Дорога людина йде від нас. Гине. Помирає. А речі лишаються. Що робити з ними? Чи потрібно їх зберігати? Чи також треба упокоїти?
Анна Єршова: «Найцінніше, що лишив мені чоловік, — це мій син»
— Найцінніше, що лишив мені чоловік, — це мій син Маркус, — бере на руки дитину 28-річна Анна ЄРШОВА, чернігівка. Вдова Дмитра Єршова. Він помер 32-річним. Третього грудня 2023 року. Від менінгіту. Запалення мозку стало ускладненням після тяжких поранень. Після операцій.
Анна Єршова народила сина через 20 днів після смерті коханого.
— Точна копія мого чоловіка. Я продовжую жити те життя, яке ми хотіли з чоловіком, — каже Анна. — Я розумію, що не маю права здатися.
Речі чоловіка допомагають бачити його як живого. Дмитро любив спорт. Займався боксом.
— Ці перчатки і боксерський шолом особливо дорогі, — показує. — Бережу їх. Розказуватиму сину, яким був тато.
Дмитро займався промисловим альпінізмом. Анна зберігає снарягу. Спорядження. Показує карабіни, мотузки, кріплення.
На тренування їздив разом з Анною на скеледром у Житомир. Тренувався в Києві на штучному скеледромі. Хотів у Чернігові відкрити скеледром.
Стрибав з пішохідного мосту в Чернігові. Допоміг Анні побороти страх висоти. Вона стрибала теж ☺. Сама.
Добре плавав. Після контузії не стало барабанних перетинок — уже не міг.
Літав на Шрі-Ланку (країна в Південній Азії) працювати інструктором з серфінгу. Це водний вид спорту з використанням спеціальної дошки.
— Ми з чоловіком дуже хотіли, щоб наш син там побував, — ділиться Анна, поправляючи на шиї дві обручки. Вони висять як кулон. — Узимку ми з родиною поїхали на Шрі-Ланку. І я в океані загубила обручки. Шукала — не могла знайти. Прохала чоловіка, щоб він допоміг. Його обручку відразу знайшла, а свою не могла. Просила: «Діма, блін, допоможи обручку знайти. Я не готова її позбутися». І через 20 хвилин плавання знайшла. Усі, кому розповідаю, кажуть: «Це нереально». А це, можливо, знак, що я не готова відпустити чоловіка. Я не хочу нікого впускати в своє життя. Бо зараз у мене інший пріоритет. Оцей маленький хлопчик, — обіймає сина.
Анна Єршова з речами покійного чоловіка
— Діма любив рух, — продовжує ділитися спогадами. — Їздив на мотоциклі. Мотоцикл — це єдине, що продала. Я і їздити на ньому не могла. І дивитися, що він стоїть, не могла.
Любив своє авто.
— Машину не можу продати, — каже Анна. — Я користуюся своєю. Шеврони його забрала у свою. Розумію, що вона займає місце. Але стільки спогадів у тій машині. Як ми кудись їздимо, подорожуємо.
Речі його висять. Носили майже однаковий розмір. Не тільки речі — усе в домі нагадує про нього. Анна радіє, що вони з Дмитром одружилися офіційно. Що вона змінила своє прізвище на чоловікове. Хоча не планувала. Відчувала себе, дійсно, за мужем.
У квітні минулого року піцерію довелося закрити. Анна зосереджена на догляді за сином. Діма так хотів його побачити. Носив з собою фото з УЗД, де малюк ще в животику мами.
— Я фотографиня, — каже Анна Єршова. — Брала участь у фотопроєкті «Дружини». Ми знайшли спільний момент. Ми б хотіли залишити в пам’яті набагато більше, ніж маємо. Це речі, це фото, відео. Береш річ — й оживає пам’ять. Ти знаходишся вже не тут, а в обіймах чоловіка.
Маркус не бачив тата, — журиться. — Але я йому кажу, що є така людина, яка з неба за ним спостерігає та його оберігає. Я вірю, що чоловік не просто так пішов у той світ, а щоб бути янголом-охоронцем.
Оксана Фелюст: «Це вже не матеріальне. Це для душі, пам’яті»
Оксана ФЕЛЮСТ, мати загиблого Михайла Фелюста, каже: «Речі дорогої людини — це вже не матеріальне. Це для пам’яті, для душі».
Михайло Фелюст загинув 6 жовтня 2023 року. На Луганщині. Про сина нагадує, зокрема, одяг, фотографії.
— Я нічого Мишиного не віддавала, — каже мати. — Я все залишила. Фотографії. Берет його — він десантник.
За три-чотири місяці до того, як Миша загинув, ми зробили ремонт, — згадує. — Як на війну пішов, карточку банківську мені надіслав. Сказав: «Мамо, я не вмію зберігати гроші, хай буде в тебе». Замовили шафи, нам їх встановили. Я йому відео зняла. Кажу: «Синку, дивись, ось твої полиці». Поскладала його речі, а він каже: «Мамо, усі мої речі у військовий баул вміщаються».
Він загинув, а три полиці в шафі так і лишилися його. Шорти його улюблені, футболки, худі, куртки. Нікому не віддаю. Це не жадібність, ні… Я розумію, що, може, це й неправильно, бо шафу відчиняєш, а там його куртка. Він мені так подобався в ній. Ми разом її купували. Бачиш куртку і плачеш. Кожного разу спогади оживають.
