30 квітня працівники служби «0034» (катафалк) забрали з квартири, що на Масанах в Чернігові, мумію 82-річного Михайла Козлова. Чоловік мертвим пролежав у квартирі 21 день. Поки сусіди не почули трупний сморід і не викликали поліцію. Того дня жителі дев’ятиповерхівки побачили доньку і жінку померлого вперше за 27 років. Усі ці роки вони не виходили з квартири. Зовсім.
Впускали поштарку, знають, що п’ятого числа вона приносила пенсію. І сусідку, яка купувала продукти.
— Чому так довго нікого не повідомляли про смерть? — стукаємо в двері.
— Не треба нас тривожити і турбувати, будь ласка, — відповідають через двері жінки. — Ми пережили страшні і важкі часи. Не хочемо цю тему чіпати і говорити.
— Чоловік, жінка і донька живуть у цій квартирі із самого заселення, — розповідає 63-річна Лариса РЕВЕНОК, голова ОСББ. — Будинку 30 років. Чоловік перестав виходити на вулицю останніх років шість. А жінку з донькою ніхто не бачив 27 років. Взагалі. Ця квартира під нашим наглядом, наскільки це можливо. Про них знають і соціальні служби.
Учора (говоримо в понеділок, 1 травня) я вперше в житті побачила, як виглядає мумія. Руки, лице вже висохлі. Єдине — роздутий живіт.
Донька з матір’ю виснажені. Як скелети в шкірі. Донька висока, десь метр 70.
— Сусіди кажуть, доньці Ларисі 55 років, у молодості працювала офіціанткою. Мамі Вірі 80 років, була бухгалтером.
— Коли вони заселялися в будинок, надавали довідки. Дружина — домогосподарка. Чоловік був слюсарем у «ЖЕКу-12». Дані за 1994 рік. Його бачила востаннє на зборах шість років тому, коли створювали ОСББ. Пристойно вдягнутий. Невисокий, худорлявий.
Він мертвим у закритій квартирі пролежав з 11 квітня. Дату смерті вони назвали чітко. Лежав у залі на підлозі, під головою подушка. Сказали, що в батька були напади. Мабуть, у нього щось боліло. Ночувала з ним в одній кімнаті донька. Кажуть, мати боялася покійника, була в іншій кімнаті.
Запитала, чому нікому не сказали, що помер. «Чекали родичів». Яких? Ніколи ні про кого не знали, не чули. Він родом з Новгород-Сіверського району, звідки вона — не знаємо. «Ви їм повідомили?», — питаю в матері і доньки. «Нам сон приснився, що вони повинні приїхати в гості».
В їхніх очах я побачила страх. Бо вони не знали, що робити. Коли тіло забрали, видно було, що їм стало легше. А коли вже всі роз’їхалися, десь о дев’ятій вечора, сусідка чула, як вони плакали.
Будинок у нас панельний, сусідів чутно добре. Сусідка розмовляє по телефону, я чую, з ким і про що. Сусіди знизу, збоку прислухалися до них, чи ходять, чи розмовляють. Чи живі взагалі.
Сказати, що вони неряхи, не можу. У квартирі, за можливістю, чисто, речі не розкидані. Холодильник новий, але стояв чомусь посеред спальні.
Води в квартирі немає. Не відрізана. Від іржі забиті крани. Треба ремонтувати. Ми пропонували, але вони відмовилися. Газ відключили за несплату. Сусіди почали бити тривогу, бо мати кричала, погрожувала, що нас підірве. Світла також немає через борги.
Із їхньої поведінки чітко зрозуміло — вони хворі люди. Треба лікуватися. Але без їхньої згоди примусово забрати не можна. У квартиру нікого не впускають. Єдиний вихід — через суд.
— Де продукти беруть?
— Спочатку носив батько. А як і він перестав виходити, ходив за покупками сусід. Потім інший, з першого поверху. Ми з боку спостерігали. Розуміємо, що в таких умовах жити неможливо, але вони живі і їдять.
— Де брали продукти під час бойових дій?
— Відкрили сусідці, яка живе знизу. Вона одяг, їжу носила. Війна закінчилася, почали казати, що їх хочуть отруїти і забрати квартиру. Сусіди побоялися прокльонів.
Найцікавіше почалося півтора місяця тому. Сусід упав, зламав шийку стегна, ходити до них не міг. А потім і зовсім помер. Попросила сусідок, аби сходили, сказали, що продукти носити більше нікому. Поспілкувалися через закриті двері. Подзвонила дільничному, пояснила ситуацію. На вулиці мене зустрічає поштарка. Їй двері відкривають, бо пенсію приносить. Кричить: «Вони обезводнені, води немає, вам важко принести?» Не важко, вони не пускають, не приймають.
— Соцслужби також не допомагають, немає соціального працівника?
— Три роки тому приїздили. Не впускали. Від будь-якої допомоги відмовляються.
На початку квітня знову дзвінок від сусідки. Каже: «Тихо, чи живі, чи мертві?» Знову подзвонила дільничному. Привів поштарку, відкрили двері. Поспілкувалися. Домовилися, що сусідка навпроти буде їм купувати продукти. А дільничний мені доклав: «Батько лежить при смерті».
— Чому не викликав «швидку»?
— Не знаю, — розводить руками.
— Які продукти просили купувати?
— Раз на декілька днів писали список. Почерк, до речі, у матері гарний, усе грамотно написано. У списку було: кілограм карамельок, кілограм печива, сметана, молоко. Останній час ковбасу просили купити. Як розраховувалися, не знаю.
Зараз ми, як сусіди, хочемо докласти максимум зусиль, аби їх забрали на лікування. Бо наступною буде мати, а за нею і донька. Пенсію вона не заробила, бо не працювала. Куди не зверталися, усі кажуть, вони повинні укласти з лікарем декларацію. Вони розуміють, що кажуть? Яка декларація, коли з хати 30 років не виходять? Усе, що від нас залежить, зробимо. Аби сказали, що і як робити. Нам неважко. Ми тут одних витягуємо з психлікарні, інших покладемо.
— Хто буде ховати чоловіка?
— За рахунок міста. Сусідка їм сказала, що його заберуть, поховають. Вони були згодні.
