Гуртожиток, що в мікрорайоні ЗАЗ, на проспекті Миру, 249 у Чернігові розбитий повністю. 13 березня російські літаки скинули на нього бомби. Побудований для робітників чернігівського автозаводу. Розрахований на 270 родин.
З того боку, що ближче до дороги, стіни обвалені з дев’ятого до першого поверху. Посередині немає кімнат з дев’ятого до п’ятого поверху. З іншого боку коробка вціліла, але все повигорало. Біля гуртожитку — купи цегли, розтрощені пральні машинки, холодильник. Розкидані дитячі іграшки, взуття. Роздавлений червоний «Москвич». Згоріли бутики, де колись торгували продуктами. Повилітали вікна в новобудовах поряд.
На третій день після авіанальоту з-під завалів дістали родину Манько: 33-річного Кирила, 31-річну Тетяну, чотирирічних Матвія та Мілану, двійнят, і 12-річну Софію.
— Родина Манько у 2019 році отримала з міського бюджету Чернігова пільговий довготерміновий кредит на придбання житла. У тому ж році придбали дворівневу квартиру в новобудові на Стрілецькій набережній, — говорить 50-річний Олексій СКЛЯР, заступник директора Чернігівського регіонального управління Державного фонду сприяння молодіжному житловому будівництву. — Робили там ремонт.
— Хто ж буде там жити? Чи треба далі виплачувати кредит?
— Лишилася мама. Зараз вона збирає документи.
9 червня біля гуртожитку чоловіки складають розібрані меблі, обмотують плівкою. Що змогли, винесли сходами. Що не змогли, з п’ятого поверху спускають на мотузці.
— Стільчик пластиковий вижив, от тільки нікуди поставити, — каже Олег НОСКО, власник кімнати, що на п’ятому поверсі. — Ось прилетіло, — показує на вирву поряд з будинком. — Он, — махає рукою за декілька метрів. — Сім ударів було. Бомбили з літака. О 4.25 ранку.
— І я був, спав у сина в кімнаті на сьомому поверсі, — додає Володимир ШИМКО. — Чоловік 20 в гуртожитку точно було. Надія Пацюшко на третьому сиділа. На кожному поверсі по 17 кімнат. Підвал маленький, усім місця не вистачало. Там люди зберігали консервацію, картоплю.
Олег Носко з Володимиром Шимком спускають меблі з п’ятого поверху
Олег Носко з Володимиром Шимком спускають меблі з п’ятого поверху
— Хтось був удома, хтось в підвалі сидів, — підтверджує Володимир НОСКО, брат Олега. — Я спав удома. І як грохнуло… Одні кажуть, був один літак. Інші — летіло два і все на нас скидали. Бомба зверху на будинок упала, інша поцілила в частину дому, де сходи. Аж плити поз’їжджали.
— Родина, яка загинула, теж була вдома?
— Зазвичай, десь о пів на дванадцяту ночі починалися нальоти. Тоді затихало. Вони посиділи в підвалі до четвертої ранку і піднялися до себе. Це так люди кажуть. Наступного дня мнсники почали розбирати завали. Вовик з шостого поверху теж загинув. Шість жертв.
— Я бачив, — додає Володимир Шимко, — якраз біля «Москвича» вони тут лежали, накриті покривалами. Люди з гуртожитку роз’їхалися, хто куди: до родичів, винаймають житло. Хто в селах. А хто і за кордоном. Невідомо, чому саме наш будинок. Можливо, по військовій техніці цілили.
— Багато стояло?
— Танки були. Але не біля будинку, у стороні.
З одного боку коє-як можна піднятися сходами. А з іншого — тільки до другого поверху, а далі верхолазами стаємо. Пожежними сходами треба лізти.
— Іванович, ти тут ляси не точи, а хлопцям допомагай, — підходить Віталій ПОЛКОВИЧЕНКО. — Живу поряд. Холостякую. Жінка поїхала до батьків у село. А я тут, стережу.
— Як жінки немає, то он тобі в поміч манекен, — жартує Володимир Носко і показує на верхню частину пластикового бюсту, що валяється серед сміття.
— У тебе совість є? Чи обміняв? Таке мені пропонувати. Колись же дружина повернеться.
— Я переїхав у Чернігів у 1984 році, — продовжує Носко. — Тоді це була єдина багатоповерхівка на ЗАЗі, стояла в полі. Її ж першою і розбомбили.
Речі треба виносити, бо з кожним днем їх у будинку стає все менше і менше. Окупантів уже немає, так свої працюють.
На порозі, де колись був магазин нижньої білизни, гортає фотоальбоми, які лежать в коробці біля входу, 57-річна Ольга ЛУК’ЯНЕЦЬ.
Ольга Лук’янець на руїнах
— Сказали, сьогодні біля малосімейок будуть формувати списки на отримання допомоги. Прийшли, а нікого немає. Знайшли фото. Юля, внучата племінниця, впізнала на знімках свого брата і маму.
Тут була моя перукарня. Від неї нічого не лишилося, — веде в середину. Серед невеличкої кімнати стоїть розбита пральна машинка. Де-не-де клапті рожевих у квітку шпалер. — Удруге сюди прийшла. Живу на Котах (район обласної лікарні). Рятувати було вже нічого. До мене все зробили. Винесли мийку, крісла, столи для манікюру, рушники, полиці. Одне дзеркало розбилося, коли будинок бомбили, на іншій стіні вціліло, але його вже немає. Навіть віник потертий винесли.
— Чому не рятували зразу, коли російські війська почали відступати?
— Виїжджали з міста. Коли повернулися, не знали, що робити. Як наважилися, уже пізно було. Працювала тут майже 20 років. Спочатку винаймала кімнату. Коли гуртожиток передали на баланс міста, у Фонді комунального майна запропонували викупити приміщення. П’ять років борги роздавала, облаштовувала. Клієнтами обзавелася. Як бути далі, не знаю. ФОП довелося закрити. Ще і рахунок на чотири тисячі гривень виставили. Податки за січень, лютий і штраф.
Що залишилось від гуртожитку
Що залишилось від гуртожитку
Що залишилось від гуртожитку
Що залишилось від гуртожитку
* * *
— У гуртожитку не залишилось жодних комунікацій, — каже Віталій КРАСОВСЬКИЙ, начальник ЖЕКу №13. — Було проведене експертне обстеження. Висновку на руках ми ще не маємо, отримаємо в цьому місяці. Попередньо — гуртожиток буде знесений. В обласної військової адміністрації 17 будинків, що вони взяли під свій контроль. Гуртожиток входить до цього списку. Наші працівники зараз працюють над ремонтами пошкоджених помешкань, готуємо до зими. Будинок на проспекті Миру, 249 не підготуєш.
Юлія СЕМЕНЕЦЬ, Ольга САМСОНЕНКО. Фото Юлії СЕМЕНЕЦЬ