Оці полиці в шафі — наче він поряд, — журиться. — Приїде і в цивільне перевдягнеться. Кожна річ — це свідчення його присутності. Є такі штани — порвані. Ми в приватному будинку, то у дворі щось робив у них. Я все казала: «Викинь, навіщо вони тобі потрібні». «Ні, мамо, нехай будуть». Я все випрала і навіть ті діряві штани поклала в шафу. Це вже не матеріальне. Це пам’ять.
Лариса Козаченко: «Доки речі мого сина зі мною, я його відчуваю поряд»
— Питання про речі — особисте для кожної родини, — говорить 63-річна Лариса КОЗАЧЕНКО, членкиня правління громадської організації «Військовий меморіал Ялівщина».Мати загиблого героя. Андрій Козаченко 28 лютого 2022 року був поранений. 1 березня від поранень помер. Йому було 36. — Доки речі мого сина зі мною, я його відчуваю поряд. Це моя особиста думка. Чоловік зберігає одяг, в якому був поранений син, — продовжує Лариса Анатоліївна. — Телефон залишився, що був пробитий. Це настільки боляче…
Є портрети Андрія. Є одяг сина, що носив до вторгнення.
— Останні п’ять років у нього була своя квартира, — згадує. — Не всі речі забрав. Деякі висять у нас. Але я нечасто шафу відкриваю. Є футболки, які приносив випрати. Кажу: «Я кину зі своїми речами в пральну машину». Це було перед вторгненням. Так і лежать. Постійно плакала над ними, відчувала його запах.
Пам’ятники будуть, — вірить. — Як споруда «Військовий меморіал Ялівщина». Вона уособлює пам’ять у всіх проявах. Можна почути, що це не на часі. А коли пішли захищати нас, це було на часі — загинути?
Коли син один у тебе, і ти втрачаєш його у 60 років, надії на майбутнє нема, — каже в смутку. — Бо нема ні внуків, ні дітей. Андрій для нас з чоловіком був сенсом життя. Хто не пережив — не зрозуміє. Тільки громадська діяльність відволікає…
610: на «Яцево» — 486, в Ялівщині — 124 На чернігівських кладовищах «Яцево» та Ялівщина знайшли вічний спокій 610 бійців, загиблих у російсько-українській війні. — З 2014 року на «Яцево» поховали 486 бійців, — каже Катерина СКАЛІЙ, завідувачка конторою похоронного обслуговування спецкомбінату «Яцево». — З 2022 року на кладовищі в Ялівщині — 124.
А якщо хтось захоче поділитися речами? Раніше брав «Червоний Хрест».
Подзвонила. Сказали, що приймають постільне в гарному стані. І чоловічий одяг. Футболки, спортивні штани, светри. Взуття.
Не беруть піджаки, сорочки, краватки. Не беруть плащі, шапки, картузи.
Жіночий одяг не потрібен. Його дуже багато. Ніде зберігати. Дитячий одяг теж не потрібен. Ціла кімната (!) з дитячим одягом. Почула: «Усі вже награлися з одягом. Віддайте друзям, сусідам, родичам».
Якщо ж хтось хоче взяти одяг в організації, то видача кожної п’ятниці з 10.00 до 13.00. Чернігів, проспект Миру, 44.
Євген Орда: «Ліжко, на якому людина померла, спалюють або викидають»
Залишаються речі спочилих стареньких, хворих. Що з ними робити?
50-річний Євген (ОРДА), настоятель Чернігівського гарнізонного храму святого Іоанна мученика, відспівав сотні спочилих.
Отець Євген каже, що обряду, як правильно розлучатися з речами людини, котра померла, нема. Хоча існують деякі моменти.
— Ліжко, на якому спочила людина, її спідню білизну спалюють або викидають. Виносять, зазвичай, з хати. Після 40 днів хату освячують.
Верхній одяг, хустки роздають тим, хто потребує.
— А якщо шкода? Як побороти в собі жадібність до накопичення?
— Можна лишити найдорожчі речі. А так — для чого їх тримати?
Людмила Колесник: «Без жалю розлучитися з речами не вийде»
63-річна Людмила КОЛЕСНИК, психологиня, каже, що без жалю розлучитися з зайвими речами не вийде. Але це потрібно.
Зі слів психологині, потрібно розставатися, щоб звільняти місце для нового. При цьому потрібно подякувати цій речі, яка служила. І навіть яка не служила. Купили, а розмір не підійшов. Подякувати за надію. Попрощатися з подякою. Сказати, що я тебе відпускаю, даю місце новим речам.
Є ж люди, в яких такий великий страх бідності, що забери в них ці залежі речей, вони відразу помруть. Бо люди не впевнені в завтрашньому дні, — пояснює. — Воно криве-косе, але я вдягну. Якщо не буде за що купити нове, гроші — тільки на хліб.
Є такі поради, — ділиться практичним досвідом, — перед кожним святом роздавай речі бідним, винось на смітник. Але не кидай у сміттєвий бак. Випери, склади акуратно в коробку чи пакет. І в хорошу погоду поклади біля сміттєвих баків. Або на лавці. Або біля супермаркету. Речі обов’язково знайдуть собі господаря.
У соцмережах є групи на кшталт «Віддам даром». Там відбувається обмін речами. Нових господарів речам можна знайти, якщо не лінуватися.
