
«Треба було цінити сім’ю»
За 35 років життя з Варварою Петро двічі подавав на розлучення. І двічі одружувався з нею. 17 березня 2001 року уклали шлюб удруге, 19 жовтня 2001 року Варвара придбала трикімнатну квартиру.
— Чим же я можу допомогти, — прочиняє двері 71-річна Варвара НАДТОЧІЙ. — Він виписаний і тут ніхто. Уже шість років не живе. Не платив ні разу за квартиру, жодного місяця. Пізно всралися, у 74 года. Треба було думати змолоду. Цінити сім’ю.
— А вам його по-людськи не шкода?
— Ні. Я з ним так прожила, що нікому не бажаю. Через кожну дрібницю чіплявся і кидався битися. Така його натура. Шию, до мене лізе битися, я його голкою. Глажу, знову лізе, я йому праскою на руку. Кажу: «Будеш чіпати, каструлю з борщем на голову надіну».
— Чому ж терпіли?
— То діти, то квартиру взяла кооперативну, а жили ж у гуртожитку.
— Тимофійович говорить, що ви спільні гроші за квартиру виплачували.
— У 90-х так вийшло, що ми раз — і все швидко виплатили. Він сам пішов від нас.
— Жалівся, що ви його стінку віддали своїй дочці. Продали телевізор, холодильник, килим. З його слів, єдиний, хто в родині хороший, — це онучка, яку він дуже любить.
— Ой-ой-ой-ой. Ну трепло, та й усе. Він пішов, коли їй було три роки. Якось на 200 гривень гостинців набрав.
— Колишній чоловік, батько сина фактично на вулиці. Вам байдужа його доля?
— Він її таку вибрав. Сам собі режисер. Захотів 68-річним піти кудись.
— Якщо повернеться, пустите в кімнатку?
— Ні. Він всьо профукав. І чути про нього не хочу. Дістав.
— Якусь маленьку кімнатку вже б йому в гуртожитку купили.
— За що? За пенсію? То за квартиру платимо, то дитя лікуємо (є проблеми із зором. — Авт.). Я на пенсії і десять років ще працювала. Хай він у притулок йде.
— У нього ж ноги хворі. До редакції ледь дотупав.
— Син бачив його з палицею, без зубів і з цигаркою. Ходить він… Судився десять разів, дивна людина та і все. Що йому Бог послав, те й отримав. Хай іде в будинок престарілих, так і напишіть. Я йому раніше казала: «Помирися з сином, тоді будемо жити нормально».
Петро ні за що, ні про що схопився за ножа і різонув сина по руці.
— Вам вдалося і квартири оформити, і вмовити його підписати договір. Такий податливий, чому ж не перевиховали?
— Виховувала, розказувала, як люди живуть дружно, без сварок, не б’ються. Йому так і не дійшло. Хай живе і здравствує.
Валентина ОСТЕРСЬКА. Фото автора
Газета “Весть” продається в кіосках і на розкладках у супермаркетах, у поштових відділеннях Чернігова та області, а також її можна передплатити на сайті “Укрпошти”.
Пошук по сайту
Категорії
- Місто (725)
- Війна (252)
- Перехрестя (178)
- Політика (91)
- Кримінал (86)
- Здоров'я (74)
- Заєдісь! (58)
- Довоєнне (45)
- Весілля (29)
- Проєкт «Допоможи випускнику потрапити на шкільний бал» (29)
- Будмайданчик (26)
- Земля (21)
- Про простих (16)
- Промка (15)
- Чорна скринька (13)
- Життя (10)
- Жіноча рада (9)
- Акція (8)
- Про складних (8)
- Кіно (8)
- Ковід (8)
- Розгрузись (7)
- Новини (2)
- Точка зору (1)