48 років за кермом тролейбуса

48 років за кермом тролейбуса

— Моя ластівка, моя годувальниця, — гладить поверхню 66-річна Надія ЦИРКУН, водійка чернігівського тролейбусного управління. — Мої два улюблених маршрути: №7«Міська лікарня №2 – КСК» і №7а «Міська лікарня №2 – Залізничний вокзал». На них і працюю. Іноді ставлять і на 9-й маршрут «Міська лікарня №2 – Автозавод».

У п’ятницю, 12 січня, опівдні на вулиці мінус 12 градусів. Надія Василівна обідає на кінцевій зупинці «Міська лікарня №2». У кабіні не тільки тепло, але й чисто, лежать килими. На передній панелі — плюшевий ведмедик, який тримає сердечко.

— Мій сменщік, 63-річний Володимир Мороз, теж більше 30 років працює в ЧТУ. У кабіні було все по-чоловічому — мазут, ключі валялися. До мене він один працював на цій машині, курив. Не хотів напарницю. Я прийшла, усе повимивала, повичищала. Трохи бурчав на мене:). Сказала: «Вовчику, щоб так і було! Будеш курити в кабіні — уб’ю!:)» Курить тепер тільки на вулиці, на кінцевих. Відтоді в нас тут порядок. Купили і повісили шторки. Щоб не боліла спина, — масажну накидку на сидіння. Сиджу тут, як удома на кріслі. А от кондуктори в мене кожного дня різні.

Жінка тягнеться за вазочкою, заповненою печивом і цукерками.

— Пригощайтеся. Можу і чаєм напоїти, беру термос із собою. Зміна 12 годин. Перерва двічі, загалом трохи більше години. Підкріплюємося на кінцевих зупинках. Там облаштоване місце для їжі — є холодильник, чайник, мікрохвильовка, туалет.

Водійка вдягнена в білий светр, чорні брюки і білі черевики на каблуку. На кріслі біла накидка.

— Білий — мій улюблений колір, — пояснює. — Пам’ятаю свою першу машину (тролейбус. — Авт.) — ЗІУ-5. Двоє дверей. Пічки не було, ноги примерзали до педалей:). У валянках і бурках сиділа. Потім був ЗІУ-10, «Кієвлянка». Трохи краще. Зараз же красота. У «Барвінку» є чотири пічки: у мене в кабіні та три в салоні. Стоїть термостат, підігріє до потрібної температури і виключається. У спеку працює кондиціонер. Не люблять нові тролейбуси морозно-дощову погоду. Лінії вкриваються шаром льоду і машини не їдуть.

— Пробіг 161,4 кілометра — це скільки ви проїдете за сьогодні? — намагаюся роздивитися аркушик поблизу керма.

— Так. Це 11 повних кіл на маршруті №7а. Одне коло — рівно година. Знаю кожну ямку на цьому маршруті, кожен ліхтар. Зав’яжіть очі — поїду. Об’їду і зупинюсь, де треба:). Музику не вмикаю, люблю роздивлятися на всі боки.

Зараз же зупинки оголошувати не треба. Я тільки вибираю на магнітолі номер маршруту і вмикаю. Голос  «підлаштовується» під місцевість і каже потрібну зупинку, жодного разу не помилився.

Надія Василівна родом з прикордонного села Гірськ  на Сновщині.

— Народила сина і лише шість місяців була в декреті. Жили з чоловіком у зйомній квартирі. Привезла малого в село до батьків та сестер. А сама пішла вступати до медичного училища. Гарно вчилася. Та приїхала в Чернігів, побачила тролейбуси і жінку за кермом і понесла документи в ЧТУ. Зізналася рідним через кілька місяців. Мати сварилася, не визнавала такої професії. А батько лише сказав: «Роби так, щоб не було соромно мені». І проробила, тату, аж 48 років! Один запис у трудовій. Ні за що не соромно, ні про що не шкодую.

Обожнюю свою роботу. Працювала б без вихідних:). Кажуть: «Пенсіонерка, треба вже відпочивати». Та куди там. Я в помру від нудьги. На пенсії вже 16 років. Але буду працювати, поки не попросять:).

Жодного разу не їздила в маршрутних автобусах по Чернігову. Добираюся або тролейбусом, або пішки. Живу на П’яти кутах. На роботу теж пішки. На розвозці не їжджу. Якось у молодості випала з такого автобуса, розбила голову об асфальт. Лежала в лікарні майже місяць. Ото і був мій єдиний лікарняний за всі 48 років.

— Як вам вдається стільки років і без лікарняного?

— Сестра навчила ще в юності: перед виходом з дому треба намазати ніздрі господарчим милом. Намочила палець і в ніс. Ніяка зараза не чіпляється. Умиваюсь і мию голову теж тільки цим милом. Сестра так само. У неї «ковідом» усі п’ятеро членів родини двічі перекачало, лише вона встояла.

Онучку Дмитру 10 років. Усю пенсію віддаю йому, як і частину заробітної плати. Сама так вирішила. Складаю на картку. Узяла собі на комунальні, на продукти, решту —  малому. Син, невістка в мене гарні. Якщо що, у біді не покинуть.

Заробітна плата — 73 гривні за годину. За місяць наїжджаю 190-220 годин в середньому. На руки виходить 22-23 тисячі гривень, улітку й 27 бувало. Якщо ламаюся або простій, зарплата менша. Будеш нормально працювати, будуть гарно платити.

У тролейбусі знаю кожен гвинтик. Неприємно, коли дощ іде, а треба лізти на дах тролейбуса і вставки міняти, —  жінка дістає з-під сидіння залізяку шириною сантиметрів три і довжиною сантиметрів 20. — Під час  мокрої погоди вони швидко зчісуються, тому треба  часто замінювати. Бо без них машина не поїде. Іноді на пів кола не вистачає. Доводиться міняти посеред дороги. Після заходиш у кабіну мокра вся. Обличчя в грязюці, бо накапало з мотузок. А треба їхати далі. Також самі міняємо башмаки на даху. В усіх інших випадках викликаємо технічну службу.

— Ви прибираєте салон тролейбуса?

— Ні, прибиральниці в депо. Раз на день. А от зовні тролейбус миють щітками тричі на тиждень. Якщо немає морозів. Так само і техогляд —  раз на день.

— На легковій автівці їздите?

— Права отримала три роки тому,  у 63. Ганяю тепер у село. Від хати в Чернігові до хати в Гірську — рівно 100 кілометрів. Син змусив:). Городи садимо з сестрами, тому на вихідних постійно просила його відвезти мене в село. Якось він не витримав і сказав, щоб здала на права.

Звикала довго до легковушки. Думала, не вийде в мене. Інструктор казав: «Надіє, ти ж тягаєш таку дуру, зможеш і цю». Тролейбус довжиною 11 метрів і вагою близько 12 тонн. А моя машина «Опель Астра» — близько двох.

Ольга САМСОНЕНКО. Фото автора

* * *

Усього в тролейбусному управлінні 133 водії тролейбусів, дев’ять з них — у ЗСУ. Водіїв-жінок — 17, з них п’ять у віці за 50. Зі 116 водіїв-чоловіків — 45 у віці за 50.

Газета “Весть” продається в кіосках і на розкладках у супермаркетах, у поштових відділеннях Чернігова та області, а також її можна передплатити на сайті “Укрпошти”.