12-річна Валерія ледь не втратила ногу

«Нагноєння рани було з першого дня. Якби ще трохи потягнули, стало б питання ампутації»

12-річна Валерія ВАСИЛЕНКО постраждала 19 серпня в центрі Чернігова. Під час влучання ракети в драмтеатр. Разом з 12-річною подругою Ксенією Вербицькою вони прийшли продавати браслети з бісеру. Постраждали обидві. Про Ксенію ми писали 7 вересня «Ксенії Вербицькій усі перев’язки роблять під наркозом».

Валерія вдома, але з апаратом Ілізарова на лівій ніжці. По кімнаті пересувається на попі. На вулицю майже не виходить. Вчителі приходять додому.

Лера під опікою 31-річної Ірини МОЗГОВОЇ, рідної сестри. Живуть утрьох, разом з сином Ірини, 10-річним Артемом, у маленькій кімнаті 13 квадратних метрів, що залишилася від покійної матері. Будинок старий. Туалет і вода на вулиці.

«Віддали телефон і кросівки в кровищі»

— Я була на роботі, працюю начальником пересувного відділення на «Укрпошті». Була якраз на виїзді в Халявині, під Черніговом, — згадує 19 серпня Ірина Мозгова. — А дівчата просилися продавати браслети, обручки з бісеру, які наплели за день до цього. Раніше продавали свої вироби на проспекті Левка Лук’яненка. Гроші збирали для ЗСУ. Інколи перехожі пригощали їх то цукерками, то мармеладками. А тут вирішили поїхати на площу. Син Тьомка не схотів з ними.

Лера почула звук, наче прогримів грім. Вибух. Побачила, як Ксюша підірвалася і почала бігти. Спочатку в один бік, потім розвернулася в інший. Сестра бачила на її руці м’ясо, а рука просто висіла, видно було кістку. Лера бігла за подругою. Скільки точно пробігла з поламаною ногою, не пам’ятає, мабуть, кілька метрів. Є відео, де вона лежить у чорній футболці, а над нею стоїть жінка, яка привезла сестру в лікарню. Того дня мені віддали телефон і кросівки в кровищі. Сестра переживала, що загубила сумку. А вона була в Ксюшиного тата.

Я працювала і вибуху не чула. Подзвонив син: «Щось бахнуло, чашка зі столу впала, мені страшно». Набираю Лері, щоб ішла додому. А вона в трубку кричить: «Іро, був прильот, мені больно». Під реанімацією просиділа до восьмої вечора, оперував Микола Люткевич.

Уламками вирвало з м’ясом частину кістки. Рану почистили, наклали гіпс. Коли мене до неї пустили, прийшла до тями і почалася істерика: «Де Ксюша, знайди її». Уже ввечері побачила публікацію, що подруга в «Охматдиті».

 Попереду тривала реабілітація

Ірина майже місяць жила з сестрою в лікарні. Сина забрав до себе колишній чоловік. 25 жовтня Лера вкотре лягла на операційний стіл.

— Лікарі хочуть робити дермопластику, — пояснює Ірина. — Сестрі пересаджували тканини. Брали з іншого боку ноги. На кістку хірург накладав спейсер, штучну кістку. Його треба вийняти і накласти пластину. Лера увесь час з апаратом Ілізарова, і чи будуть його знімати через місяць, чи доведеться ходити ще, не знаємо.

Майже 2,5 місяця не ходить. Потім почала з ліжка пересідати на візок і їздити на ньому по відділенню.

Нас веде Юрій Кулабухов, ортопед-травматолог.

Лікарі сказали, щоб починала ставати на ніжку, на п’ятку. А вона на носок стає, на п’ятку боїться. Місця в нашій кімнаті мало. На милицях ходити незручно.

Лері треба було робити нарощування м’язів. Наші лікарі сказали, що можуть, але двома етапами. А це дві операції. Я була не згодна, дитина вимучена і це не останні операції. Викликали київського хірурга. Прізвище, якщо не помиляюся, Руденко. Після операції з’ясувалося, що було нагноєння рани з самого першого дня. Наші лікарі її прочищали добре, але воно пішло далі, без хірургічного втручання не було видно. Ще трохи і стало б питання ампутації ноги. Як вона плакала. Бо займалася танцями. Посідала перші місця в Чернігові.

Казали, що треба оплатити київському хірургу дорогу і віддячити. Пішла, зняла майже всі гроші, що були на зарплатній картці. Бо не знала, скільки треба. А він сказав: «Віддячувати не потрібно, це не ваша провина. А на дорогу я в змозі заробити сам». Розплакалася перед ним.

З лікарні виписали 27 вересня. Але три рази на тиждень — понеділок, середа, п’ятниця — їздимо в лікарню на перев’язки. Інколи і у вихідні, коли лікар на чергуванні. На таксі. Поїздка в один бік обходиться в 90 гривень.

— Скільки грошей витратили на лікування?

— Навіть не рахувала. Операції були безкоштовні. І майже всі ліки. Купувала мазі. Але в скільки обійдеться реабілітація, невідомо.

— Компенсацію 30 тисяч гривень від ОВА отримали?

— Ні. На мою картку така сума не надходила. Дзвонять представники різних фондів, підприємці, перераховують гроші. Наше «Відродження» надсилало кошти. Вони допомагали всім, хто тоді постраждав. Усі ці гроші поки що лежать на картці, я їх не чіпаю. Це на реабілітацію.

Нам дуже допомагають зі школи (Лера вчиться в школі №7). Влаштували ярмарку. Продавали випічку, іграшки. За день зібрали 24 тисячі. Директорка з моєї згоди запустила такий собі марафон, з моїми банківськими реквізитами.

Вчителі приходять додому

Лера більшу частину дня лежить. У кутку невеличкої кімнати — двоярусне ліжко. На стіні під стелею  — прапор України. Прапор Ірина та Лера повісили після загибелі брата Олександра. Валерія і зараз плете з бісеру браслети. Дістає їх з коробки.

— Продавали від трьох до 10 гривень. Більшу ціну на ставили, бо купували слабо. Оце я робила ще до вибуху, — розкладає біля себе на ліжку браслети. — А це вже після. Один браслет сплітаю за вечір.

— Вони мені підходять, — посміхається Іра. — Вона ж ще і лікарці плела. ЇЇ сину, який теж воює.

— У школу Лера не ходить. Кожного дня, окрім середи, учителі приходять з нею займатися, — розповідає розпорядок дня.

— Прокидаюся і беру в руки телефон, — описує по-своєму дівчинка. — Чищу зуби, умиваюся. Снідаю. Можу зробити поробку із алмазної мозаїки. Іра мені їх купує. Потім знову їсти і спати. А ще я дуже люблю суші.

— А уроки коли?

— У проміжку між поїла і телефоном, — жартує.

— Найбільша наша незручність — поріг, — додає Ірина. —  Високий, зі старих дерев’яних дощок. Коли Леру веду до таксі, руками обхоплює  мою шию і стрибає на одній нозі.

Зранку я прокидаюся, каву чи встигла попити, чи ні. О сьомій уже йду на роботу. Треба приготувати дітям їжу. Бужу, щоб поїли ще тепленьке, — продовжує Ірина. — Сусідка Ірина допомагає, приходить, сидить з Лерою. У туалет сестра повзе на попі. У коридор. Після роботи виношу відро на вулицю.

— Як давно втрьох живете?

— Майже три роки. З Лерою 19 років різниці. Батько є, але спілкування не дуже. У цій квартирі жила мати, після смерті брата, — дістає з шафи вирізку з газети «Весть» за 9 березня про Олександра Василенка. — Загинув на Донбасі.

— Виплати за загиблого отримали?

— Ні. У Саші є дружина, син. Я його хрещена. Сусіди пропонували через суд отримати частку. Але я не хочу судитися за криваві гроші, наживатися на смерті брата. Дружині треба сина піднімати. Я найстарша, мене не балували. І я Сашка виростила з малого, бо батьки були на роботі. Саша влізе в халепу, Іра витягає. І він мені завжди допомагав. З грошима виручав.

* * *

Хто хоче допомогли 12-річній Валерії Власенко, ось реквізити банківської картки Ірини Леонідівни Мозгової: 4149 4993 9637 0882.

Юлія СЕМЕНЕЦЬ. Фото автора

Газета “Весть” продається в кіосках і на розкладках у супермаркетах, у поштових відділеннях Чернігова та області, а також її можна передплатити на сайті “Укрпошти”.